Наказом Держстандарту України "Про введення обов'язкової сертифікації продукції в Україні"[107] був затверджений Перелік продукції, що підлягає обов'язкової сертифікації в Україні.
Номенклатура затвердженого Переліку державної системи обов'язкової сертифікації, має тенденцію до збільшення. Тим часом, законодавство, що діє в економічно розвитих країнах, передбачає обов'язкову на державному рівні сертифікацію лише окремих видів продукції, таких як продукти харчування, медикаменти, медичне устаткування, деякі предмети побутової хімії й електротовари.
Відзначимо, що сертифікати, видавані на продукцію відповідно до законодавства України, у переважній більшості закордонних країн не визнаються.
Іноземних партнерів, насамперед, цікавить, чи сертифіковане підприємство, що випускає ту йди іншу продукцію, у цілому, чи сертифіковані його системи керування виробництвом і якістю продукції, техніки безпеки, охорони навколишнього середовища і т.д., чи мається знак якості Ради Європи. Без знака GS ("Перевірено на безпеку") практично неможливо реалізувати на Заході технологічне устаткування, механічні й електричні машини, у тому числі навіть дитячі іграшки. Сертифікат ISO 14 000 підтверджує дотримання міжнародних норм в області охорони навколишнього середовища, ISO 9000 – якості продукції і т.д.[108]
ISO – це міжнародна організація, що займається проблемами стандартизації і сертифікації. Її повне найменування – International Standard Organization. Українська система сертифікації продукції не є авторитетної в розвитих країнах багато в чому тому, що ця система здійснюється державними органами. Там прийняте, щоб якість товар оцінювали незалежні недержавні структури[109].
Утім, міжнародні стандарти ISO 9000, що дозволяють оцінювати якість не окремого виду виробу, а технології його виробництва в цілому, з 1 липня 1996 року введені й в Україні.
Крім ISO необхідно згадати також і про такі міжнародні організації, як IЕС (Міжнародна електротехнічна комісія) і ЕОТС (Європейська організація по іспитах і сертифікації).
Сертифікація продукції на основі визнаних на міжнародному рівні процедур усуває багато технічних бар'єрів у торгівлі і сприяє її розвитку.
Відповідно до визначення, що міститься в Посібнику ISO/IЕС-2 (1991 р.), сертифікація – це "процедура, за допомогою якої третя сторона письмово завіряє (за допомогою сертифіката відповідності), що продукція, чи процес послуга відповідають заданим вимогам". При цьому під третьою стороною розуміється особа чи орган, незалежні від сторін, тобто, наприклад, від постачальника і покупця. Відзначимо, що діяльність по підтвердженню відповідності встановленим законодавством технічним регламентам, що здійснюють державні органи, прийнято називати не сертифікацією, а твердженням, схваленням, чи реєстрацією омолагацией.
Вимоги до об'єкта сертифікації повинні бути встановлені (задані) заздалегідь, без чого ця процедура втрачає зміст, а результати сертифікації завіряються сертифікатом відповідності.
У залежності від правил тієї чи іншої сертифікації, умов виробництва і постачань Продукції іспитам у процесі сертифікації може бути піддані одиничні екземпляри продукції, або вибіркова партія, або кожен екземпляр продукції.
Варто відрізняти сертифікат на продукцію від сертифіката на систему. Сертифікація системи якості – це процедура, що підтверджує здатність підприємства випускати продукцію встановленого рівня якості, а сертифікація продукції – це підтвердження відповідності якості визначеного виду виробу установленим вимогам.
Наказом Держстандарту України затверджений Порядок проведення робіт із сертифікації продукції іноземних виробництв по схемах з обстеженням, атестацією і сертифікацією систем якості[110], яким установлені Загальні вимоги по проведенню сертифікації продукції в державній системі сертифікації. Порушення органами сертифікації даного Порядку спричиняє позбавлення атестата акредитації.
Міжнародні стандарти ISO серії 9000 не стосуються конкретного сектора чи економіки промисловості. Сукупно вони являють собою посібник з керування якістю і загальні вимоги по забезпеченню якості, вибору і побудові елементів системи якості.
Дані стандарти містять опису елементів, що повинні включати системи якості, а не порядок упровадження цих елементів тією чи іншою організацією. За роки, що пройшли з часу опублікування цих стандартів, вони одержали широке визнання і поширення. Більш 50 країн світу прийняли їх як національні.
З розвитком теорії і практики забезпечення якості удосконалювалися і стандарти ISO. Нова редакція цих стандартів була затверджена й опублікована в 1994 році.
Наявність на підприємствах визнаних (сертифікованих) систем якості є гарантією не тільки якості продукції (послуг), але і стабільності і надійності підприємства як партнера в ділових відносинах. Розвиток цієї діяльності в Європі стимулюється також тим, що з 1996 року рішенням Європейського Союзу реєстрація системи якості дає додаткові переваги в торгівлі, одержанні державних замовлень і, крім того, заміняє у визначених ситуаціях необхідність у сертифікатах відповідності продукції[111].
На сьогодні в Україні провели сертифікацію більш 300 промислових підприємств, сертифіковане 308 видів промислової продукції, 22 з який підлягають обов'язкової сертифікації. Більш 80 відсотків продукції сертифіковане в системі УкрСЕПРО, кожен п'ятий вид – у міжнародній системі сертифікації країн СНД, 6,2 відсотки сертифікований відповідно до багатосторонніх угод між країнами світу.
