представляють собою синусоїди (кровоносні капіляри) печінки. Саме, мабуть,

складне завдання гістології це відтворити трьохмірну структуру розташування

гепатоцитів та синусоїдів. Адже кожен гепатоцит повинен контактувати з

канальцем, що відводить продукт його екзокриної секреції до жовчного

протоку в портальному тракті, і одночасно цей же гепатоцит повинен

торкатися хоча б одного їз синусоїдів-для того, щоб продукт його ендокриної

секреції виводився в кровотік.

При великому збільшені (Додаток 4) видно, що клітинна мембрана майже

кожного гепатоцита хоча би де небудь, але всеж контактує з чи двома

синусоїдами. Почнемо з того, що кожен гепатоцит виділяє свій екзокриний

секрет в каналець, що має назву жовчного капіляра. Він представляє собою

щілину між клітковими мембранами двох чи декількох сусідніх гепатоцитів.

Жовчні капіляри здатні утворювати неперервну систему, якщ тільки є

неперервний ряд клітин довжиною не менш двох гепатоцитів. Гепатоцити завжди

об’єднані в структури, які мають назву трабекули.

Кожна трабекула повинна складатися за товщиною чи шириною не менш ніж

з двох клітин, з тим щоб по трабекулі між двома клітинами міг проходити

неперервний жовчний капіляр. Крім того, трабекули, побудовані із

гепатоцитів, всередині частки повинні анастомозувати один з одним для того,

щоб жовч із жовчних капілярів відтікала в жовчний протік, що лежить в

портальному тракті. Відповідно всі синусоїди, що знаходяться між

анастомозуючими трабекулами,повинні з’єднуватися один з одним, щоб кров, що

тече по ним, збиралася в центральну вену частки. Потрібно ще відмітити, що

печінкові трабекули, що галузяться та анастомозують, в цілому орієнтовані

від периферії частки радіально до її центру, тобто до центральної вени.

Слід зауважити ще й на тому,що кров і жовч рухаються в різних

напрямках (Додаток 5 ). Кров із ворітної вени і печінкової артерії

портального тракту попадає в синусоїди, що лежать між трабекулами

гепатоцитів, і вцих синусоїдах вона змішується і тече в напрямку

центральних вен. Жовч, що секретується гепатоцитами в жовчні капіляри

трабекул, рухаються по жовчному капіляру до жовчного протоку, що лежить в

портальному тракті. Тому в тканині між портальними трактами і центральними

венами кров і жовч рухаються в протилежних напрямках. При різних ураженнях

печінки важливо вияснити, яка саме частка уражена, і потрібно знат, які

частини частки, володіють “найкращим”, а які “найгіршим”

кровозабезпеченням. Для цього потрібно ввести таке поняття як ацинус-

підрозподіл тканини печінки на структурні одиниці (Додаток 6). Тобто ацинус

це ще менша ніж частка структурна одиниця.

Але хоча ацинус складає 1/3 розмірів класичної частки, він не є її

частиною, тому що в його склад входять частини двох сусідніх часток. Тому

ацинуси можна вважати самостійними структурними одиницями цього органу,

тобто печінка складається з ацинусів, а не з часток.

Відомо, що ті частини печінкових трабекул, які розташовуються ближче

всього до центральних вен, контактують з кров’ю самої низької якості-тому

що, щоб досягти центральної вени, кров повина пройти по синусоїду, довжина

якого як найменше дорівнює відстані від портальної зони до центральної

вени. Проходячи по синусоїду, кров віддає кисень і накопичує вуглекислий

газ. Паренхіматозні клітини, розташовані в безпосередній близькості до

центральних вен, таким чино забезпечуються кров’ю з самим низьким вмістом

кисню і поживних речовин, в порівнянні з клітинами, що розташувалися ближе

до портальних зон. Крім того, кров в цьому відділі характеризується

найбільшим вмістом вуглекислого газу та інших кінцевих продуктів обміну.

Бічні відгалудження печінкової артерії та ворітної вени утворюють основу

печінкових ацинусів. Більш мілкі гілочки відводять кров в синусоїди,

забезпечуючи самою “свіжою” кров’ю будь-які ділянки паренхіми. Клітини, що

лежать ближче до основних судинних стовбурів ацинуса, кровозабезпечуються

найкращим чином по відношеню до всіх інших його частин. Цю ділянку, яку

вчений Раппапорт називає зона 1 ацинуса, має на зрізі більш менш овальну

форму, паренхіма печінки, що оточує зону 1 на зрізі має приблизно округлі

межі і позначається зоною 2. Після зони 1 ця зона кровозабезпечується краще

інших відділів ацинусу. Зовнішня частина останього, що має не правильну

форму і доходить до центральних вен, називається зоною 3; вона отримує

менше крові, ніж будь-яка інша частина ацинуса. Взагалі то ацинус в тій чи

іншій мірі нагадує ромб, а його межі сходяться до центральної вени.

1.2.3. Клітини печінки та їх ультраструктура.

