У вересні 1620 р. Каспар ван Хилтен (видавець і редактор першої голландської газети "Courante uyt Italien, Duytsland, etc." – "Вести з Італії, Німеччини і так далі") почав перекладати своє власне видання французькою мовою і поширювати на території Франції під назвою "Courant d'Italic & d'Almaigne, etc.". Видно, дане підприємство ван Хилтена мало комерційний успіх.
У грудні того ж 1620 р. голландський гравер і картограф Пітер ван де Кєєре, що прожив декілька років в Лондоні, починав видавати в Амстердамі англійською мовою газету, що представляла майже дослівний переклад голландських "couranto". Перший номер видання Кєєре від 2 грудня 1620 р. вийшов без назви і починався вельми примітно: "The new tydings out of Italic are not yet com" – "Свіжі новини з Італії ще не отримані".(15)
З другого номера в даного видання з'являється назва "Corrant out of Italic, Germany, etc."
В цілому, перші англійські газети представляли бюлетені новин, в яких роль редактора практично була відсутня. На думку Ф. Даля, така ж ситуація склалася у всіх перших європейських газетах (аж до "La Gazette" Теофраста Ренодо). Вдалий синтез між автором "балад новин" і газетним редактором продемонстрував капітан Томас Гейнсфорд. У вересні 1622 р. видавництва Борна – Арчера і Баттера тимчасово об'єдналися для спільного видання тижневика і запросили Гейнсфорда як редактора.
Гейнсфорд, прошедший ірландські війни і що багато подорожував, володів не лише солідним життєвим досвідом, але і талантом редактора (деякі дослідники вважають Гейнсфорда першим англійським журналістом, а сучасники називали його "продавцем новин" – "newsmonger"). Хоча ім'я Гейнсфорда не з'являлося на сторінках газети, з його приходом в періодичні видання Борна і Баттера змінився стиль подачі новин. Більшість новин (до 70%) продовжували поступати в англійські газети з Амстердама, але зусиллями Гейнсфорда вони отримували оцінні характеристики. Не випадково Гейнсфорд вважав за краще використовувати слово "Relation" або "Continued relation" ("Продовження оповідання"). Цей термін був в ходу і для англійських "книг новин", що свідчить про їх типологічну близькість. Після смерті Гейнсфорда від чуми в 1624 р. англійські видавці на деякий час повернулися до копіювання голландських "couranto" з дослівним перекладом новин, що поставлялися з Амстердама.(12)
Певна частина газетних новин відносилася до категорії "чуток", що приносило дохід, але не забезпечувало належний престиж професії журналіста, що народжується. У комедії Бена Джонсона "Ськлад новин" (1625) видання Натаніеля Баттера іменуються "щотижневим шахрайством ради наживи", а подібного роду журналістика представляє епоху, яка "може бачити своє безумство або голод і спрагу по друкарських брошурах новин, що видаються щосуботи, самодельщине, висмоктаною з пальців, і правди, що не містить ні слова; а більшого нещастя в природі або гіршої плями на епосі і бути не може".
Спочатку офіційна преса Франції була представлена "Mercure francais" ("Французький Меркурій", 1611–1644), політичним і літературним періодичним виданням, заснованим Жаном Рішаром. Ставши першим міністром Франції в 1624 р., кардинал Рішельє прибрав до рук "Mercure francais", поставивши на чолі цього видання людини, яку сучасники називали "сірим преосвященством". Падре Жозеф (у миру – Франсуа Леклерк дю Трамбле), що залишив баронський титул ради чернечого ордена капуцинів, був самою довіреною особою кардинала Рішельє, його справжнім alter ego. Проте малотиражний "Mercure francais", що виходив в світ один раз в рік, не відповідав політичним завданням Рішельє. Кардинал шукав можливість систематичної дії на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типа.
На початку 1631 р. Марія Медічи, мати Людовика XIII, розвернула широку кампанію по дискредитації політики кардинала у вигляді лайливих листів, направлених особисто проти Рішельє. У складанні багато з них взяв участь дослідний памфлетист Матье де Морг, який у свій час входив в оточення Рішельє, а потім перейшов на сторону його ворогів.
Анонімні памфлети змусили Рішельє шукати вихід, і він звернув увагу на Теофраста Ренодо, що добре зарекомендував себе вдалою журналістською роботою в "Mercure francais". Саме Теофрасту Ренодо судилося створити першу національну французьку газету. По професії Теофраст Ренодо був королівським медиком, отримавши цю посаду в 1612 р. завдяки протекції все того ж падре Жозефа, який залучив свого протеже і до роботи в "Mercure francais" в 1624 р.
Перший номер офіційної французької газети побачив світло 30 травня 1631 р. Її назва – "La Gazette" – зводиться дослідниками до назви дрібної срібної монети (gazetta), якою платили венеціанці в XVI столітті за рукописні "avvisi". З легкої руки Теофраста Ренодо слово "газета" увійшло в багато європейських мов.(10)
Сам Ренодо навряд чи зміг організувати своє видання без підтримки всемогутнього кардинала. Медикові Ренодо було складно увійти до замкнутого світу паризьких друкарів. За часів Ренодо друкарі і книговидавці згідно статуту, затвердженому їх корпорацією, повинні були мати хорошу освіту – знати латинь, уміти читати по-грецьки – і володіти сертифікатом Паризького університету на право займатися цією справою. Аби відкрити книжкову лавку в Парижі, необхідно було прожити в Парижі від 4 до 6 років.
