Рефераты. Розвиток європейської журналістики

Під рубрикою "Листа до Мадам" де Візі публікував останні новини королівського двору і паризького світла. Розрахунок де Візі був вірний. Розмови і плітки салонів і палацових кругів ставало відомим широкому кругу читачів, що цікавляться інформацією подібного роду.

Реакція сучасників на дане періодичне видання була неоднозначною. Для Жана де Лабрюйера "Mercure galant" "стоїть нижче за повну нікчемність; втім, подібні видань у нас немало. Той, хто ухитряється нажити перебування на безглуздій книзі, в такій же мірі собі на думці, в якій нерозумний той, хто її купує; проте, знаючи смак публіки, важко деколи не підсунути їй якої-небудь нісенітниці".

Варто відзначити, що в 1696 р. в "Mercure galant" з'явилася чудова казка Шарля Перро "Спляча красуня", яку той опублікував анонімно, не бажаючи пов'язувати своє ім'я з твором, написаним (згідно канонам класицизму) в "низькому жанрі".

Надалі королівський привілей на видання журналу "Mercure galant" перейшов в руки Шарля Дюфрені, що поєднував в собі багато талантів, – драматурга, поета, музиканта, художника, романіста, журналіста і комерсанта. Дюфрені увійшов до історії французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких журналів.

Він вперше застосував прийом показу французькій дійсності очима чужоземця, деякого жителя сіаму, що випадково попав до Парижа ("Серйозні і комічні розваги сіамця", 1699). Герою Дюфрені, абсолютно не знайомий з вдачами європейського життя, постійно потрапляє в комічні і безглузді ситуації, які у свою чергу звертають увагу читача на непривабливі сторони повсякденного життя.

Прийом, використаний Дюфрені, став вельми популярним в публіцистиці епохи Освіти. Шарль Монтеськье використовував його в "Персидських листах", Олівер Голдсміт – в "Громадянинові світу, або Листах китайського філософа, що проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході" і так далі

 

3.2 Англійська освітня журналістика


Журналу Стилю, що отримав назву "The Tatler" ("Базіка") і що мав підзаголовок "Базіка Ісаака Бікерстафа", судилося покласти початок не лише англійською, але і всій європейській повчальній журналістиці. Видання починалося зверненням Бікерстафа, що пропонував читачеві "повчальне читання", яке "добродійне і необхідне, що в той же час викликає на думку". Вдало знайдена маска і програма видання, що точно витримується, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став присилати в журнал свої статті і есе. У журналі "The Tatler" Аддісон "знайшов своє покликання, і найчудовіший співбесідник в світі заговорив".

З приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе до цих пір перевидаються і вважаються неперевершеними зразками англійської эссеистики. Структура "The Tatler" грунтувалася на одному есе, композиційним стержнем кожного номера, що був. Есе створювалося Стилем або Аддісоном від імені вибраної маски і присвячувалося різним подіям лондонського життя. Окрім есе, в номер ("The Tatler" виходив три рази в тиждень) включалися також дрібні оголошення і замітки.

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стиль припинили видання "Базіки" на початку 1711 р., коли журнал знаходився на піке своєї популярності. У той же рік з'явився найвдаліший журнал в творчій спадщині Аддісона і Стилю – "The Spectator" ("Глядач"). Цього разу Аддісон і Стиль розробили цілу галерею масок, членів невеликого клубу, які збиралися, аби поміркувати на самі хитромудрі теми з області політики, літератури, філософії, театру, світському життю і так далі

Справжнім успіхом став образ "Глядача" – сера Роджера де Коверлі, доброчесного провінційного джентльмена, англійського дивака, з цікавістю що вдивлявся в навколишній світ: "Так і живу я на світі, швидше як Глядач, що споглядає людство, чим як один з його представників; таким чином, я став прозорливим державним діячем, військовим, торговцем і ремісником, ніколи не втручаючись в практичну сторону життя. Теоретично я прекрасно знаю роль мужа або батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті і розвагах інших краще, ніж ті, хто всім цим зайнятий, – так сторонній спостерігач помічає плями, які незрідка вислизають від тих, хто замішаний в справі. Коротше кажучи, я у всіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжувати і тут".(18)

Наклад "The Spectator" виріс до 14000 экз., читачі в Європі і колоніях з нетерпінням чекали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стиль виявилися вірними вибраній видавничій стратегії, і коли інтерес до "The Spectator" досяг максимальних меж, вони вважали за краще змінити літературні маски. "The Spectator" проіснував два роки – всього вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіване одруження одного з персонажів і про раптову кончину іншого. Круг учасників клубу розпався, а замість "The Spectator" в 1713 р. з'явилася нова маска і новий журнал "The Guardian" ("Опікун"). "The Guardian" мав майже такий же успіх, як і "The Spectator", проте протримався близько року, після чого журналістський тандем Стіль-Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон поодинці продовжив випуск журналу "The Spectator", але довів його лише до 635-го номера.

Вплив "The Spectator" і інших аддисоновских журналів на розвиток англійської і європейської журнальної традиції був феноменальним. Лише у Англії кількість наслідувань обчислювалася десятками.