Після того, як ми розглянули загальну внутрішню будову печінки,

розглянемо будову деяких її складових частин. Почнемо, наприклад, із

синусоїдів: вже давно було встановлено, що вистилка початкових синусоїдів

відрізняється від вистилки звичайних капілярів тим, що її утворюють два

різних вида клітин. Клітини одного виду-відносно тонкі та плоскі, що

нагадують ендотеліальні клітини звичайних капілярів, а ось клітини іншого

виду-значно більш крупніші. На зрізах вони часто мають зірчастий вигляд,

від чого і отримали назву зірчастих клін Купфера-на честь дослідника, чи

купферові клітини, які слід розглядати як макрофаги. В печінці купферові

клітини дійсно утворюють частину вистилки, тому що вони лежать між

ендотеліальними клітинами. Якщо розглядати ультраструктуру купферових

клітин, то цікавою особливістю є те, що в їх цитоплазмі є сворідні

трубочки, схожі на черв’ячків, які, представляють собою депо кліткової

мембрани, що необхідне для швидкої фагоцитарної реакції у відповідь на

попаданя в клітину яких небудь часток. В цитоплазмі також може знаходитися

фагоцитований матеріал, що утворився при фагоцитозі та “старих”

еритроцитів.

Дуже цікавою є і ультраструктура гепатоцитів. Цитоплазма гепатоцитів,

в буквальному поняті слова, багата різними видами органел та включень.

Особливо багаточисельні міцтохондрії, кожен гепатоцит має 1000 чи більше

мітохондрій.

Мітохондрії дуже важливі для гепатоцитів, тому що вони виконують

багаточисельні та різноманітні за характером функції. В гепатоцитах

зустрічається велика кількість вільних і зв’язаних з мембранами

полірибосом. Добре розвинений як гранулярний так і агранулярний ретикулум.

По цитоплазмі розсіяні багаточисельні стопки апарату Гольджі. Деякі з них

лежать близько до ядра, а деякі _ по близу жовчних капілярів. Деякі

лізосоми мають ліпофусцин _ пігмент зношування, гепатоцити також мають

мікротільця. Недавно було встановлено, що мікротільця мають ферменти, які

відіграють важливу роль в метаболізмі жирних кислот шляхом бета окислення.

Причому встановлено, що під дією лікарських препаратів, що приймаються для

зниження рівня ліпідів в сиворотці, число таких мікротілець в гепатоцитах

збільшується.

Ще одна особливість, що між стінками синусоїдів та гепатоцитами, що

прилягають до них, існує простір. Електронно мікроскопічними дослідами було

встановлено, що такий простір існує, він отримав назву прос тору Діссе. Цей

простір в своєму складі має плазму крові, але клітини крові в нормі тут в

постнатальному житті не зустрічаються. В цьому просторі є велика кількість

мікроворсинок, які вступають із вільних поверхонь гепатоцитів,

відокремлюючих простір Діссе.

1.3. Кровообіг в печінці.

Розглянувши детальну внутрішню будову печінки, ми можемо перейти до

розгляду кровообігу в печінці, що було б майже не можливим без знання

внутрішньої структури органу. Печінка володіє унікальним кровообігом, тому

що для неї приноситься як артеріальна так і венозна кров. Венозна кров,

будуче ще артеріальною, пройшла через більшу частину шлунково-кишечного

тракту, де в капілярах проходило всмоктування продуктів травлення

вуглеводів та білків, амінокислоти і багатьох інших речовин. Таким чином,

венозна кров від шлунка, кишечника, підшлункової залози та селезінки йде не

безпосередньо до серця, а через ворітну вену в печінку. Однак печінка

потребує і артеріальної крові, саме ця кров приноситься по печінковій

артерії, яка проникає в орган теж в області воріт. Через ворітну вену

проходить ѕ всієї поступаючої в печінку крові, тоді як через печінкову

артерію — тільки ј. В мжчасткових просторах як печінкова артерія, як

ворітна вена розгалужується на мілкі судини, які утворюють по напрямку до

часток та по їх периферії в судину сітку. Між міжчастковими венами

артеріями ісують багаточисельні з’єднання, тому більша частина печінкової

паренхіми отримає змішану — портальну та артеріальну — кров. Тільки ті

печінкові клітини, що розташовані по периферії часток, отримують окремо

артеріальну кров.

Крім того, що печінка має потребу як в артеріальній так і венозній

крові, для неї ще характерний і повільний ток крові (в порівнянні з іншими

органами). Він сповільнений, по-перше, тому, що синусоїди відрізняються

великою шириною і неправильністю просвіту, по-друге, тому, що синусоїди

предствляють собою уже другуу капілярну сітку на протязі одного судинного

щляху від серця (першою сіткою є капіляри на які розпадаються артерії

непарних черевних внутрощів і які дають початок портальній вені), за

рахунок чого енергія руху, що придаеться серцем крові, дохобить до печінки

вже різко послабленою. Ще однією особливістю кровообігу у печінці є

наявність в печінкових судинах цієї системи зажимів чи шлюзів, які

регулюють рух крові через печінку. Вже в синусоїдах — в місці їх впадання

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6