б) проживання однією сім'єю протягом тривалого часу. Законодавець не дає прямої відповіді на питання, що необхідно розуміти під поняттям "тривалий час". Зрозуміло, що це поняття є оціночним, і суд у кожній конкретній справі має обґрунтовувати своє рішення щодо тривалості спільного проживання. В будь-якому разі час спільного проживання повинен бути не меншим десяти років, які згадуються в ст. 76 Сімейного України як умова отримання аліментів протягом п'яти років після розірвання шлюбу і досягнення пенсійного віку;
в) непрацездатність позивача настала саме під час спільного проживання;
г) позивач потребує матеріальної допомоги;
д) відповідач за своїм матеріальним становищем має можливість таку допомогу надавати.
Ідея законодавця зрозуміла: він намагається надати певні гарантії і матеріально підтримати тих осіб, які створюють по суті сім'ю, але в силу певних обставин не бажають (або не мають можливості) зареєструвати належним чином свої сімейні відносини.
Згідно ст.76 Сімейного кодексу України, ст.90 Сімейного кодексу Російської Федерації дружина або чоловік має право на утримання навіть після розірвання шлюбу, якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років (п.3 ст.76 Сімейного кодексу України). Згідно п.1 ст.90 Сімейного кодексу Російської Федерації не дається, який саме термін перебування в шлюбі треба розцінювати, як можливість отримувати аліменти. М.В.Антокольска припускає, що він має бути не менше, ніж 10 років [ ].
Роблячи висновок, можемо стверджувати, що наведені новели вимагають досить обережного ставлення до них на практиці, оскільки якщо питання щодо аліментування таких осіб не буде погоджено сторонами добровільно, то доказовою базою для суду стануть, перш за все, показання свідків, що не може не обумовити появу безпідставних позовів, судову тяганину та виникнення спорів, які важко розв'язати.
2.2 Майнові правовідносини між батьками та дітьми
Кожна сім'я має у власності певне майно. Це можуть бути будь-які речі, грошові кошти, нерухомість, транспортні засоби, засоби виробництва. Склад, кількість і вартість такого майна не обмежується законодавством, крім майна, виключеного з цивільного обороту. Головним його призначенням є задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб членів сім'ї.
Як правило, переважна частина сімейного майна належить батькам (матері, батьку) дитини (дітей). Менша його частина належить дитині (дітям). Отже, батьки і діти, зокрема ті, які проживають спільно, виступають самостійними власниками майна. Батьки мають право розпоряджатись належним їм майном на свій розсуд (продавати, дарувати, передавати до найму), не запитуючи згоди на це своїх дітей. Малолітні діти не мають права розпоряджатись належним їм майном. Відповідно до п. 2 ст. 173 Сімейного кодексу України при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. П.4 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації дитина не має права власності на майно батьків, батьки не мають права власності на майно дитини. Діти і батьки, що проживають спільно, можуть володіти і користатися майном один одного по взаємній згоді.
Батьки можуть набувати майно в результаті укладання цивільно-правових угод, отримання спадщини тощо. Відповідно до норм цивільного законодавства малолітні особи (діти, яким не виповнилося 14 років) мають право вчиняти дрібні побутові правочини, вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові. В результаті цих дій малолітня особа може набувати у власність певне майно.
Відповідно до ст. 174 Сімейного кодексу України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Закон зобов'язує батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток (ст. 176 Сімейного кодексу України).
Суми, що належать дитині як аліменти, пенсії, матеріальна допомога, надходять у розпорядження батьків (осіб, що їх заміняють) і витрачаються ними на утримання, виховання й освіту дитини. Суд за вимогою батька, який зобов'язаний сплачувати аліменти на неповнолітніх дітей, вправі винести рішення про перерахування не більш п'ятдесятьох відсотків сум аліментів, що підлягають виплаті, на рахунки, відкриті на ім'я неповнолітніх дітей у банках (п.2 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Неповнолітні діти віком від 14 до 18 років мають більш широкі майнові права. Окрім вищезгаданих дій, вони вправі самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи інший дохід, окрім нерухомих речей та транспортних засобів, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності тощо.
