Зараз практично всезагальне визнання з боку держав - членів ООН отримало положення Пакту про економічні, соціальні і культурні права, про те що ідеал вільної людської особистості, вільної від страху може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при яких кожен зможе використовувати свої економічні, соціальні та культурні права, так само як і свої громадські та політичні права.
Не можна згодитися з тим, що результати досягнуті міжнародною спілкою на шляху здійснення соціально-економічних прав, менш вражаючі, ніж прогрес в галузі демократизації та реалізації громадянських та політичних прав. Такі фактори, як недостатні темпи економічного розвитку, збільшення чисельності населення, важелі заборгованості та інше, заважають повсюдному забезпеченню соціально-економічних прав. Але дослідження, проведені ООН роблять підсумок, що соціально-економічні права юридично обов'язкові та економічно здійснювані їх для їхньої реалізації держава повинна розробити відповідні плани та почати здійснювати конкретні заходи.
До третього покоління багато вчених відносять “колективні”, та “солідарні” права. Висуваючи концепцію трьох поколінь прав людини, К. Васак до третього покоління відносить так звані колективні права, що засновані на колективній діяльності людей, і тому він назвав їх правами “солідарності”. Сюди він відніс права на розвиток, на мир, на здоров'я, навколишнє середовище, на загальну спадщину людства, а також право на комунікацію, яку він зв'язав із концепцією нового міжнародного інформаційного порядку.
В останні роки все більше визнання отримує позиція, відповідно до якої так звані колективні, чи солідарні права належать народам та націям і їх слід класифікувати як права народів.
Розподіл прав людини на три покоління сприймається не всіма. Деякі вчені виступають проти третього покоління прав, заявляючи, що тільки індивід може мати основні права та свободи, а не колектив людей чи народ. “У відношенні прав третього покоління - пише К. Томушет, - індивідуальний елемент стає абсолютно немислимим”. В той час, більшість вчених цілком справедливо відносять права народів до прав людини. Так, американський професор Л.Сон пише: “Міжнародне право визначає не тільки невід'ємне право індивідів, але й визначені колективні права, які реалізуються із індивідами, об'єднаними у великі групи людей, включають народи і нації. Ці права являються правами людини, ефективне здійснення колективних прав стає передумовою до здійснення інших прав - як політичних, так і економічних”.
Різні програми, які були прийняті в ООН з питань освіти, науки та культури /ЮНЕСКО/, що передбачають розробку концепцій прав і народів та дослідження взаємозв'язку прав народу з правами людини .
Права народів не є правами індивіда, а належать колективу людей, що складають народ і націю, і не можуть бути реалізованими окремою особою. В процесі реалізації права народів кожна окрема особа, що входить у склад того чи іншого народу, використовує свої права та свободи (свободу друку, слова, зборів, право на участь у виборах та інше), висловлює своє відношення до того чи іншого питання. Погляд більшості, висловлений таким чином і складає волю усього народу.
Поняття прав різних поколінь використовується у сучасному міжнародному праві тільки в історичному контексті. Що ж торкається сутності тих чи інших прав, то використовується термін “категорія прав людини”.
Основою норм та принципів в галузі прав людини є природне право, яке відносять до ідеї свободи, справедливості, рівності усіх перед законом, визнання народу як єдиного джерела влади. Ідея природного права пронизують увесь зміст Всезагальної декларації прав людини. Пізніше вони були закріплені у Пактах людини та стали позитивним правом у системі норм Міжнародного права. Правова система кожної держави повинна закріплювати ці принципи та норми. До їх числа відносять, по-перше, фундаментальні права та свободи, що зафіксовані у Всезагальній декларації та Пакту про права людини; по-друге, демократичні принципи та норми організації та діяльності будь-якої державної влади - народовладдя, розподіл влади, верховенство права та наявність незалежних від влади органів правосуддя. Усі ці принципи є загальновизнаними всіма державами - учасниками міжнародних відносин.
Міжнародні узгодження, що діють в сучасному світі, утримують систему принципів та норм, що відносяться до прав людини. Ці узгодження слід розділити на 3 групи. В першу входять такі міжнародні документи, як Всезагальна декларація прав людини, Пакти про права людини та інше, які утримують принципи та норми. що торкаються прав людини в основному в умовах миру.
В другу групу входять міжнародні конвенції про захист прав людини в період озброєних конфліктів. Сюди відносяться головним чином окремі положення Гаазьких конвенцій 1893 та 1907 рр. про закони та правила ведення війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни доповнюючі протоколи до них, що прийняті в 1977 р. Та на кінець, третю групу складають міжнародні документи, в яких регламентується відповідальність за злочинне порушення прав людини як в мирній час та і в період озброєних конфліктів.
До цієї групи відносяться головним чином Нюрнберзький устав та приговори Міжнародних військових трибуналів в Нюрнбергзі та в Токіо, Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства і конвенція про скоєння злочинів апартеїду та покарання за нього, проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Багато випадків, відносно принципу відповідальності за порушення прав людини є своєрідна правова ситуація при яких здійснюються злочини державою проти своїх громадян чи осіб, що проживають на цій території. Тому у цім узгодженні передбачається створення Міжнародного кримінального трибуналу.
