ЮНЕСКО - це провідний центр міжнародного діалогу між експертами та інтелектуальними колами. Щороку під її егідою проводиться близько 200 міжнародних форумів з широкого кола питань.
Важливою функцією ЮНЕСКО є її нормотворча діяльність. Організацією розроблено 22 міжнародні конвенції та багатосторонні договори, а також 34 рекомендації і декларації, що регулюють міжнародну діяльність у сферах освіти, науки, комунікації, обміну та збереженню культурних цінностей.
Основними міжнародно-правовими документами ЮНЕСКО є: конвенції про охорону культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (1954 р.); про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (1970 р.); про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (1972 р.); регіональні конвенції (у т.ч. Європейська) про визнання навчальних курсів і дипломів з вищої освіти та ін.; рекомендації про міжнародний обмін культурними цінностями (1976 р.); про участь і вклад громадських кіл у культурне життя (1976 р.) та ін.; декларації про принципи міжнародного культурного співробітництва (1966 р.); про основні принципи, що стосуються вкладу засобів масової інформації у зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, розвиток прав людини і боротьбу проти расизму й апартеїду і підбурювання до війни (1978 р.); про раси і расові забобони (1978 р.), про охорону підводної культурної спадщини (2001 р.), про охорону нематеріальної культурної спадщини (2003 р.), про охорону та заохочення різноманіття форм культурного самовираження (2005 р.), про боротьбу з допінгом у спорті (2005 р.) та ін.
ЮНЕСКО підтримує постійні офіційні консультативні та партнерські зв'язки майже з 600 міжнародними неурядовими організаціями та практично з усіма спеціалізованими установами системи ООН. Близько 1200 міжнародних неурядових організацій підтримують з ЮНЕСКО епізодичні ділові контакти.
Біля 4500 асоційованих шкіл і 5000 клубів та асоціацій ЮНЕСКО у 137 країнах-членах сприяють на місцях реалізації цілей Організації, таких, зокрема, як виховання молоді в дусі толерантності, взаєморозуміння, сприйняття загальнолюдських гуманістичних цінностей, формування психології культури миру шляхом залучення її до міжнародного співробітництва. Міжнародна мережа зазначених установ є важливою складовою народної дипломатії, яка відіграє зростаючу роль у розвитку взаєморозуміння між народами.
ЮНЕСКО видає близько 50 бюлетенів і 20 періодичних видань: "Природа і ресурси", "Перспективи" (освіта), "Міжнародний журнал суспільних наук", "Музеї", "Витоки". Щороку Організація видає також до 200 книжок, досліджень, брошур, доповідей з питань, що входять до її компетенції.
ЮНЕСКО опублікувала цілий ряд багатотомних комплексних видань, серед яких такі, як "Загальна історія Африки", "Історія цивілізації Центральної Азії", "Історія наукового і культурного розвитку людства". Широкої популярності набула колекція репрезентативних видань ЮНЕСКО, яка нараховує 1 тис. томів. Це переклади на різні мови літературних шедеврів народів світу.
Відповідно до мандата Організації Об'єднаних Націй по питаннях освіти, науки і культури, наданим Програмі "Інформація для всіх", остання повинна зіграти ключову роль в здійсненні політики ЮНЕСЬКО – повсюдно сприяти розвитку "освіти для всіх", "вільному обміну інформацією і знаннями" і збільшенню засобів комунікації між людьми.
Програма повинна також сприяти зменшенню розриву між інформаційно багатими і інформаційно бідними.
В рамках Програми здійснюються прямі ініціативи, виявляється сприяння в посиленні співпраці, проводяться аналіз дослідження і готуються доповіді.
Пріоритетними напрямами Програми є робота зі всіма програмами ЮНЕСКО, тісна співпраця з організаціями системи ООН, іншими державними, міжурядовими і неурядовими організаціями, комерційними структурами.
