У найзагальнішому вигляді проблема забезпечення ефективності права може бути вирішена на таких основних підставах [20, с. 51]:

- приймаючи законодавчий акт, особливу увагу слід приділяти додержанню методології прийняття закону, як і будь-якого іншого нормативно-правового акта, вимог так званого «ланцюга ефективності», а саме: потребі і соціальному інтересу в такому законі;

- цілям, які досягатимуться за допомогою закону; достатності засобів, якими запроваджується закон, з точки зору досягнення поставлених цілей; визначенню конкретних адресатів закону; системі контролю за його виконанням;

- панівна у суспільстві правосвідомість без будь-яких застережень має визнавати принцип верховенства закону, послідовно реалізувати його в існуючій правовій системі, а також у практичних діях усіх ланок державного апарату;

- закони мають бути спрямовані на реалізацію головних положень Конституції України, вирішення найважливіших проблем, які ставить суспільству життя. При цьому слід враховувати, що не тільки норми Конституції України, а й більшість чинних законів є нормами прямої дії, тому слід звести до мінімуму нормативні акти, які приймаються «на розвиток закону», що досить часто змінює зміст вимог та правил, ним встановлених;

- необхідно забезпечити цілковиту відповідність між законами та процесом їх реалізації. Нею мають бути охоплені, насамперед, права та обов'язки суб'єктів, закріплені законом;

- національне законодавство повинно відповідати загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права, демократичній міжнародній практиці;

- закони мають відповідати загальному напряму проваджуваних реформ, а також меті економічного, політичного, соціального розвитку, забезпечувати цілісність і чітку структуру законодавства, мобільність і універсальність його галузей.

Процес забезпечення ефективності передбачає існування і виділення певної сукупності принципів, що охоплюють основні істотні моменти цього процесу і які мають послідовно здійснюватись у практичній діяльності. До них належать [20, с. 52]:

- принцип послідовності, який вимагає, щоб реалізація закону була безперервною, тобто охоплювала усі стадії його дії (інформування про його зміст, засвоєння останнього виконавцями, безпосередня реалізація вимог закону, контроль за нею, оцінка ефективності виконання закону, планування заходів з вдосконалення цієї діяльності);

- здійснення принципу комплексності є можливим лише за умови його забезпечення матеріальними, юридичними, організаційними та іншими заходами. Ігнорування будь-якого заходу перешкоджатиме використанню повною мірою потенціалу закону;

- принцип системності передбачає, що для забезпечення ефективності конкретного закону необхідно враховувати й вимоги норм та інших законів і нормативних актів, що регулюють однорідні суспільні відносини. У зв'язку з цим слід погоджувати заходи з їх виконання. Ізольована реалізація лише одного закону, без урахування особливостей всього правового поля, може зашкодити ефективності правового регулювання в цілому;

- принцип загальності означає, що в реалізації закону мають брати участь усі суб'єкти, передбачені його нормами, а саме: державні органи, підприємства і установи, об'єднання громадян, окремі особи, засоби масової інформації тощо.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що ефективна реалізація законів є можливою лише за умови забезпечення певної послідовності їх дій.

2.3 Напрями національної конституційної реформи

Процес демократизації суспільства потребує подальшого розвитку системи права. Політична структуризація громадянського суспільства, яка стала закономірним наслідком конституційних процесів 2004-2008 років, поступове утвердження принципів верховенства права та подальший розвиток демократичних інституцій в Україні призвели до ситуації, коли суспільні відносини, які регулюються чинною Конституцією України, почали випереджати її нормативний зміст.

Діючий Основний Закон, зберігаючи свою правову інерційність, поступово перестав виправдовувати високі суспільні запити і сподівання щодо стимулювання процесів національного державотворення та правотворення. До того ж, нині в суспільстві об'єктивно назріла нагальна потреба в проведенні цілої низки правових реформ, які впродовж майже п'ятнадцяти останніх років незалежності України залишаються здебільшого предметом наукових дискусій, але не отримують свого належного законодавчого забезпечення. Йдеться передовсім про реформу публічного адміністрування, адміністративно-територіальну, судово-правову, а також про реформування місцевого самоврядування в Україні. Зволікання або компроміси у цій сфері гальмують розвиток Української держави, продукують її відставання від держав Європейського Союзу, породжують правовий нігілізм у суспільстві та зневіру громадян у своєму європейському майбутті [10, с. 15].

Проведення зазначених правових реформ видається малоефективним без здійснення конституційної реформи в Україні, яка б дозволила якісно оновити Основний Закон нашої держави. У цьому сенсі цілком логічною є правова позиція Президента України, який Указом від 27 грудня 2007 року №1294 створив Національну конституційну раду [9, с. 16].

Нижче наведено принципово нову конституційну модель президенціоналізму, яка ґрунтується на загальних засадах європейського класичного конституціоналізму, що нині знаходить свій розвиток у сучасних конституційних концепціях державотворення європейської спільноти.

В основу конституційної доктрини покладено три висхідні ідеї, зміст яких передбачає [10, с. 18].