Отже, у дітей може виникнути право власності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отримання спадщини, дарування, створення його власною працею. Згідно п.3 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації дитина має право власності на доходи, отримані нею, майно, отримане нею у дарунок чи у порядку спадкування, а також на будь-яке інше майно, придбане на кошти дитини.
Батьки є законними представниками інтересів своїх дітей, і однією з функцій такого представництва є управління їх майном. Майном малолітньої дитини в силу закону батьки управляють без спеціальних на те повноважень (п.1 ст.177 Сімейного кодексу України). Водночас вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.
Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї (п. 1 ст. 178 Сімейного кодексу України).
Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до правил, викладених у нормах цивільного законодавства.
Питання про управління майном дитини (дітей) батьки вирішують спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватись органом опіки та піклування або судом.
Окрім роздільного майна, батьки і діти можуть мати майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Це положення закріплено у ст. 175 Сімейного кодексу України: майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Що стосується розпорядження аліментами, які сплачуються другим з батьків на утримання дитини, то такі положення закріплені у ст. 179 Сімейного кодексу України.
Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.
У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.
Майнові відносини між батьками і дітьми зводяться в основному до обов'язку взаємного утримання. Аліменти дитині, як правило, виплачуються до 18 років, а в Англії термін виплати встановлюється по розсуду суду, але не може перевищувати 21 року. Еволюція правового регулювання майнових відносин батьків і позашлюбних дітей відбувається в напрямку поліпшення правового положення позашлюбних дітей. Так, у Федеративній Республіці Німеччини законом 1969 року встановлене право позашлюбних дітей на одержання утримання: якщо в зобов'язаної особи є особи, що мають право на одержання з нього аліментів, то позашлюбна дитина може отримувати аліменти в першу чергу. У деяких країнах, зокрема у Франції, проголошується принцип рівності всіх дітей, незалежно від їхнього походження.
Одним з основних обов'язків батьків у законодавстві України та Російської Федерації є також надання утримання своїм неповнолітнім дітям, а також непрацездатним повнолітнім дітям (п. I ст. 80 і п. I ст. 85 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст. 180, ст. 198 Сімейного кодексу України). Як правило, цей обов'язок виповнюється без усякого примусу, при цьому батьки самі визначають розмір, вид і порядок надання утримання дітям. Якщо батьки не надають добровільно засоби на утримання своїх дітей, то виникають аліментні зобов'язання, виконання яких можливо на підставі угоди про сплату аліментів або за рішенням суду.
У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення термінів “утримання” і “аліменти”. Утримання являє собою забезпечення кого-небудь засобами для життя. Аліменти є лише однією зі складових частин утримання.
А.М.Нечаєва виділяє наступні характерні ознаки аліментів, які виплачуються на утримання неповнолітніх дітей [ ]:
вони є одним із джерел існування дитини; мають строго цільове призначення -- утримання неповнолітнього; виплачуються щомісяця; являють собою обов'язок кожного з батьків незалежно від їхнього економічного благополуччя; носять суто особистий характер; виплачуються з моменту народження дитини до досягнення нею повноліття (при цьому варто враховувати момент звернення за виплатою аліментів і настання повної дієздатності до досягнення повноліття); виплачуються на кожного неповнолітнього незалежно від його забезпеченості і від того, де він знаходиться (в іншій родині чи в дитячій установі); зберігаються при позбавленні батьківських прав і обмеженні в батьківських правах; є сімейно-правовим обов'язком, невиконання якого несе за собою застосування сімейно-правової відповідальності, а злісне відхилення від сплати аліментів -- кримінальної відповідальності.
В силу ст. 181 Сімейного кодексу України та ст.80 Сімейного кодексу Російської Федерації способи виконання батьками обов'язку по утриманню дитини (дітей) визначаються за домовленістю між ними. У більшості випадків аліменти виплачуються у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана їх сплачувати, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем роботи особи, місцем одержання нею пенсії, стипендії. Однак це не позбавляє права одного з батьків, з ким проживає дитина, у разі необхідності звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