Цілями Програми ЮНЕСКО є:
- створення платформи для загального доступу до інформації;
- участь в створенні елементів глобального інформаційного суспільства;
- аналіз етичних, правових і інших соціальних наслідків розвитку інформаційних і комунікаційних технологій;
- створення рамок для міжнародної і регіональної співпраці;
- розвиток загальних стратегій, методів і інструментарію для побудови правового і вільного інформаційного суспільства.[6]
Завданнями Програми ЮНЕСКО є:
- заохочення і розширення доступу до інформації за допомогою її організації, переведення в електронну форму (оцифрування) і захисту;
- розвиток міжнародної рефлексії і дискусії по етичних, правових і іншим суспільним погрозам і викликам в інформаційному суспільстві;
- сприяння тренінгу, безперервній освіті і вченню у сфері інформації і інформатики;
- просування використання міжнародних стандартів і передового досвіду у сфері інформації і інформатики в межах компетенції ЮНЕСКО;
- просування мережевої взаємодії у сфері інформації і знань на місцевому, національному, регіональному і міжнародному рівнях.
Основними розділами Програми є:
1. Розвиток інформаційної політики на міжнародному, регіональному і муніципальному рівнях.
2. Розвиток людських ресурсів, навиків і умінь в століття інформації.
3. Посилення ролі уповноважених організацій в забезпеченні доступу до інформації.
4. Розвиток інструментів, способів і систем інформаційного менеджменту.
5. Інформаційні технології для освіти, науки, культури і комунікацій.
Політика Програми ЮНЕСКО "Інформація для всіх" будується на тому, що освіта, наука і культура, поряд із засобами інформації і інформацією, є основними складовими в створенні суспільства знань.[7]
Представляється необхідним сконцентрувати зусилля в тій області, де дія ІКТ відчувається найсильніше – діяльності і продуктах, вироблених людським розумом.
ЮНЕСКО заявляє, що необхідне послідовно і без всяких виключень інкорпорувати всі соціально-культурні і етичні аспекти і сприяти подоланню цифрового розриву, ставлячи розвиток людини в центр всіх завдань.
У цих рамках вирішуються чотири стратегічні завдання:
- узгодження загальних принципів, лежачих в основі суспільства знань;
- розширення можливостей здобування освіти шляхом забезпечення доступу до всілякого вмісту і систем його забезпечення;
- зміцнення можливостей наукових, дослідницьких, культурних обмінів і передачі інформації;
- сприяння використанню ІКТ в цілях зміцнення потенціалу, наділу людей великими правами і можливостями, благому правлінню і ширшій участі в житті суспільства.
Становлення інформаційного суспільства обумовило значний інтерес до проблем готовності людини жити в такому суспільстві. Вперше на міжнародному рівні спроба регламентувати обов'язки держав і міжнародних організацій по підготовці людини до життя в інформаційному суспільстві належить ЮНЕСКО в “Рекомендації про розвиток і використання багатомовності та загального доступу до кіберпростору”. У цьому документі зазначається: “Державам-членам і міжнародним організаціям варто сприяти розповсюдженню грамотності в галузі інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ). Вирішальне значення для інформаційного суспільства має розвиток “людських ресурсів”, що включає відкриту, інтегровану і міжкультурну освіту в поєднанні з уміннями і навичкам в галузі ІКТ”.
Прагнення розв'язання цих питань пов'язане, передусім, з процесами інформатизації, впровадження інформаційних технологій в різні сфери життя, зокрема, в освітню галузь. Інформація стає основою генерування знань, основою комунікацій, виробництва; для освіти вона є вагомим чинником процесів оновлення і розвитку. Інноваційний рух освіти неможливий без застосування і впровадження в освітні процеси інноваційних технологій. Одним із таких новітніх породжень сучасності є інформаційні освітянські мережі. Звернувшись до міжнародного досвіду щодо проблем розвитку інформаційних освітянських мереж, варто відзначити діяльність таких міжнародних організацій, як ЮНЕСКО та ЮНІСЕФ, що мають на меті вирішення проблем розвитку дітей та молоді, а також беруть активну участь у процесах оновлення освіти, спрямованої на задоволення потреб людини у сучасному світі.