- по-перше, модернізацію системи стримувань та противаг між гілками влади

- по-друге, забезпечення єдності виконавчої влади при збереженні її формування парламентом за результатами загальнонаціональних виборів

- по-третє, розвиток народовладдя в Україні.

Названі вище доктринальні ідеї та положення знаходять своє втілення в Концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні, представленій широкому загалу 23 квітня 2008 року. Ця Концепція має стати теоретико-методологічною основою оновлення Конституції України. Розглянемо коротко суть положень даної доктрини.

Удосконалення системи стримувань і противаг (балансів) набуває у доктрині особливого значення, як об'єктивна потреба з огляду на політичну незавершеність та недостатню зрілість української демократії, відсутність прямих кореляцій між інтересами громадян, нації, держави та корпоративними цінностями і завданнями політичних партій, слабкий вплив громадянського суспільства на владні інституції. Ця ідея реалізується шляхом розвитку інституту президенціоналізму, утворенням верхньої палати українського парламенту - сенату, роз'єднанням джерел формування основних гілок влади, насамперед судової. При цьому Президент, який обирається всенародно, має виступити основним елементом в системі стримувань і противаг за рахунок надання (збереження) йому права дострокового припинення повноважень нижньої палати парламенту - Національних зборів - з політичних мотивів; скасування актів уряду з питань національної безпеки, оборони, зовнішньої діяльності; права вето на закони, ухвалені парламентом; призначення безстроково на посади і звільнення з посад суддів (за поданням Вищої ради юстиції України) та внесення до парламенту подань щодо призначення усього складу Конституційного Суду України; призначення на посади (за згодою верхньої палати парламенту) та звільнення з посад усього кола посадових осіб, що виконують контрольно-наглядові, регуляторні, незалежні і спеціальні функції та завдання [10, с. 18].

Друга мета - єдність виконавчої влади та її цілісність як умова відповідального політичного урядування силами, що перемогли на загальнонаціональних виборах, - забезпечується: єдністю джерела формування усього складу уряду без виключення; виведенням із системи виконавчої влади місцевих державних адміністрацій і перетворення їх в органи (префектури), які представляють Президента на місцях і виконують контрольно-наглядові функції (дотримання законодавства органами виконавчої влади); ліквідацією інституту зупинення актів уряду.

Третя ідея - розвиток народовладдя та удосконалення форм безпосередньої демократії - досягається шляхом запровадження інститутів народної законодавчої ініціативи і народного вето, надання громадянам права на конституційне звернення, широке застосування референдної демократії, особливо для вирішення питань місцевого значення.

Важливим завданням теперішньої конституційно-правової реформи в Україні є удосконалення системи прав і свобод людини та громадянина, а також їх гарантій; формування дієвих інститутів безпосередньої демократії. Для цього необхідне зосередитись на проблемах удосконалення механізмів державної влади у новій Конституції України. Системне оновлення механізму державної влади в Україні та принципів її взаємовідносин iз місцевим самоврядуванням передбачає вдосконалення конституційно-правового статусу вищих органів державної влади в Україні та модернізацію і приведення у відповідність до європейської конституційної практики системи стримувань і противаг між гілками влади. Відповідні процеси передбачають ґрунтовні зміни до розділів Основного Закону, які регулюють правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів держави.

У розділі, присвяченому Верховній Раді України, найбільш істотних змін має зазнати процедура висування кандидатури прем'єр-міністра України і формування Кабінету Міністрів України. Йдеться також про доцільність відмови від конституційної регламентації суто політичної практики утворення парламентської коаліції. Натомість пропонується нормативне закріплення прав парламентської меншості з питань організації та діяльності Верховної Ради України, насамперед у здійсненні парламентського контролю за діяльністю уряду.

Вимагає подальшого удосконалення конституційно-правовий статус народного депутата України, в тому числі і шляхом відмови від інституту імперативного мандату. Йдеться також про оптимізацію положень чинного Основного Закону про депутатську недоторканність. З огляду на позитивний конституційний досвід країн - членів ЄС і рекомендації Венеціанської комісії, було б доцільним обмежити депутатську недоторканність конституційною вимогою щодо надання згоди Верховною Радою України на затримання та арешт народного депутата України. Утім, вищенаведені конституційні новації самі по собі не сприятимуть удосконаленню якісних параметрів українського парламентаризму. Реалізації цієї мети сприяли б введенню в матерію Конституції України інститутів бікамералізму та консигнатури, що в свою чергу обумовлює необхідність запровадження іншої виборчої системи, яка б дозволила забезпечити у парламенті представництво як політичних партій, так і політичної волі та легітимних інтересів територіальних громад і регіональних еліт. Політико-правові реалії сьогодення засвідчують перспективність закріплення в Основному Законі бікамеральної моделі парламентаризму. Існуюча нині система формування депутатського корпусу за закритими виборчими списками політичних партій та їхніх блоків ставить під сумнів реалізацію принципів представницької демократії в українському парламенті, позбавляючи представництва у парламенті інтереси територіальних громад на загальнонаціональному рівні. Зазначене яскраво ілюструє діяльність Верховної Ради України V і VI скликань [10, с. 17].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7