Середній термін дії сертифікатів по Україні склав 2,3 роки.
Спостерігається збільшення постачань сертифікованої продукції на зовнішній ринок. Усього в 1995 році Україна поставила на експорт 42,1 відсотка сертифікованої продукції проти 39,7 у 1994 році і 33 відсотків у 1993 році. Причому в Росію було поставлено 43,2 відсотки цієї продукції, у Китай – 12,1 відсотка, Швейцарію – 7,8 відсотка, Ліван і Єгипет – по 4,6 відсотки.
У той же час аналіз показав, що з обстежених промислових підприємств тільки на кожнім 20-м проводилася сертифікація продукції. Унаслідок цього частка обсягу сертифікованої продукції в загальному обсязі виробництва промислової продукції ще залишається низкою і складає тільки 6,3 відсотки (у 1994 році – 3,6 відсотки)[112].
З метою забезпечення належного контролю за вірогідністю сертифікатів про походження товарів з України, зміцнення експортного потенціалу України наказом Гостаможкома України[113] затверджене Положення про верифікацію митними органами сертифікатів про походження товарів з України. Відповідно до даного Положення верифікація сертифікатів може здійснюватися шляхом перевірки їх на автентичність (вірогідність) і шляхом перевірки правильності визначення країни походження товару, зазначеного в сертифікаті про походження.
ГЛАВА IV. ДЕРЖАВНЕ ЗАМОВЛЕННЯ.
В умовах ринку держава як споживач товарів, робіт і послуг стає рядовим суб'єктом господарської діяльності. Однак у силу свого надзвичайного стану в економіці держава залишається найбільшим споживачем і найбільшим розпорядником засобів[114]. Обмеження випадків утручання держави в господарську діяльність суб'єктів усіх форм власності, установлення твердих критеріїв зміни законодавства про умови господарювання змогло б вдихнути нове життя в державне замовлення, що згідно ст. 1 Закон України "Про постачання продукції для державних нестатків"[115] являє собою засіб державного регульований економіки шляхом формування на контрактній (договірної) основі складу й обсягу продукції, необхідної для державних нестатків, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю) серед підприємств, організацій і інших суб'єктів господарської діяльності України усіх форм власності.
Таке формулювання означає не тільки правову регламентацію обов'язкових планових актів у світлі змішаної економіки, але знаменує собою важливий крок у переосмисленні ролі держави як учасника господарської діяльності.
Разом з тим, згаданий Закон у редакції 1995 р. поки не цілком задовольняє потреби економіки в державному регулюванні за допомогою системи державних контрактів. Закон насамперед враховує нестатку держави, передбачаючи відповідальність за невиконання зобов'язань за контрактом, за відмовлення укласти контракт, невиконання зобов'язань у термін. З огляду на нестабільну ситуацію з дохідною частиною бюджету, також передбачений механізм забезпечення оплати держконтракту. При всій корисності документа, на наш погляд, у ньому зовсім не відбита стимулююча функція державного замовлення. При тім, що Закон характеризує державне замовлення як засіб регулювання економіки, зовсім неясна система його застосування, підстави висновку контракту, вимоги до виконавця. Невизначеної також залишається відповідальність державних органів, що виступають замовниками за невиконання договірних зобов'язань. Цілком типовими залишаються казуси зі збором зернових: держава повідомляє про обов'язковий продаж частини зерна за встановленою ціною, не робить оплату, а на наступний рік ситуація повторюється. Іншими словами, у цьому випадку акт про постачання для державних нестатків узаконює безпроцентне кредитування держави суб'єктами, що хазяюють, і державне замовлення розглядається останніми скоріше як покарання.
Виділяючи власних (вітчизняних) товаровиробників у господарському законодавстві, необхідно уточнити їх статус щодо законодавства з державному замовленні України. У першу чергу, у Законі повинна одержати реалізацію доктрина державного замовлення, що стимулює розвиток вітчизняного виробництва товарів і послуг. Адже розширити виробництво при гарантіях розширення ринку збуту в сучасних умовах легше, оскільки суб'єкти, що хазяюють, не стиснуті в пошуках необхідних засобів, якщо інше не передбачено умовами контракту. У той же час переваги українських підприємств при одержанні замовлення не цілком ясні. У Законі (ст. 3) лише коротко говориться про це: "вибір виконавців замовлення виробляється виходячи з державних інтересів". Дане формулювання представляється дуже мрячної і навряд чи може служити підставою для позову в суд про порушення вимог закону при проведенні конкурсу на розміщення держзамовлення. Тим часом, українським підприємствам складно конкурувати з нерезидентами, що мають досвід участі в подібних заходах. Крім того, складно перевірити, чи буде переважна участь українських підприємств державним інтересом у розумінні того чи іншого відомства, що є державним замовником. У зв'язку з цим пропонується доповнити зазначений Закон нормою про переважне положення вітчизняного товаровиробника в конкурсах на розміщення державного замовлення, про чи обмеження не допуску до урядових тендерів іноземних виробників за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами України. Іншою підставою оголошення тендера за участю іноземних виробників може бути відсутність в української промисловості галузі, необхідної для виконання замовлення. У цьому випадку засобу, виділені на оплату замовлення, можуть бути використані для заохочення створення подібної галузі,
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18
