Проте не всі проблеми у сфері самоврядної діяльності врегульовані одна-ково добре. Деяких законів ще просто не вистачає -- як з об'єктивних при-чин (через великий обсяг законодавчої роботи в умовах перехідного суспіль-ства), так і з суб'єктивних (через свідому і цілеспрямовану протидію деяких політичних сил або окремих політиків реформуванню основ місцевого са-моврядування). Особливо це стосується законодавства в бюджетній і подат-ковій сферах, від чого прямо залежить становлення фінансової основи міс-цевого самоврядування. На національному рівні протидія виявляється через незапровадження необхідних заходів щодо подальшої децентралізації і де-концентрації влади і ресурсів, а на регіональному рівні -- через неприйняття рішень про передачу на рівень місцевого самоврядування об'єктів власнос-ті, фінансових та інших ресурсів.

Інша проблема полягає в неузгодженості між собою уже прийнятих за-конів. Причинами є недосконалість процедури проходження законопроектів та наявність суперечливих інтересів у міністерств та відомств (у вико-навчій владі), у політичних партій, фракцій та груп (у владі законодавчій). У багатьох випадках це призводить до конфлікту інтересів держави і місце-вих громад та до намагання розв'язати його на користь сильнішого (дер-жавної влади). Беручи до уваги, що розбіжності інтересів неминучі, гостро-ту проблеми можна зняти вдосконаленням процедури проходження зако-нопроектів.

Реалізація повноважень місцевого самоврядування повинна забезпечува-тись достатніми фінансовими ресурсами, наявністю комунальної, у тому числі земельної, власності. У держави є обов'язок передати місцевому са-моврядуванню на довгостроковій основі ресурси в обсязі, відповідному до поставлених перед ним завдань. Таким чином, держава має забезпечити міс-цевому самоврядуванню можливість самостійного і довгострокового плану-вання і здійснення своєї діяльності.

Юридичні гарантії включають забезпечення обов'язковості рішень орга-нів місцевого самоврядування. Організаційні і кадрові гарантії включають підготовку на державному рівні муніципальних службовців, інформаційне забезпечення місцевого самоврядування. Можливість недотримання зако-нодавства про місцеве самоврядування однією або обома сторонами повин-на нейтралізуватися діяльністю судової системи.

Органи місцевого самоврядування відповідно до чинного законодавства мають право вносити законопроекти в законодавчі органи, тобто можуть виступати як суб'єкти законодавчої ініціативи. При цьому законодавством встановлено, що звернення органів місцевого самоврядування й подані ни-ми законопроекти підлягають обов'язковому розгляду органами державної влади.

Оскільки, крім принципово важливих питань, що потребують законодав-чого регулювання, існує велика кількість поточних питань, які розв'язують-ся у процесі оперативної взаємодії місцевого самоврядування і державної влади, можуть використовуватися інші форми взаємодії. До них варто від-нести різного роду спільні робочі органи -- групи, комісії (постійно діючі і тимчасові). Ефективною формою взаємодії може стати співробітництво дер-жавної і місцевої влад через асоціації міст та інші асоціативні органи. Для державної влади Асоціація міст України -- це та організація, через яку мож-на звертатися одночасно до всіх її членів і виробляти узгоджену політику стосовно місцевого самоврядування.

3.3. Децентралізація влади як один із принципів місцевого

самоврядування

Реалізація конституційного права населення на здійснення місцевого са-моврядування значною мірою залежить від розуміння населенням своїх прав і можливостей у здійсненні місцевого самоврядування, знання, як ци-ми правами користуватися.

Демократичне правління передбачає значну міру децентралізації влади та наявність місцевого самоврядування. Саме за таких умов кожний громадя-нин має змогу брати участь у вирішенні питань, що стосуються його безпо-середньо, бути учасником демократичного процесу. Місцеве самоврядуван-ня -- це «тренувальний майданчик» демократії, на якому громадяни дізна-ються, як керувати процесами місцевого розвитку та як користуватися свої-ми демократичними правами.

Провідним принципом самоврядування є організаційне й функціональне відокремлення його органів від органів державної влади; взаємовідносини між ними регулюються лише законом.

Передача повноважень з центру на місця здійснюється шляхом децентра-лізації й деконцентрації влади, що дає змогу будувати демократію знизу до-гори.

Застосування того чи іншого виду децентралізації здебільшого обумовлю-ється закріпленим у Конституціях держав типом державно-територіального устрою, який буває унітарним або федеративним. Як федеративні, так і уні-тарні держави не виключають наявності розвиненої системи місцевого са-моврядування.

Загальне розуміння необхідності самоврядування стало надбанням XX ст. Проте й у минулому ця ідея мала своїх прихильників і захисників. Серед найяскравіших сторінок, написаних класиками політичної думки про роль та механізми самоврядування -- книга А. де Токвіля «Про демок-ратію в Америці».