""Шептун" ("The Wisperer", 1709), "Буркотун" ("The Grumbler", 1715), "Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки" ("The Grouler, or Diogenes robb'd of His Tub", 1711), "Базіка" ("The Female Taller", 1709–1710), "Розважає" ("The Entertainer", 1717–1718), "Критик на 1718 рік" ("Critick for the Year MDCCXVIII", 1718), "Інформатор" ("The Intelligencer", 1728), що видавався Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта; "Папуга" ("The Parrot", 1728), "Загальний глядач" ("The Universal Spectator", 1728–1746), Генрі Бейкером, що видавався, зятем Дефо, і безліч інших листків оспорювали один у одного увага публіки".

Більш того, журнали Аддісона і Стилю багато разів перевидавалися у вигляді окремих книг протягом XVIII ст і були перекладені на більшість європейських мов. Нову видавничу модель, відмінну від аддисоновской, зміг запропонувати лише в 1731 р. Едвард Кейв, який став випускати "Gentleman's Magazine" ("Журнал джентльмена"), більшою мірою відповідав сучасному розумінню журналу зі всілякою тематикою і рубрикацією.

В цілому, в Європі вісімнадцятого століття проти періодичних видань продовжували діяти цензурні обмеження. Якщо навіть в ліберальній Англії свободу преси доводилося відстоювати в досить складних умовах, то в інших європейських державах, зокрема у Франції і в Германії, положення справ було набагато гірше, оскільки журналісти в цих країнах піддавалися позасудовим переслідуванням.


3.3 Європейська періодика 19 століть


У Англії XIX ст спостерігався справжній розквіт періодичного друку: у 1810-і рр. лише в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-і рр. – вже близько 100. Едінбург стає другим інтелектуальним центром Англії, отримавши титул "шотландські Афіни".

У першій половині XIX століття серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливових в області культури і суспільно-політичної думки журналу – "The Edinburgh Review" ("Едінбурзький огляд", 1802–1929), "The Quarterly Review" ("Щоквартальний огляд", 1809–1967), "Blackwood's Magazine" ("Блеквудовський журнал", 1817), "The London Magazine" ("Лондонський журнал", 1820–1826), а також газета, що стала синонімом якісної преси, – "The Times" ("Таймс").

Щоквартальний журнал "The Edinburgh Review" був заснований в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вигов, і серед його засновників були Френсис Джеффрі, Сидні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, який одним з перших став платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання протягом 27 років залишався Френсис Джеффрі, критик і есеїст, що поклав почало плеяді редакторів всевладдя в англійській журналістиці XIX ст

"The Edinburgh Review" став надзвичайно впливовим виданням, а багато його статей політичного і літературно-критичного характеру сприймалися як "істина в останній інстанції". Помірний консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні думки робили вирішальний вплив і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал піддав критиці поэтов-лейкистов, зокрема Уїльяма Ворсворта і Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р. і висміююча юнацьку збірку віршів лорда Байрона, спричинила один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Ображений Байрон відреагував на випад "The Edinburgh Review" віршованою сатирою "Англійські барды і шотландські оглядачі" (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

Проте, високий рівень критичних статей "The Edinburgh Review" послужив зразком для багатьох європейських і американських літературно-критичних видань. Як редактор, Френсис Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, які почали свою творчу дорогу в журналі "The Edinburgh Review". Маколей, що став згодом відомим англійським істориком, любив повторювати, що "дійсну історію країни можна знайти в її пресі".

Ежеквартальник "The Quarterly Review" був заснований в Лондоні в 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного "королем книговидавців". "Хрещеним батьком" видання став Вальтер Скотт, що остаточно посварився з "The Edinburgh Review", а першим редактором – публіцист і сатирик Уїльям Гиффорд (1809–1824), що свого часу прославився виданням тижневика "The Anti-Jacobin" ("Антиякобінець", 1797–1798).

Журнал швидко придбав вплив, порівнянний з впливом "The Edinburgh Review", і навіть скандал з рецензією розгрому на поему Джона Китса, що привів у результаті до смерті поета, став своєрідним аналогом "байроновскому". Той же Китс в одному з листів (1818) відзначав феномен дії впливових ежеквартальников на громадську думку: "Журнали розслабили читацькі розуми і приохотили їх до неробства – небагато тепер здатні мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають все більш і більш могутніми, особливо "Куотерлі". Їх влада схожа з дією забобонів: чим більше і довше натовп піддається їх впливу, тим сильніше вони розростаються і укоріняються, відвойовуючи собі все більший простір.

"Blackwood's Magazine" був заснований в Едінбургу в 1817 р. і став органом так званих "молодших торі". Його ідейним натхненником виявився, як і у випадку з "The Quarterly Review", Вальтер Скотт, а "фінансовою основою" – видавнича фірма Уїльяма Блеквуда, чиє прізвище і виявилася в назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми "Чумне місто", сюжетною основою, що послужила, для пушкінського "Бенкету під час чуми". Редакторський тандем Локхарт-Вільсон придбав популярність своїми сатиричними атаками на лібералів (поема "Халдейський рукопис"), а також на поетичну школу "Кокні", тобто на лондонських романтиків.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.