правові засоби, їх кількість та якість;
здатність правових засобів задовольняти соціальні потреби, закріплені в нормативному акті;
перспективність напрямків удосконалення законодавства з метою задоволення соціальних потреб за допомогою правових засобів.
Рабинович П.М. виділяє ряд передумов досягнення ефективності правової норми. До загальносоціальних передумов ефективності юридичної норми (ефективності правотворчості) слід віднести [15, с. 161]:
- відповідність норми об'єктивним законам (закономірностям) існування й розвитку людини та суспільства;
відповідність норми конкретно-історичним умовам її функціонування, реальним можливостям її здійснення (матеріальним, духовним, часовим, кадровим та ін.);
відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати;
відповідність юридичної норми стану правосвідомості й моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб'єктів;
відповідність норми права висновкам тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «предметно» вивчають об'єкти, що перебувають у сфері правового регулювання;
відповідність юридичної норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ (їх вивчає наука синергетика) і цілеспрямованої організації таких явищ (їх вивчає, зокрема, кібернетика).
До юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефективності юридичної норми належать [18, с. 11]:
правове закріплення домінуючих потреб суспільства;
предметна визначеність діяльності правотворчого органу;
визначеність меж правового регулювання;
зумовленість правотворчої діяльності об'єктивними умовами розвитку суспільства;
зміна сфери і типу правового регулювання;
особливості правотворчості як результату творчого процесу;
системність законодавства;
якість законодавства;
досконалість юридичної техніки;
чітке визначення видів юридичної відповідальності, що настає за порушення нормативних приписів, механізму її реалізації.
Чи можлива кількісна оцінка соціальної ефективності має рацію?
Така оцінка можлива, коли як початковий момент при визначенні ряду основних параметрів соціальної ефективності права використовується показник, який з фактичного боку свідчить про те, досягли чи ні дані норми потрібного ефекту. В цьому випадку йдеться про фактичну ефективність, яка виражається співвідношенням між фактично досягнутим, дійсним результатом і тією безпосередньою, найближчою метою, для досягнення якої були прийняті відповідні норми. Тут безпосередня, найближча мета правових норм є еталоном оцінки їх ефективності [18, с. 12].
Зіставляючи безпосередні цілі правових норм з фактичним результатом їх діям, можна кількісно зміряти їх ефективність. Причому отриманий кількісний результат може бути як позитивним, так і негативним. Останній свідчить про відсутність соціальної ефективності має рацію.
Результативність правового регулювання багато в чому залежить від ефективності правових актів. Включені в механізм правового регулювання, ці акти покликані забезпечити його чітку роботу. Правові акти є важливим засобом для досягнення тієї мети (конкретних і перспективних), яка стоїть перед нормою має рацію.
Ефективність регулятивних функцій права тісно пов'язана з результативністю соціально-економічних, політичних заходів, що вдягаються в правову форму. Тут кількісне вимірювання ефективності може отримати вираз в точних економічних і інших соціальних показниках. Необхідно тільки вичленувати з цих показників той ефект, який досягнутий саме за допомогою юридичних засобів. Дані, отримувані в результаті вивчення ефективності правового регулювання є основою для його подальшого вдосконалення.
В юридичній літературі висловлюється точка зору щодо створення синтетичної теорії ефективності правового регулювання, яка б включала всі правові засоби та всі варіанти процесу правового регулювання у їх взаємозв'язку [13, с. 338].
Таким чином, юридичні норми дієві тоді, коли вони відповідають об'єктивним умовам і закономірностям розвитку суспільства, в якому вони функціонують, коли їх зміст відповідає суспільній свідомості населення, в першу чергу принципам моральності і рівню правосвідомості, і коли норми даної галузі права діють погоджено з нормами має рацію інших його галузей. Термін «ефективність», який означає результат, наслідок того чи іншого явища притаманний і для правового регулювання. При цьому критерієм оцінки ефективності правового регулювання є співвідношення мети правового регулювання та реальних результатів правового регулювання.
2.2 Аналіз основних напрямів вдосконалення системи законодавства в Україні
Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу [1, с. 3]. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася «суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою [2]». Прийняття Конституції України стало реалізацією положень Постанови Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України» та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, які задекларували появу нової держави - України. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування правової держави.