Вивчення проблеми функціонування інформаційних освітянських мереж, виявлення основних проблем та протиріч за часи існування ЮНЕСКО і ЮНІСЕФ, визначення теоретико-методологічних принципів побудови мереж, виявлення напрямків і форм їх діяльності, порівняння концептуальних підходів щодо сучасних тенденцій розвитку освітянських інформаційних мереж в Україні та Європі – питання, відповіді на які будуть корисними для розбудови вітчизняної освіти, сприяння інноваційним процесам в освітній системі України.
Поняття інформації досі не має достатнього тлумачення. Стаючи предметом вивчення багатьох наук, в кожній з них воно конкретизується і збагачується. Звідси - безліч визначень терміну «інформації», тлумачень його суті: від повного заперечення її реального існування до крайньої апологетики; від філософського розуміння ("відображення реального світу") до практичного, навіть повсякденного ("відомості, сукупність будь-яких даних"). З осмисленням ролі інформації в процесі розвитку людства, педагогічна наука почала приділяти цій проблемі значну увагу. У Педагогічному словнику під редакцією С.У. Гончаренка ми маємо таке визначення поняття інформації: Інформація (від лат. Informatio - пояснення, викладання) – одне з загальних понять науки; в широкому розумінні – нові відомості про навколишній світ, одержувані в результаті взаємодії з ним. Останнім часом інформація широко використовується в усіх галузях науки, зокрема філософії, психології, педагогіці, соціології, лінгвістиці. У педагогіці і психології – зміст будь-якого повідомлення, дані про щось, які розглядаються в аспекті передачі їх у часі й просторі.[8]
Всі переломні моменти в історії суспільства пов'язані з накопиченням інформації і появою нових способів і засобів інформаційного обміну. З течією часу змінюється і система соціокультурного сприйняття інформації. Прискорення інформаційних потоків впливає на темпи і характер розвитку суспільства. Історичний досвід показує, що суспільний розвиток неможливий поза інформацією і каналами її поширення. . Головними віхами на цьому шляху стала поява писемності, книгодрукування, пошти, періодичної преси, телеграфу, телефону, фотографії, радіо, телебачення і, нарешті, персонального комп'ютера. Розширення інформаційних каналів завжди приводить до прискорення темпів розвитку суспільства. При цьому якісні зміни в способах зберігання інформації, передачі її виявлялися всякий раз пов'язані з технічними відкриттями: від виникнення писемності до появи персональних комп'ютерів. “Основною проблемою зв'язку є точне або приблизне відтворення в одній точці повідомлення , відібраного і іншій” - так починається фундаментальна праця “Математична теорія зв'язку” (A Mathematical Theory of Communication, 1948) Клода Шаннона, видатного вченого, автора загальної теорії інформації, створення якої зробило можливим появу комп'ютерної техніки. Саме він у 1938 році у своїй докторській дисертаційній розробив і обґрунтував принципи логічної побудови комп'ютера, чим був розпочатий новий етап розвитку сучасної інформатики і обчислювальної техніки. Наступним кроком суспільства у руслі науково-технічного прогресу було осмислення ролі комп'ютера. Він повинен був стати одним з найважливіших засобів комунікації (хоч уявити собі комп'ютер як комунікаційний пристрій на початку 50-х було важко), Ця ідея належить філософу та математику, професору Массачусетського технологічного інституту Норберту Віннеру. Створивши свою власну наукову школу кібернетичної філософії, Віннеру разом із учнями та послідовниками вдалося виробити декілька принципових концепцій, які можна розглядати як перші основоположні ідеї майбутньої Мережі.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
