Заперечення змагального характеру радянського процесу є нічим іншим, як спробою штовхати радянський суд на шлях слідчого процесу, тобто на відмову від соціалістичного демократизму, на шлях насадження в радянському суді бюрократизму і свавілля». Абрамов С.Н. Вказ. праця. - с. 49

Після перших років повного заперечення нормативного значення права, переваги політичної точки зору над юридичною у період НЕПу вже по поставати завдання для нових теоретичних розробок. Для цього періоду характерні відмова від буржуазного принципу формальної істини, теорія спрощення -- мінімуму форми -- максимуму класового змісту.

Теорія спрощення процесуальної форми, відмова від правил, передбачених Кодексом підхід до процесуальних правил як суто технічних мала за своє джерело думку про тимчасовість дії права, яка панувала в науці в 1920--1930 рр. Однак, вже після 1930 р. вчені все рідше повертаються до того, що від процесуальної форми слід відмовитись. Одним з проявів цієї теорії стала відмова від принципу змагальності, обмеження принципу дислозитивності, які, на жаль, запанували в законодавстві і науці на багато років. Стверджувалась ідея, що суд мас право і, навіть, зобов'язаний самостійно відшуковувати докази, не обмежуючись ніякими межами при розгляді цивільних справ.

В 1924 р. прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР. В ньому суд наділений правом активно втручатись в доказову діяльність, хоча формально було закріплено головне правило змагальності -- кожна сторона доводить ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (ст. 118).

Але у ст. 5 було закріплено, що суд зобов'язаний всебічно намагатися з'ясувати дійсні права та обов'язки, взаємовідносини сторін, не обмежуючись поданими доказами, сприяти з'ясуванню істотних для вирішення справи обставин і підтвердити їх доказами, активно сприяти сторонам, охороняти їхні права та законні інтереси, щоб юридичну необізнаність, малограмот-ність тощо не можна було використати на їхню шкоду ЦК УРСР. - 1924. - № 16. - Ст. 156. Таке дивне поєднання змагального та слідчого начал на практиці робило процес чисто слідчим.

Принцип змагальності в цивільному процесі формально був проголошений у ч, 1 ст. 30 Цивільного процесуального кодексу УРСР, відповідно до якої кожна її сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень,
Проте фактично він був повністю нейтралізований іншими принципами -- активною роллю суду в з'ясуванні обставин справи й об'єктивної істини, закріпленими в інших статтях, в силу яких:

- суд зобов'язаний, не обмежуючись поданими матеріалами та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін (ч. 1 ст. 15);

- якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази або збирає їх за своєю ініціативою (ч. 2 ст. 30);

- оцінку доказів суд зобов'язаний проводити на ос-
нові всебічного, повного й об'єктивного розгляду в судо-
вому засіданні всіх обставин справи (ч, 1 ст. 62), тобто |
не тільки повідомлених сторонами, а й тих, котрі суд зобов'язаний зібрати сам.

Внаслідок цього тягар збирання доказів було перекладено на суд, який мав здійснювати невластиві йому функції слідчого в цивільних справах і одночасно адвоката обох сторін, а сторони могли нічого не робити та нести при цьому ніякої відповідальності за свою бездіяльність, е також за іншу недобросовісну поведінку.

Зрозуміло, що з наданням вирішальної ролі в доказовій діяльності суду, принцип змага-льності фактично нівелювався, що знайшло відображення і в теоретичних розробках вчених-процесуалістів. На думку С. Абрамова, принцип змагальності означав поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і в підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню матеріальної істини Абрамов С.Н. Гражданский процесе. -- М., 1948. --- С. 48..

А.Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесе, -- М., 1954. -- С. 71..

Таку ж думку поділяв К. Юдельсон, котрий вважав змагальність правом сторін розпоряд-жатися доказами, свободу сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободу суду, його право не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, а ставити на своє вирішення й інші, суттєві для справи, право суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх Юдельсон К.С. Советский гражданский процесе. -- М., 1956. -- С. 49..

Таким чином, вся змагальність полягала в повідомленні сторонами суду фактів. То ж не дивно, що виникла думка про відсутність принципу змагальності взагалі. Зокрема, В.Семенов дійшов висновку, що специфічно галузевими принципами цивільного процесу є рівність сторін при змагальній формі судочинства, диспозитивність, активність суду при розгляді цивільних справ, доступність судового захисту цивільних прав. Принцип змагальності та рівності сторін у процесі він об'єднує в один Семенов В.М. Конституционньїе принципьі гражданского судопроизводства. -- М., 1982. -- С. 124..

Деякі вчені того періоду зважали змагальну форму процесу як самостійне процесуальне поняття, хоча форма і зміст нерозривно поєднані. Змагальна форма процесу є частиною самостійного принципу змагальності. Останній не тільки тісно пов'язаний із змагальною формою, а й включає її в себе, яка фактично є способом вираження змісту цього принципу.