Згідно із сучасними уявленнями, мешканці населених пунктів, що утво-рюють місцеві громади, повинні мати можливість самостійно, на свою від-повідальність вирішувати питання організації власного життя, причому об-сяг повноважень органів місцевого самоврядування має визначатися винят-ково можливістю реалізації цих повноважень на низовому рівні.

Для європейських країн велике значення має прийнята Радою Європи «Європейська Хартія місцевого самоврядування» (1985). Вона визначає ті стандарти самоврядування, на які мають орієнтуватися усі демократичні країни.

Історично склалися дві моделі місцевого самоврядування: англосаксонська та континентальна (європейська). Вони пов'язані з пануванням однойменних правових систем і відрізняються принципами, на яких вибудовується система стосунків між органами місцевої влади та центральним урядом.

За англосаксонської моделі муніципальна влада діє автономно в межах компетенції, наданої законом, а на місцевих рівнях -- регламентом. Контроль за діяльністю місцевих органів влади здійснюють судові органи та цент-ральні міністерства і комітети. Континентальна модель базується на поєд-нанні принципів державного управління і місцевого самоврядування. Пост-комуністичні країни у більшості своїй сприйняли континентальну модель місцевого врядування.

Система місцевого самоврядування традиційно складається з двох частин: представницького органу, якого обирає населення, та виконавчого органу. Крім того, до неї можуть входити інші самоврядні одиниці (наприклад, те-риторіальні органи самоорганізації населення тощо).

Існують різні зразки взаємовідносин виконавчих і представницьких орга-нів на місцях, що базуються на певному розподілі їхніх повноважень і фун-кцій: «слабкий мер -- рада»; «сильний мер -- рада»; «мер -- головний адмініс-тратор»; «комісіонерська форма» самоврядування та різноманітні їх комбі-нації.

За будь-якої форми організації самоврядування головними учасниками процесів прийняття та впровадження рішень на місцевому рівні є: виборні радники, персонал виконавчих органів, виборці, місцеві групи, що пред-ставляють різні кола місцевої громади, засоби масової інформації.

Важливого значення в системі самоврядування надають проведенню міс-цевих референдумів, завдяки яким громадяни мають змогу брати безпосе-редню участь у вирішенні важливих проблем життя громади. Референдум веде до підвищення рівня легітимності врядування. Застосовуються й інші форми волевиявлення громадян, як-от: місцева ініціатива, відкликання по-садових осіб чи депутатів. Громадяни залучаються до самоврядування також через щорічні міські збори.

В Україні згідно з чинною Конституцією громадяни мають право на здій-снення місцевого самоврядування, а усі державні органи повинні цьому сприяти. Законодавчо закріплені принципи організації місцевого самовря-дування в Україні відповідають міжнародним стандартам, зокрема вимогам Європейської хартії місцевого самоврядування. Проте, в умовах перехідно-го суспільства існує значний розрив між задекларованим і навіть закріпле-ним у законах розумінням самоврядування та повсякденною практикою взаємовідносин центральних і місцевих органів. Такий стан обумовлений як чинниками культурного плану, так і надмірною централізацією фінансових ресурсів.

Для підвищення ефективності самоврядування в Україні часом не виста-чає законів (особливо в бюджетній і податковій сферах), а часом закони наштовхуються на протидію центру чи місцевих чиновників. Громадяни та-кож не завжди виявляють належний рівень зацікавленості суспільними справами, активності й компетентності.

Усунення існуючих недоліків має привести до фактичного виокремлення органів місцевого самоврядування із системи органів державної влади, під-вищення суспільно-політичної активності членів громад, а отже й до пог-либлення та зміцнення демократичного ладу в Україні.

Таким чином, наявність інститут місцевого самоврядування, тобто такої системи організації влади на місцях, за якої місцеві громади--об'єднання жителів села, міста, територіальної одиниці--мають реальну можливість самостійно, незалежно від держави розв'язувати місцеві проблеми, які стосуються організації життя села, міста чи адміністративної одиниці.

Сучасна демократична держава повинна не тільки визнавати можливість існування у ній місцевого самоврядування, а й всіляко підтримувати його появу та подальший розвиток. Без цього сьогодні не можливо уявити наявність у державі громадянського суспільства взагалі. Держава, яка регламентує найменші дрібниці в житті людини, є тоталітарною.

Саме такий підхід до місцевого самоврядування передбачено Конституцією України. До того ж Україна підписала відповідні документи Ради Європи про гарантування місцевого самоврядування.

В Україні існують давні традиції самоорганізації населення. Так, ще за часів Середньовіччя чимало українських міст жили за приписами Магдекбурського права. Одним із перших українських міст, які отримали привілеї Магдебурзького права, були міста Сянік (1339р.), Львів (1356р.), Кам'нець на Поділлі (1374р.), Берестя (1390р.) та ін.

ВИСНОВКИ

Таким чином, Відповідно до Конституції України і Законів України, Україна є унітарною державою, що означає, Україна має єдине законодавство, єдину судову систему, єдине громадянство, територія України є недоторканою і неподільною в межах існуючих кордонів, і питання про зміну території України віднесене виключно до компетенції народу України.