Права людини, як галузь Міжнародного права складаються з сукупності принципів та норм, що закріпленні в усіх трьох групах перелічених міжнародних документах, які визначають обов'язки держав по забезпеченню та додержанню основних прав та свобод людини без усякої дискримінації як в мирний час, так і в період озброєних конфліктів, а також встановлюючих відповідальність за злочинне порушення цих прав.
Це галузь займає особливе місце серед інших галузей міжнародного права, що визначається специфікою об'єкта чи характерними рисами метода правового регулювання, тісного зв'язка із внутрішньодержавного правового значення у системі сучасних міжнародних відносин та багатьма іншими особливостями. Характерними рисами цієї галузі є створення та функціонування міжнародного механізму, що здійснює нагляд за втіленням в життя зобов'язань, узятих державами у міжнародному спілкуванні.
Загальна характеристика правової системи
Існує безліч різних визначень систем, які пропонують вчені -- філософи, соціологи, юристи. Узагальнивши їх, можна зробити висновок, що система -- це упорядкована сукупність елементів, взаємопов'язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування.
Перераховані ознаки притаманні і правовій системі, хоча поняття останньої "означає набагато більше, ніж просто явище, що формально підпадає під ознаки будь-якої системи" [25; с. 64]. З цієї точки зору під правовою системою пропонується розуміти єдність відповідних компонентів (частин), які обумовленим способом об'єднані між собою (за змістовими і формальними критеріями) та які залежно від їх природи й характеру зв'язку між ними (об'єктивного, природного або суб'єктивного, довільного) складають відносно стабільну організацію [25; c. 74].
Відповідно до позиції більшості вітчизняних правознавців ми підійшли до такого етапу, коли можна аналізувати наявні факти вітчизняного правового життя з дещо інших, ніж раніше, позицій: не з формально юридичних, соціологічних, психологічних, а через призму національно-історичної, культурно-типологічної природи вітчизняного правового світу на користь пізнання конкретної цілісності і системності.
Пізнання сутності та ролі права в житті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, держави та суспільства. Для досягнення цієї мети юридична доктрина виробила поняття "правова система". Однак і сучасні вчені не можуть дійти згоди щодо формального визначення цієї категорії.
Правова система -- поняття складне і багатогранне, що містить у собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правової системи об'єднані спільною метою, завданнями, виконують деякі загальні функції, що між іншим не свідчить про однорідність і ідентичність останніх.
Для того щоб правильно визначити структуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному випадку будуть їх внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), правове спрямування діяльності (правовий критерій), який має бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій).
Звичайно, ми не можемо забувати того факту, що в сучасній юридичній літературі таке ж розмаїття понять правової системи, яке склалося у визначенні самого поняття права як суспільного явища. Тобто майже кожний теоретик виробляє своє бачення цього феномена, хоча в принципі існуючі теоретичні позиції мають і певні спільні риси.
Так, переважна більшість авторів вказує на те, що поняття правової системи є більш широким, ніж поняття права [29].
Окрім того, більшість дослідників згодні з висновком, що правова система є комплексною, інтегруючою категорією, яка відбиває всю правову (і не лише правову) організацію суспільства [29,216], історію його розвитку, його історичні та національні відмінності, особливості та традиції. Розглядаючи правову систему у такий спосіб, деякі автори навіть запропонували використовувати поняття правової системи для більш адекватного розкриття поняття права. Однак при цьому більшість теоретиків не погоджується з таким підходом, оскільки він звужує поняття правової системи і може призвести до зникнення самостійності такої категорії, як "право". Іншими словами, поняття "правова система суспільства" не охоплюється і не може бути охоплене поняттям "право" навіть у найбільш широкому соціологічному сенсі, подібно до того, як політична система суспільства не може бути охоплена лише поняттям держави, хоча і мусимо зауважити, що характеристика правової системи і засновується на визначенні сутності та змісту такого феномена, як правовому ми цілком погоджуємося з М.І. Матузовим, який саме виникнення категорії "правова система" пов'язує з компромісом між послідовниками широкого і вузького розуміння права як суспільного регулятора, а також одним з найвідоміших теоретиків права С.С. Алексєєвим, який зазначав, що нерідко в процесі висвітлення правових явищ ми говоримо про право, маючи на увазі правову систему і навпаки [8]. Таким чином, правова система -- це більш широке поняття, яке охоплює не лише право як нормативну систему, його джерела, а й правосвідомість, юридичну науку, юридичну практику, що включає правотворчість, систематизацію законодавства, правозастосування, тлумачення, договірну, нотаріальну та слідчу практику. Поняття правової системи надає можливість охопити всі правові явища не лише в їх сукупності, а й у взаємодії та взаємовпливі [8]. Аналіз лише правових норм не надає повної характеристики права, оскільки важливим є і те, як воно формується, систематизується, реалізується та ідеологічно обґрунтовується.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16