У 1630 р. за підтримки Рішельє Теофраст Ренодо отримав офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і зміг діяти і збирати інформацію на всій території Франції. Маючи в руках монополію на збір інформації, Ренодо вже міг зробити крок до видання власної газети.
"La Gazette" виходила раз на тиждень на 4 сторінках. Перший номер містив новини (в основному двотижневій давності) з Риму, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатичні вісті. Наклад "La Gazette" перших років видання не перевищував 1200 екземплярів, зберігалася єдина нумерація випусків, а після закінчення року видавався "Recueil des Gazettes" ("Річна збірка "La Gazette").
Публікації Ренодо відрізнялися майже літературним стилем, сам король читав "La Gazette" і навіть призначив редакторові грошову винагороду за його журналістську працю. "La Gazette" сприймалася як друкарський орган уряду, і з 1762 р. стала виходити як офіційне видання під назвою "La Gazette de France", проіснувавши в цілому до 1944 р. Сам Теофраст Ренодо не прагнув до конфронтації з урядом, що загрожувало втратою королівського патенту. Тому публікації в його виданні ототожнювалися з позицією кардинала, який неодноразово сам коректував тональність і спрямованість матеріалів.
Так, в номері за 31 грудня 1633 р. повідомлялося про суд над Галілеєм, "флорентійцом 70 років від" народження, що доводив, що Земля крутиться довкола Сонця. У наступному номері вже публікувався коментар із засудженням позиції Галілея. Найбільш вільний Ренодо був в обговоренні новин з далеких країн, наприклад, з Росії, інформація звідки приходила з двомісячним запізнюванням.
Кар'єра Ренодо йшла успішно – в 1635 р. в його руки перейшов і "Mercure francais". Свої принципи газетяра Ренодо сформулював таким чином: "Я зобов'язаний вам сказати, що історія є розповідь про дійсні події. Газета ж користується і чутками. Історія завжди говорить правду. Газета вже і те робить досить, якщо вона заважає обманювати". За допомогою "La Gazette" Рішельє постарався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що країні потрібна лише та інформація і лише в тому освітленні, які вигідні уряду і відповідають інтересам його політики. Як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн піддавалися найретельнішій обробці. Кардинал не лише сам писав в газеті (анонімно), але і залучив до "журналістики" самого Людовика XIII. Цікавий і такий факт – кардинал Рішельє обожнював кішок, і одну зі своїх улюбленок він назвав "La Gazette". Хоча час незалежної газетної періодики у Франції ще не настав, газета увійшла до повсякденного життя французів. Жан де Лабрюйер в "Характерах", де відзначав всі гідні уваги події в житті французького суспільства XVII століття, писав про завдання і функції преси: "Газетяр зобов'язаний повідомляти публіку, що вийшла в світ така-то книга, <...> віддрукована таким-то шрифтом на хорошому папері, красиво переплетена і стоїть стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій лавці, де ця книга продається; але боже його позбав пускатися в критику. Високий стиль газетяра – це порожнє базікання про політику. Роздобувши яку-небудь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і уранці, коли він пробуджується, її доводиться викидати".
2.2 Англійські інформбюро
1640-е рр. в Англії відмічені появою перших зразків політичної періодики, що було пов'язане з протистоянням короля Карла I і парламенту. Під тиском парламенту Зоряна палата була скасована в липні 1641 р. Хоча формально цензуру в Англії ніхто не відміняв, преса отримала значну свободу в освітленні суспільно-політичних подій, а поляризація суспільства привела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.
У листопаді 1641 р. англійці вперше дістали можливість взнавати парламентські новини з тижневика Семюеля Пека "The Heads of Several Proceedings In This Present Parliament" ("Основні події, що відбуваються в нашому парламенті"). До появи газети Пека фрагменти мов, вимовних в Палаті общин, могли потрапляти лише в памфлети, що видаються в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але тижневик продовжував виходити. Більш того, в грудні того ж року у нього з'явився конкурент "The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament" ("Діурналій, або Основні події, що відбуваються в парламенті"), а на початок 1642 р. вже п'ять подібних тижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що купувався.
Одні з подібних видань прожили декілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випуску.
Починаючи з 1642 р. і до скидання Стюартов ні у короля, ні в парламенту не було сил, аби приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій, той же Семюель Пік, призвавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в'язниці. Але репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їх число вимірювалося 17, а в 1649–24.(17)
Протистояння між роялістами і прибічниками парламенту знайшло своє віддзеркалення в пресі. Інтереси короля відстоювала очолювана Джоном Беркенхедом газета "Mercurius Aulicus" ("Палацовий Меркурій"), що виходила з 1642 по 1646 рр. і Джона Мільтона, що викликала обурення, який писав в "Ареопагитіке": "То хіба ми не читаємо не рідше за один раз в тиждень безконечний придворний наклеп на парламент і суспільство, віддруковану (про що свідчать ще сирі листи) і поширювану між нами, незважаючи ні на яку цензуру?".
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