Форма унітарної держави дає можливість більш повної концентрації ресурсів у руках центра, вона може сприяти прискоренню розвитку країни в цілому. Проста унітарна держава -- це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин.

Ідея входження України на федеративних засадах до складу Росії, причинивши українській національній справі чимало лиха, свого часу була відправлена до музею екіпажів, на яких уже ніхто не їздить.

Не зайво нагадати, що прихильницею «федеративності» України була міжвоєнна Польща, яка драконовими методами намагалась ізолювати одну від одної частини захоплених нею українських земель: Галичину, Волинь, Холмщину тощо.

Коли останніми роками українському народові його державності заблисло сонце, їдея федерації випливла знову, правда, нацей раз уже не зовнішньої, а внутрішньої. Суть її в тому, що українська держава має будуватися на кшталт Швейцарії з її кантонами, Німеччини з її ляндами, США з їхніми стейтами і т. п.

Але український народ ще не готовий до такого кроку, оскільки українська нація ще остаточно не стабілізувалась як політична спільнота (в державно-політичному сенсі українська нація--це не лише українці, а й інші національності Укураїни).

Зважаючи на політичну реформу України від 01.01.2007р., за якою Україна за формою правління стала Парламентсько-Президенською республікою, ситуація в державі стала ще більш нестабільною. І тому «унітарність» є одним з тих елементів, які запобігають політичного розколу України, її територіальної цілісності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Правознавство: Підручник / А. І. Берлач, Д.О. Карпенко, В.С. Ковальський, А. М. Колодій; За Ред. В.В. Копейчикова, А.М. Колодій.--К.;Юрінком Інтер, 2005.--752 с.

2. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник.--К.: Юрінком Інтер, 2006.--496 с.--Бібліогр.: с. 361-363.

3. Основи демократії: Навч. Посібник для студентів ВНЗ/ Авт. колектив: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. Ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищ. освіти АПН України, Укр.-канад. Проект «Демократична освіта», Інститут вищої освіти.--К.; Вид-во «Ай Бі», 2002.--684 с.

4. Я. Радевич-Винницький «Україна: від мови до нації» Дрогобич.--видавн. Фірма «Відродження».--1997 р.--359с.

5. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: підручник.--К.: Артек, Вищ. шк., 1997.--264 с.

6. Савчук П.С., Сомойленко Ю.П. Основи правознавства: посіб. для абітурієнтів.--К.: видавництво А.С.К., 2003.--208с.

7. Маляр І.В. «Основи правознавства» Підручник.--К.: Країна мрій, 2001.--210 с.

8. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. 2-е вид.--Київ: Тандем, 1996.--240 с.

9. Сурмило С. М. Україна--демократична, правова держава // Позакл. Час.-- 2002.-№18 (верес.).--с.16--19.

10. Приходько С. Проблема політичної влади в українській суспільно-політичній думці на поч. XXст.// Історія Укр.--1999.-№47 (груд.).

11. Бей О. Як облаштувати федеративну державу: до пит. Адміністративної реформи в Україні//Політ. і час.--2000.-№3-4.--с. 72-85.

12. Кульчицький С. Формування політичної системи в незалежній Україні// істр. В шк. Укр.--2000.--№2.--с.21-25.

13. Возняк Т. Чи була і чи можлива демократія в Україні//критика.--2001.--№ 7-8. с.4-5.

15. Дашутін Г. Перспектива української моделі демократичної соціально-правової держави//вища освіта Україна.--2005.-№2.- С. 24-29.

16. Соліванов В.Правова політика України//Право україни.--2001.-№ 12.-- С. 6-15.

17. Шетшученко Ю. Погоріло В. Правові аспекти розвитку української держави//Вісник НАН України.--2000.-№ 12.-С. 5-8.

18. Комісарчук Ю. Нерозв'язані проблеми законодавства України//Право України.--2000.-№ 12.-с. 64-66.

19. Футей Б. Становлення правової держави в україні//1991--2005.-2-е вид. доп. І переробл.--К.: Хрінком Інтер, 2005.--351с.

20. Говлет М. Дослідження державної політики:цикл та підсистеми політики/М. Говлет, М. Ралиш; Перекл з англ.. О. Рябов.--Л.: Кальварія, 2004.--262 с.

21. Коваленко А. О. Політичний аналіз і програмування.-К.: Наук. Світ, 2002.--201 с.

22. Пал Л. А. Аналіз державної політики/перекл. З англ. І. Дзюб.--К.: Основи, 1999.--424 с.

23. Потульницький В. А. Історія української політології.--К.: Либідь, 1992.--231 с.

24. Наукові записки. Т.31. Політичні науки//Нац.Ун-т. «Києво-Могилянська академія; Заг. редкол.: В. С. Брюховецький, М. Т. Брик, В. П. Моренець та ін.--К.: ВД. «КМ Академія», 2004.--74 с.

Страницы: 1, 2, 3, 4