В наш час кількість національних правових систем наближається до 200. Всі вони, з одного боку, мають дещо спільне як правові системи, з другого -- відрізняються різноманітними ознаками.

Отже, правомірно зазначити, що правова система -- це ніщо інше як історично-визначена система внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних юридичних явищ, за допомогою яких держава (а отже, і "публічна влада") здійснює владно-регулятивний вплив на суспільство. На нашу думку, таке визначення найбільш повно відображає характерні риси такого явища, як правова система, оскільки вона формується впродовж історичного процесу і її розвиток не припиниться доти, доки існує потреба у державному регулюванні суспільних відносин; вона характеризується структурою як система, елементи якої (тобто юридичні явища) є взаємопов'язаними та такими, що співвідносяться як форма і сутність, частина і ціле, причина та наслідок; призначенням цього феномена є регулювання процесу життєдіяльності суспільства, який забезпечується державою. Визначення ж суспільства як певним чином організованої системи потребує розгляду самої правової системи як постійно взаємодіючої сукупності правових явищ та категорій, що найбільш повно та ефективно забезпечує порядок у суспільстві.

Системність правових явищ дає підстави говорити про наявність структури правової системи. Вона визначається як сукупність взаємодіючих елементів, що характеризуються певними функціями, метою, завданнями. Причому зрозуміло, що поряд із загальними функціями кожний компонент правової системи виконує тільки йому притаманні, специфічні функції, що не заважає їм, однак, перебувати в логічному зв'язку один з одним. Правова система, за висловом французького вченого Ж. Каборньє, являє собою "вмістилище й зосередження різних юридичних явищ, що існують у суспільстві водночас на одному й тому ж просторі" [26].

Взаємозв'язок елементів правової системи, їх функціонування обумовлює саме існування правової системи, оскільки ізольовано, в розрізненому вигляді вона існувати не може. Тому при дослідженні даної категорії доцільно застосовувати системно-структурний підхід до вивчення правової системи як у цілому, так і частинами. Системний підхід у даному випадку є одним із інструментів дослідження об'єкта як складного явища, що містить елементи, взаємозв'язок між якими забезпечує їх цілісність.

Однак неможливо зрозуміти ціле, не вивчаючи індивідуальної особливості його частин. З цього приводу Регель писав, що ціле за своїми характеристиками є те, що містить у собі частини. Але якщо воно буде розділене, то воно перестане бути цілим [26].

Дослідження окремих компонентів правової системи необхідно поєднувати з вивченням різноманітних внутрішніх процесів, що дають змогу осягнути цілісність правової системи, виявити її внутрішні й зовнішні зв'язки. Водночас правову систему не можна зводити лише до формальних якостей системного утворення, хоча вона і виступає такою. В неї необхідно вкладати більш глибокий, соціальний, конкретно-історичний та політичний зміст.

Істотність правової системи полягає в тому, що вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класів суспільства. Ці інтереси отримують відображення в праві, законах та інших частинах системи у вигляді державної волі, яка спирається на можливість владного примусу до відповідної поведінки і покарання порушників юридичних приписів. Правова система є важливим стабілізуючим і організуючим чинником.

Цієї мети вона досягає за допомогою всіх своїх структурних елементів, найбільш суттєві з яких будуть розглянуті далі.

Всі елементи правової системи мають той чи інший ступінь нормативності, оскільки багато з них похідні від права, правових норм, їх складових. Нормативністю володіють і неправові явища, однак найбільш характерна ця ознака все ж таки для права. Тому цілком справедливим вважається, що право -- нормативна основа всієї правової системи.

Право є центральною ланкою правової системи. Норми права породжують правовідносини. Правовідносини слугують формою реалізації юридичних норм. Правомірна поведінка учасників правовідносин складає сутність законності та правопорядку, які є наслідками функціонування правової системи, що свідчить про ефективність останньої.

С.С.Алексєєв включає в поняття правової системи саме право, судову, а також іншу юридичну практику, правову ідеологію, правотворчість та правозастосовчу діяльність, індивідуальні державно-владні розпорядження (укази), правовідносини, юридичні санкції, систему законодавства, суб'єктивне право та інше. Останнім часом він запропонував виділити серед елементів правової системи:

- власне об'єктивне (позитивне) право як сукупність загальнообов'язкових норм, виражених у законі, інших формах позитивного права;

- правову Ідеологію _ активну складову правосвідомості;

- судову (юридичну) практику (практичну діяльність).Саме через правову систему, її елементи відбувається зв'язок позитивного права з державою, з її органами, зі всією політичною структурою даного суспільства.

