У листі до професора віденського університету І.Пулюя, який допомагав І.Нечуєві перекладати Біблію, 20 червня 1901 р. письменник зазначав, що П.Куліш переклав увесь Псалтир у віршованій формі, а також книгу Йова, Пісню над піснями, приказки Соломона, книгу Ісуса Сірашенка (як назвав її перекладач) і всі пророцтва про Христа. "Це загайна праця людини з великим поетичним талантом, котра кохалась в віршованій формі і котрій легко давалась віршована форма святих книг", - писав І.Левицький.

Б. Грінченко у листі до І. Нечуя-Левицького від 8 березня 1901 р. повідомляв, що готує до друку копію перекладу Біблії, і запитував, з якого саме тексту він перекладав Святе Письмо. Письменник тоді ж відповів, що він перекладав Біблію з німецького тексту, але дотримувався російського синодального видання, бо в німецькому виданні Біблії траплялися зайві вислови, чого не було в російському перекладі. Про це саме розповідав він у листі до І.Пулюя 14 травня 1901 р., уточнюючи, що над четвертою частиною Біблії, яку не переклав Куліш, довелося йому працювати півтора року.

У листі до М.Грушевського 22 березня 1889 р. перекладач зазначав, що він уже зробив 100 аркушів перекладу пропусків у Біблії, а залишилося "ще 60 листків", що до осені скінчить переклад цілком. "Куліш, як показалось, - писав І.Нечуй, - не переклав цілої четвертини Біблії. Набрався я лиха, та й ще наберуся! Насиджусь над Біблією, як жидівський хусит" [20, 359].

За словами прозаїка, він переклав з Біблії 1 і 2 книги Параліпоменона, 1 і 2 книги Ездри, книги Рути, Неемії, Юдиф, Товія, Есфір, послання Ієремії, Варуха, книгу пророцтв Даниїла, 1-3 книги Маккавеїв та ін. Але до віденського видання 1903 р. "Святе Письмо Старого завіту" накладом Британського біблійного товариства увійшли лише такі переклади І.Левицького: книга Рут, 1 і 2 книги Параліпоменона, книги Ездри, Неемії, Есфір та пророка Даниїла. Сюди не ввійшли книга премудростей Соломона, над перекладом якої так намучився письменник, та інші неканонічні книги Біблії. Про ці труднощі він розповів у численних листах до знайомих.

Так, у листі до П.Стебницького від 15 березня 1899 р. він зауважував: «Оце тільки що скінчив переклад Книги премудрості Соломонової. Ну і набрався лиха! Намудрив цей Соломон александрійський адвокат, ритор еллінський, ще й до того софісті. Ця кружанина софістики та риторства схожа на промови президентів французьких або мудрохитрих англійських пилників, що говорять часта не те, що думають, закручують думки в пусті гучнї фрази, що й сам чорт їх не розкрутить».

У листі до І.Пулюя 14 травня 1901 р, зазначається, що неканонічні книги в синодальному виданні друкуються всі обов'язково і в німецькому протестантському виданні вони даються окремо, в кінці Біблії, навіть неканонічні уривки з канонічних книг: указ царя Артаксеркса з книги Есфір, оповідання про Сусанну з книги пророка Даниїла. Перекладач згоджувався на передачу в Лондонське біблійне товариство свого перекладу канонічних книг, якщо неканонічних воно не видає. «А щодо Росії, то неканонічні книги доконче треба буде перекладати, бо святий синод в нас не прийняв би навіть рукопису без цих книг", - писав Нечуй-Левицький [20, 374].

Спочатку він просив І.Пулюя влаштувати друкування цих перекладів, висловлюючи сумніви щодо публікацій своїх праць. "Цікаво, яку-то одповідь дасть наш синод на прохання розповсюднювати святе письмо. Я добре тому відомий, що завсіди культура й наука йшли поза синодами і проз їх, що, починаючи з візантійського періоду, коли була знехтувана й одкинута наука як якась непотріб... Але... як каже приказка, "купити - не купити, а торгувати можна"... може, в владик змінилися погляди на перекладання Біблії на усякі людські мови і підмови, бо й владики змінюються, як і все на світі змінюється" [20, 409].

