Які ж ці особливості?
I. Людина виступає як розумна істота: вона спроможна пізнавати взаємозв'язок між явищами і предметами, спроможна втручатися в процес розвитку причинного зв'язку між явищами. Під дією людини, що виступає в якості причини, треба розуміти не просто рух тіла, а усвідомлену дію. Тому, говорячи про поведінку людини, як про причину якого-небудь явища, треба обов'язково бачити не тільки те, що він зробив, але і те, що він, діючи, мислив.
2. Людина живе в суспільстві, предметом розгляду права є не просто сам факт заподіяння якогось результату, а суспільна значимість цього заподіяння.
З даних особливостей можна зробити висновок стосовно до науки кримінального права: із усіх змін /подій/ в оточуючому нас матеріальному світі ми виділяємо тільки таке, що супроводжувалося суспільно-небезпечним результатом. А з усіх причин, що викликали даний результат, ми виділяємо поведінку людей, дії котрих причинно пов'язані з результатом, із числа цих людей ми виділяємо вчинених свідомо, а з числа останніх - вчинених винно. Іншими словами, заподіяння розглядається в кримінальному праві в нерозривній єдності двох його аспектів: причинність повинна досліджуватися не тільки в рамках об'єктивної /зовнішньої/ сторони злочину: зв'язок дії /бездіяльності/ і результату, що наступив, - але і необхідно враховувати роль суб'єктивної сторони злочину. /Воля людини спроможна виступати і виступає як причина злочинної поведінки і вже в силу цього не може і не повинна бути виключена зі сфери дослідження злочину під кутом зору причинності"./ Черненко А.К., Ременсон А.Л. Категории причинности и ее применение в уголовно-правовых и криминологических исследованиях //Проблемы причинности в криминологии и уголовном праве. - Владивосток: Из-тво Дальневосточного университета, 1983. - С.13. Тому причинність повинна розглядатися в тісному зв'язку з винністю особи. У той же час не можна ототожнювати ці .дві сторони, тому що таке ототожнення може призвести до ігнорування суб'єктивної сторони злочину, йти до недооцінки об'єктивних ознак і, отже, до розширення меж кримінальної відповідальності /особливо в необережних злочинах/.
У кримінальному праві України загальновизнано під причинним зв'язком розуміти зв'язок між суспільно небезпечним діянням осудного і винного суб'єкта і злочинного наслідку.
При встановленні причинного зв'язку в кримінальному праві ми також повинні з множини явищ, що передують і супроводжують злочину, ізолювати суспільно небезпечне діяння і шкідливі наслідки, що наступили, описані в кримінальному законі, а заміри уже вирішувати питання про характер зв'язку між ними.
Виникає питання: яке діяння потрібно вважати причиною злочинного наслідку? Дійсно, можна погодитися з думкою проф. Я.Н.Трайнина: "Механізм людської діяльності і її найглибшої зв'язаності із суспільними відносинами і багаточисельними явищами природи ще більш складні і глибокі. І можна сказати, що всі криміналісти світу не в силах були б простежити від початку до кінця весь причинний зв'язок явищ і дій, що призвели до злочинного результату". Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. - М.: Госюриздат, 1957. С.165.
У даній роботі поняття причини розглядається з погляду конкретного злочинного діяння, тобто в кримінально-правовому аспекті. “Тим часом причинність стосовно до людської поведінка зовсім не вичерпується цією ланкою: адже саме суспільно небезпечне діяння є слідство якихось причин; з іншого боку, злочинний результат теж може розглядатися як причина наступних змін у реальній дійсності” Кудрявцев В.Н. Категория причинности в советской криминологии //Сов.государство и право - 1965. - №11. - С.80., так пише проф. Б.Н.Кудрявцев із приводу кримінально-правового аспекту. У юридичній літературі має місце і кримінологічний аспект вивчення поняття причини. Розходження між двома аспектами вивчення складається в тому, що дослідники ставлять перед собою різні цілі: кримінологічний аспект має ціль виявлення загальних закономірностей у стані і динаміці злочинності в цілому й ін., а кримінально-правовий аспект ставить перед собою ціль виявлення значення причини при притягненні особи до кримінальної відповідальності, кваліфікації конкретного злочину й ін.
У основі поняття причини в кримінальному праві України лежать основні положення діалектичного матеріалізму:
Причина завжди передує слідству в часі, але не завжди те, що було раніше, є причиною того, що наступило пізніше; недостатній лише зовнішній зв'язок явищ, необхідний і внутрішній. Це положення для кримінального праві має те значення що поряд з об'єктивною /зовнішньої/ стороною злочину досліджується суб'єктивна його сторона. Отже, у кримінальному праві причиною рахується суспільно небезпечне діяння осудного і винного суб'єкта.
Hеобхідний характер причинного зв'язку: - при виникненні причини обов'язково наступає слідство; - перенос структури від причини до слідства. Для кримінального права це положення має своє значення в тому, що страждає саме той об'єкт, що був поставлений у небезпеку даним діянням; а також небезпечний наслідок, що наступив, однорідний з небезпекою, якої було варте діяння /дане положення засноване на властивості відбиття, властивої матерії/ Дане роз'яснення філософського положення дане проф. А.Л.Ременсоном і проф. В.Н.Кудрявцевим.
Причина породжує слідство. Дійсно, причина - те, що породжує; слідство - те, що породжується.