В науковій літературі запропоновано визначення правової системи як сукупності внутрішньоузгоджених, взаємопов'язаних, соціально-однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава справляє необхідний нормативно-організуючий вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист). [29]

Як елементи правової системи виділяють: 1) право як сукупність створених і охоронюваних державою норм; 2) законодавство як кризові явища і піднести її на якісно новий рівень. Від якості нормативних актів, що регулюють відносини в сфері економіки, від їх своєчасності та доцільності залежить досягнення поставленої мети, перетворення господарського механізму на ефективну і гнучку систему управління.

Правову систему загалом можна розглядати як певну нормативну основу всіх інших соціальних систем: політичної, економічної, культурної тощо, оскільки багато з її елементів (але, звичайно, не всі) мають нормативний характер і слугують загальними орієнтирами для відповідних видів діяльності. Зрозуміло, ступінь нормативності у різних правових явищ різний.

Крім того, правова система слугує значним стабілізуючим чинником суспільного життя, вона охороняє, закріплює і захищає інтереси держави, суспільства, громадян. Д.А. Керимов зазначає, що правова система може бути визнана замкнутою лише відносно, оскільки визначається соціально-економічною системою в цілому, залежить від неї та розвивається разом з нею. Правова система має внутрішньо системні та між системні зв'язки як прямого, так і зворотного порядку: вона закріплює економічні, політичні і соціальні системи, впливає на них за допомогою своєї загальнообов'язкової нормативно-регулюючої властивості, деякою мірою визначає їх рух, зміни і розвиток. Будучи пов'язаною з іншими частинами суспільної системи багатосторонніми зв'язками, правова система одночасно має спільні риси з політичною, культурною та іншими системами. Всі вони визначаються економічними, культурними та іншими факторами, мають ряд загальних принципів та цілей. Хоча специфічність правової системи виявляється у тому, що саме вона, відображаючи нормативну основу інших підвалин суспільства, впливає на існуючі суспільні відносини, забезпечує їх стійкість та стабільність, гарантує від порушень.

Поняття правової системи має суттєве значення для характеристики права тієї чи іншої конкретної країни. Право як частина світової культури є нерівнозначним для держав різних типів, форм, режимів. Для кожної держави сучасного світу характерний той чи інший тип права. Його сутність та зміст мають вирішальне значення для характеристики правової системи, притаманної цій державі. Звичайно, в даному випадку йдеться про національну правову систему.

Структурно правова система може бути розглянута в двох аспектах: статичному та динамічному. В статичному розрізняють, по-перше, нормативну сторону -- це сукупність норм, принципів та інститутів права; по-друге, організаційну сторону -- сукупність правових установ; по-третє, ідеологічну сторону як сукупність правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному суспільству. Динамічний аспект виявляється у взаємодії процесів, що надають правовій системі рухливості, гнучкості та ефективності. Серед цих елементів називають правотворчість та правореалізацію; виникнення, зміну та припинення правовідносин і всі ті явища, що охоплюються категорією "юридична практика".

Близькою до цієї точки зору, хоча і досить своєрідною, є характеристика елементів правової системи, що визначена американським юристом Л. Фрідменом який виділив три основні елементи правової системи: "принципи, сутність та правову культуру". Принципи, на думку Фрідмена, є константами, що забезпечують цілісність системи і напрями її розвитку. Оскільки правова система не є статичною, тобто постійно змінюється, то принципи і слугують основним засобом утримання від надмірних коливань. Він вважає, що одні й ті ж принципи "були притаманні системі завжди, навіть у минулих сторіччях, і будуть залишатися незмінними ще протягом тривалого часу" [29].

Така тривала історія принципів права є гарантом їх сталості і виразом їх загальновизнаності. Саме на цих якостях принципів правової системи і базуються закономірності її розвитку.

Другим елементом системи є "сутність". Під цим поняттям розуміється сукупність діючих правил, норм і зразків поведінки суб'єктів у самій системі. Це передусім конкретний закон, яким і визначається, на думку Фрідмена, сутність права.

Однак це поняття є надто вузьким і його необхідно розширити, вказавши на те, що конкретний закон є сутністю не лише права, а й системи законодавства, яка співвідноситься з системою права як своєрідний зовнішній вираз категорії загального.

Третім елементом правової системи є "правова культура", яка є "барометром" суспільного ставлення до права як регулятивної системи! Це суспільне ставлення є основною рушійною силою правотворчого процесу Правової системи без правової культури не існує. "У сучасній доктрині існує аналогічний підхід до визначення елементів правової системи. Більшість теоретиків також виділяють трьохчленну систему складових елементів. Одним із найхарактерніших є визначення (дуже близьке, до речі, до ідей Фрідмена) професора М.М. Марченка. Згідно з його доктриною правова система складається з нормативної сторони, тобто юридичних принципів, норм І Інститутів; організаційної сторони, до якої належить сукупність правових установ і правової культури". Виділення такої трьохчленної структури є найбільш адекватним з точки зору вдалості віддзеркалення складності і комплексності поняття правової системи.

Правова система України