У листі до цього самого адресата письменник згадує, що й Пулюїв молитовник, перекладений на народну мову, колись спалив крилошанин протоієрей Малиновський. "Було і в нас те саме, як ще в шістдесятих роках послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод велів спалити цей переклад, неначе якийсь непотріб. І свята Варвара перетерпіла раз муки од свого навісного татуня Діоскора, а це в новіші часи ... святого російського синоду. Оце недавно Петербурзька Академія наук одіслала в святий синод переклад Нового завіту. Не знаю, що то скаже святий синод", - писав Іван Нечуй. Ще в статті "Органи російських партій" він обурювався: мовляв, хто любитиме того, що зв'язує нам руки, суне нам свою мову, проганяє з України нашу національність, забороняє любити свій народ, дбати про його освіту. Хто подякує за те, що Євангеліє, перекладене Морачевським українською мовою, лежить у синоді десятки років і не діждеться права йти на Україну благовістити нашому народові слово Христове. Тільки єзуїти в середні віки забороняли перекладати Святе Письмо з латинської на живі народні мови [20, 99].

Коли вийшов у світ переклад Біблії українською мовою, в листі до Пулюя письменник сумнівався, чи пропустить цензура цей переклад у Росію, де книги духовного змісту перевіряються й духовною цензурою, ще консервативнішою, за словами І.Нечуя, від світської. На запитання цього ж адресата у листі від 9 квітня 1905 р. він пригадував, що П.Куліш перекладав Біблію з німецької, а брав уроки єврейської мови в одного варшавського равина і заохочував до цього й І.Нечуя-Левицького. «Але я держався перекладу церковнослов'янського й синодального російського, бо все-таки мав на увазі, пише автор, що як не тепер, то колись синод мусе пустити й український переклад, а синод, само по собі, рівняв би його до свого російського, вже санкціонірованого, а не якогось іншого... Сказати по правді, між німецьким та російським перекладом я не бачив ніякої одлички навіть в маленьких дрібнотах».

3.5 Переклад І. Огієнка (Митрополита Іларіона)

Виносячи на суд громадськості давно виношувану ідею нового перекладу Святого Письма українською мовою, І. Огієнко зазначає: «... Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію — а в першу чергу Новий Заповіт — треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси — головний читач Святого Письма — призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, — щоб кожний міг читати його справді по-літературному».

Приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко навіть не сподівався — наскільки більше труднощів, невдач і розчарувань випаде йому в порівнянні з тими, які пережив свого часу його попередник. П. Куліш трудився на цій ниві тридцять літ, Огієнкові ж випала хресна дорога до своєї Біблії ще довшою на десять років. Від початку перекладу богослужбових книг у Кам'янець-Подільському до одержання сигнального примірника перекладеної ним повної Біблії у Вінніпезі пройшло 42 роки.

Після трагічного кінця Української революції й переміщення уряду Української Народної Республіки до 1 польського Тарнова стало зрозумілим, що здійснити ідею другого і перекладу видання Біблії в тяжких еміграційних умовах без матеріальної допомоги якоїсь впливової закордонної організації практично неможливо. Знаючи історію взаємостосунків П. Куліша та І.Пулюя з Британським Біблійним товариством, Огієнко як міністр доповідань уряду УНР, вирішує без зволікань увійти від імені уряду в офіційні стосунки з цією організацією. За якийсь час до Тарнова надійшла відповідь. В ній йшлося про бажання Біблійного товариства продовжити переговори з автором перекладу пізніше, як тільки цьому сприятимуть політичні обставини.

Перші переговори з представником Британського Біблійного товариства А. Келлером щодо умов і термінів перекладу Біблії відбулися у Варшаві наприкінці 1935 р. Після І полагодження усіх формальностей 1 квітня 1936 р. Огієнко підписує І нотаріально завірену угоду на співробітництво з Британським Біблійним товариством. За цією угодою робота з перекладу Біблії мала бути завершена за п'ять років. На розгляд комісії перекладач зобов'язувався подавати рукописи частинами. Порядок перекладу визначався таким:

1.Новий Заповіт;

2.Псалтир;

3.Старий Заповіт.