Система законодавства є зовнішнім вираженням системи права, і навпаки - система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства.
Основним способом об'єктивації (джерелом права) в Україні є нормативно-правовий акт, створення якого відбувається в процесі правотворчої діяльності. Закон повинен містити нормативні моделі майбутніх правових відносин, часто випереджаючи при цьому існуючий рівень розвитку суспільних відносин Це, звичайно, не завжди сприяє його ефективності, дієвості в силу об'єктивного відставання правової свідомості суб'єктів, їх консерватизму чи інертності мислення. Новоприйнятий закон повинен мати відповідну фінансову, організаційно-технічну, інформаційну та іншу забезпеченість, відповідати об'єктивно існуючим умовам [6, с. 19].
Реформа законодавства, яка розгорнулася в Україні з 1991 р, супроводжувалась інтенсифікацією законотворчої діяльності, розширенням сфери приватноправового регулювання, запровадженням загальнодозвільного принципу правового регулювання, спостерігалось різке зростання питомої ваги законів серед нормативно-правових актів 3 часом кількість законів хоча й зростала, але в основному вони стосувались внесення змін та доповнень (часто - невеликих за обсягом), а також - надання згоди Верховною Радою на обов'язковість міжнародних договорів Зростання рівня підзаконних актів, які нерідко трактують положення закону на догоду відомчим інтересам, як правило, з'являються в результаті надмірної декларативності законів, відсутності чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів. Крім цього, як у законах, так і в інших нормативно-правових актах спостерігається надмірне дублювання норм. Роль та значення підзаконних нормативно-правових актів не можна недооцінювати. Усім підзаконним нормативно-правовим актам притаманна спільна риса вони видаються в межах компетенції відповідного правотворчого органу та повинні конкретизувати його [12, с. 5].
Значною мірою впорядкованості підзаконних нормативно-правових актів сприяло видання Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р №493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та Інших органів виконавчої влади», в розвиток якого Кабінет Міністрів прийняв Постанову від 28 грудня 1992 р №731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та Інших органів виконавчої влади». Однак визначений Указом Президента та Постановою Кабінету Міністрів порядок реєстрації поширюється не на всі підзаконні нормативно-правові акти, а лише, по-перше, на акти центральних та місцевих органів виконавчої влади (включаючи акти структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій) і органів господарського управління та контролю, а по-друге, - на ті з них, що зачіпають права, свободи та законні Інтереси громадян або мають міжвідомчий характер [12, с. 6].
На впорядкованість нормативно-правових актів України мав вплив також Указ Президента України від 10 червня 1997 р №503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності», видання якого було зумовлено відсутністю закону про нормативно-правові акти, адже саме на рівні закону мають бути врегульовані такі питання Указ передбачав, що офіційне оприлюднення нормативно-правових актів України здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів та присвоєння їм реєстраційного коду Указ визначив процедуру оприлюднення та набрання чинності нормативно-правових актів декількох суб'єктів - Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України [24, с. 331].
Стосовно актів інших суб'єктів правотворчості ці питання регулюються іншими нормативно-правовими, зокрема законодавчими, актами (наприклад, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» [19, с. 72].
З метою усунення колізій у цій сфері необхідним є встановлення чіткої регламентації процедури прийняття, офіційного оприлюднення та порядку набрання чинності всіх видів нормативно-правових актів в Україні у єдиному законодавчому акті. Частина цих та інших проблем порушувалася у проекті Закону України «Про закони та законодавчу діяльність». Проте це не єдина проблема в системі національного законодавства. Зокрема, потребує свого вирішення й питання визначення місця та ролі так званих специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення за законодавством України (актів прямого волевиявлення населення, ухвалених на референдумах, актів делегованої або санкціонованої державою правотворчості, актів делегованої правотворчості органів місцевого самоврядування тощо) [20, с. 49].
Ефективне правове регулювання може бути забезпечене на основі поєднання відображення в праві досягнутого рівня розвитку суспільних відносин з прогностичними цілями. Досить чітко прогностичні, програмні установки, що мають перспективний характер і суспільне значення, відображені в Основному Законі держави - Конституції. Прогностичні положення містяться також і в інших законах і підзаконних актах, у преамбулах та вступних статтях до них [20, с. 50].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