Розглядаючи поняття причини, їй надають властивість активного початку, тобто розуміють під причиною явище, спроможне викликати такі зміни в зовнішньому світі. Г.В.Тимейко писав з цього приводу: ''Кожне слідство має своєю підставою причину як чинник, що активно діє,". Але виникає питання: що розуміти в кримінальному праві під " чинником, що активно діє,"? Г.В.Тимейко розуміє це як активну дію суб'єкта: пасивна дія /іншими словами, бездіяльність/ - не причина. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. - Ростов: Изд-во Ростовского ун-та, 1977. - с.115. Такої же позиції по даному питанню притримується проф. Л.Д.Шаргородський. На наш погляд, таке положення по аналізованому питанню є невірним. Причину, як активний початок, як чинник, що активно діє, ми розглядаємо тільки в одному аспекті - стосовно слідства /а інакше не було б причини як такої/. Під слідством у кримінальному праві звичайно розуміють описані в кримінальному законі зміни в об'єкті злочину або в умовах існування цього об'єкта. Бездіяльність може викликати такі наслідки /про що прямо зазначено в деяких статтях Особливої частини чинного кримінального законодавство України наприклад, ст.111 КК України, ст. 113 КК України, ст.187 КК України й ін./, тобто воно також викликає які-небудь зміни в навколишній дійсності. Але під бездіяльністю розуміють пасивну дію; отже воно також може бути причиною, а значить: під чинником, що активно діє, варто розуміти як дії, що висловилися в активному волевиявленні, так як дії, активність яких не висловилася зовсім, і в реальності представляючих собою пасивну форму поведінки /тобто з енергетичної точки зору також дії пасивні, а в інформаційному плані: активні/. Такий чинник, що активно діє, у кримінальному праві має назву суспільно небезпечного діяння. Отже, причиною в кримінальному праві є тільки суспільно небезпечне діяння.
Роблячи висновок про нерівноцінність причин слід зазначити що він, має своїм відбитком ту класифікацію причин, що існує в кримінальному праві. Ця класифікація причин являє собою різноманітні теорії, що існують у кримінальному праві України;
I. Відповідно до даної теорії, усі дії, що викликали шкідливий результат, діляться на причини необхідні і причини випадкові. Необхідні причини варто вважати істотними, а випадкові - навпаки, малозначними. У відношенні осіб, що учинили діяння, що підпадає під поняття необхідної причини даного злочинного результату, потрібно порушувати питання про наявність провини, і , якщо провина є, то ці особи повинні підлягати кримінальної відповідальності. У відношенні осіб, що вчинили діяння, що підпадають під поняття випадкової причини, питання про наявність у них провини навіть не ставиться. Випадкова причина, як така, за причину не приймається, нічого не зробив, то і провину в нього шукати нічого. Прихильниками цієї теорії є видатні юристи колишнього СРСР: проф. А.Л.Пионтковський, проф. Д.Д.Шаргородський. проф. Н.Д.Дурманов, .Т.Л.Сергєєва, М.И.Ковальов і ін.
Дана класифікація причин стала початком висунутої в кримінальному праві теорії "необхідного заподіяння". На думку прихильників цієї теорії, не всяка дія, що знаходиться в зв'язку із суспільно-небезпечним наслідком, може обгрунтувати відповідальність. Основний зміст теорії складається в тому, що для кримінального права мають значення лише причинно-необхідні зв'язки, за об'єктивно випадкові наслідки своїх дій особа ні при яких умовах не може нести кримінальної відповідальності. У цій теорії було раціональне зерно: уперше проблема причинності в праві розкривалася з позицій діалектичного матеріалізму, в основу кладеться філософське поняття необхідності, закономірності. Головною їхньою помилкою було те, що механістично розкривалися і протиставлялись категорії випадку і необхідності.
Діалектичний матеріалізм у необхідності і випадку бачить категорії, що знаходяться один з одним у діалектичній єдності і взаємозв'язку: у природі і суспільстві немає тільки випадкових або тільки необхідних явища; необхідність і випадок є двома сторонами того самого явища, при цьому, будь-якого явища в природі і суспільстві. Необхідність розуміється як головне, що визначає напрямок, як істотне в розвитку явищ. Випадок виступає як доповнення до необхідності і як зовнішня форма її прояви: необхідність пробиває собі дорогу через масу випадків. Проте, випадок не виражає внутрішньої сутності основного явища і тенденції її розвитки, а лежить на поверхні явища.
Випадок у даних умовах може здійснитися, а може і не здійснитися. Випадкове - випадково стосовно загальному, закономірному. Але це значить, що випадок - абсолютне поняття. Випадкової в однім відношенні, в одній групі явища можуть бути необхідними у відношенні іншого процесу дійсності, іншій групі явищ. Випадкове - стосовно своєї власної підстави - необхідно. Отже, необхідність і випадок - відносні поняття. Необхідність є вираженням внутрішньої природи розвитку явищ, у відмінності від випадку. Але жодне явище не визначається внутрішньою його природою цілком, або зовнішньої - цілком. Отже, не існує ні абсолютної необхідності, ні абсолютного випадку. Необхідність - є вираження загального в розвитку явищ. Випадок же носить одиничний характер. Необхідність з'являється в окремих предметах, явищах, подіях, що завжди мають індивідуальні особливості.
Необхідність і випадок - протилежні поняття, але не суперечливі друг другу, що підтверджується тим, що вони доповнюють один одного, і за певних умов, із їхньою зміною, переходять друг у друга.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