Новий - Чотири Євангелії (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна), які Огієнко почав перекладати ще в двадцятих роках, на момент з підписання угоди були вже викінченими, і через місяць їх передано до Лондона. А з наступного 1937р. почалося їх друкування. Частину замовлення — 5 тисяч примірників — розмістили в друкарні Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Новий Заповіт з Псалтирем накладом 25 тисяч примірників вийшов 1939 р. у Варшаві. Через три роки, вже в розпалі другої світової війни, керівництво Біблійного товариства розміщує замовлення на 10 тисяч примірників Нового Заповіту і Псалтиря в перекладі Івана Огієнка в Стокгольмі.

Робота над перекладом Старого Заповіту тривала з 3 листопада 1936 р. до 1 липня 1940 р. Просувалася вона відносно швидко, бо перекладач мав багато напрацьованого раніше матеріалу. Обрано було складну, але єдино правильну з наукової точки зору методологічну систему перекладу із староєврейської мови, де немало слів мають одночасно декілька значень: спочатку робився дослівний єврейсько-український переклад (перший рукопис), потім — переклад українською літературною мовою (другий рукопис). Збережені в архіві митрополита Іларіона у Вінніпезі оригінали дають можливість уявити і масштаби цієї воістину подвижницької праці. Візьмемо для прикладу лише перший рукопис — дослівний переклад. Кожне окреме слово із староєврейської Біблії виписувалося перекладачем на окремому рядку, біля нього — українській відповідники. Таких слів — 775 тисяч, таких сторінок — понад 14 тисяч. Останні скріплені нитками в окремі зшитки по 400 сторінок у кожному. Таких зшитків 37. Буквально кожна сторінка рясніє численними примітками, вставками, уточненнями. Перекладач дотримав обумовленого в договорі з Британським Біблійним товариством терміну закінчення перекладу всієї Біблії — 1940 рік.

У 1947 р. в Канаді й удосконалюючи свій переклад за першим примірником, з яким ніколи не розлучався, митрополит Іларіон ще раз звернеться до Лондона й повідомить про місцезнаходження тих матеріалів в Австрії, яких йому бракувало. 1949 р. офіцери англійської армії віднайшли всі Іларіонові рукописи, збережені в доброму стані, в Сан-Пельтені й відправили до Лондона, звідти дорогоцінний і місткий пакунок було доставлено до Вінніпега.

Отже, наприкінці 40-х років відновилися перервані воєнним лихоліттям та митарствами по Європі переговори перекладача із лондонським замовником щодо подальшої долі рукопису. Для оперативного його перегляду одночасно кількома членами Ревізійної комісії Біблійного товариства виникла потреба в ще одному машинописному передруці з кількома копіями. Цю роботу виконала протягом 1952-1953 рр. донька митрополита Іларіона Леся Огієнко-Біда. Ще кільканадцять місяців тривало й виснажливої праці пішло для остаточного редагування й виправлення кількох тисяч сторінок рукопису. 14 березня 1955 р. члени ревізійної комісії пастори В. Кузів та Л. Жабко-Потапович остаточно ухвалили і ретельно перевірений переклад Біблії до друку. З 28 березня по 10 червня частинами відсилався до Лондона Огієнків рукопис. Цілий рік ще тривала підготовка до складання — затримка вийшла через виготовлення букв з наголосами, чого в кириличних шрифтах лондонської друкарні «Вільм Кловес і сини», якій доручено здійснити друк української Біблії, не було. Ще два роки пішло на читання першої, другої та третьої коректур. Після завершення виправлень у другій коректурі митрополит Іларіон знесилений і хворобою, і безкінечною боротьбою з опонентами напише 6 жовтня 1958 р. в листі до пастора Л.Жабка-Потаповича: «В мене все готове — всі 1182 сторінки Біблії давно готові до відсилання. Сильно хочу бачити Біблію на своєму столі закінченою, бо здоров'я моє все погіршується. Найгірше — спокою не мав і не маю...».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12