Отже, ділити названий процесуальний інститут на два окремих поняття немає ніякої потреби.

Разом з тим, з'являється положення, згідно з яким змагальність прирівнюється до рівноправності сторін, а на суд покладається обов'язок по забезпеченню необхідної доказової бази для встановлення об'єктивної істини у справі О р л о в а Л.М. Права сторон в гражданском процессе. -- Минск, 1973. -- С. 57.. Дійсно, суб'єктами змагання є особи або їх представники, які беруть участь в справі. Вони мають рівні можливості для користування процесуальними засобами, необхідними для вираження та обгрунтування власних правових, позицій з метою захисту суб'єктивних та охоронюваних законом інтересів. Наділення сторін рівними процесуальними правами та обов'язками і дозволяє їм змагатися перед судом. Але остаточна відповідальність за достатність доказової бази покладена на суд. Головним аргумен-том такого становища було те, що активність й ініціатива суду по збиранню доказів направлені на з'ясування активних обставин справи, а в кінцевому результаті -- на безпомилкове її вирішення у повній відповідності із законом. Покладення турбот по здійсненню прав виключно на зацікавлену особу могло б сприяти перемозі в судовому процесі не того, хто правий, а того, хто більш досвідчений, більш спритний Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском процессе. -- М., 1970. -- С. 102.. Тут ми бачимо поєднання принципів змагальності і об'єктивної істини.

Але саме з розуміння змагальності як найважливішої умови для встановлення судом об'єктивної істини у справі, важливості її дотримання почалось відродження первісного зна-чення цього принципу.

Принцип змагальності грунтується на переконанні, що протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту подання фактичного матеріалу. Змагальність, що відбувається у визначеній законом процесуальній формі, направлена на встановлення повноти фактичного матеріалу.

Ще до внесення змін у законодавство В.Мамницький пропонував серед основних правил змагальності визнати, зокрема:

1) суд не повинен збирати докази за власною ініціативою, а в доказовій діяльності діє згідно з вказівними, забезпечувальними, інструктивними повноваженнями;

2) суд ухвалює рішення у справі на підставі поданих сторонами доказів, витребуваних за клопотаннями, а також презюмованих, преюдиціальних, загальновідомих фактів, що не по-требують доказу;

3) докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а також витребовуються судом за клопотанням сторін Мамницький В.Ю. Принцип змагальності в цивільному судочинстві // Автореф. канд. дис. - Харків, 1995. -- С. 9.

.

Дійсно, з таким обмеженням активності суду найкраще досягти його безсторонності, створення умов для всебічного та повного дослідження обставин справи. Саме такий підхід відповідає конституційним положенням про змагальність. Разом з тим, немає підстав стверд-жувати, що при цьому зникне принцип об'єктивної істини і його замінить принцип формальної істини. Змінюються лише засоби досягнення істини, а за судом, як і раніше, залишається його головний обов'язок -- встановити дійсні юридичне значимі обставини, підтверджені та дослід-жені в суді доказами.

У сучасному світі процес інтеграції охоплює найрізноманітніші сфери, у тому числі й цивільний процес. Історично склалися дві системи цивільного процесу: змагальний процес в Англії. США, Канаді й ряді інших
країн та слідчий процес у країнах континентальної Європи, з Росією включно.

Перший етап зближення двох систем Росія, до складу якої входила Україна, пережила в 1864 р. в часи Судової реформи. Саме тоді численні принципи змагального процесу (суд присяжних, усність, гласність тощо) змінили сутність російського процесу. Після 1917 р. зближення двох світових систем (змагального і слідчого процесу) на цьому припинилось. Зараз відбувається двосторонній процес зближення. Вдосконалюючись, обидві системи сприймають одна в одної деякі риси в тому чи іншому обсязі.

Визначальною рисою континентального процесу є верховенство закону. У цивільному процесі це означає наявність цивільного процесуального кодексу, превалю-вання закону над судовою практикою.

Разом із тим у змагальному процесі спостерігається
тенденція до зростання ролі закону, що раніше не було
властиве ні Англії, ні США. В багатьох штатах США, діють цивільні процесуальні кодекси, статутне право стає одним з основних джерел англійського права.

Відомо також, що судовий прецедент становить характерну рису змагального, а не слідчого процесу. Проте роль судової практики, у тому числі й на рівні прецеденту, неухильно зростає. Так, у Німеччині, Аргентині, Швейцарії, Португалії передбачено обов'язок судді додержувати певного прецедент чи лінії, встановленої прецедентом Давид Р. Основные правовые системы современности. - М., 1988. - С. 67.

Страницы: 1, 2, 3, 4