Теоретичні засади державного управління, відпрацьованість категоріально-понятійного апарату створюють передумови досягнення порозуміння та взаємоузгодженості дій суб'єктів державного управління, що займають різні рівні в їх загальній ієрархічній структурі, а також більш чіткої визначеності та змістовності прямих і зворотних суб'єктно-об'єктних відносин.

Закони та закономірності управління відображають найбільш важливі, необхідні, сталі та повторювані зв'язки явищ і процесів, які допомагають розкрити їх природу, сутність та внутрішній зміст.

Закони та закономірності соціального управління розглядаються нерідко як одне поняття, зважаючи на те, що між ними є багато спільного:

по-перше, вони носять об'єктивний характер;

по-друге, формулюються на підставі розкриття відносин як між суб'єктом і об'єктом управління, так і внутрішніх, притаманних кожному з них, а також зв'язків із зовнішнім середовищем.

Однак, між законами та закономірностями управління є й відмінні риси.

Закони характеризуються більш високим рівнем абстрагування від реальної дійсності, тобто безпосередньо самого явища, вони мають більш загальний вигляд і визначають орієнтацію розвитку будь-яких видів соціального управління. Закономірності управління більшою мірою враховують обставини реальної діяльності, тому, частіш за все, вони набирають характеру об'єктивно зумовлених загальних позитивних тенденцій або рекомендацій щодо вибору обґрунтованих дій чи поведінки, які можуть наблизити практику управлінської діяльності до того «ідеального зразка», що відображений законами управління. У теорії управління розглядаються загальні та специфічні закономірності, локальні і системні, комплексні та аспектні. Склад основних законів управління наведений на рис. 1. 2 [10].

Єдність системи управління. Стійкість внутрішніх зв'язків системи при зміні стану зовнішнього середовища, тобто такі зв'язки між елементами системи, які зберігають її цілісність протягом тривалих періодів зміни стану системи.

Рис. 1.2. Основні закони управління

Найбільше значення мають такі прояви єдності системи: принципів управління для всіх ланок та ступенів системи управління; організаційних форм елементів системи; основних функцій управління; методів управління; складу та послідовності етапів процесу управління, його ознак (безперервності, періодичності, узгодженості).

Пропорційність суб'єкта і об'єкта управління. Раціональна відповідність між елементами всередині керуючої та керованої підсистем; спроможність суб'єкта за своїм потенціалом та організаційно-технічним забезпеченням оперативно виконувати функціональні завдання, враховуючи зміни у стані об'єкта.

Поєднання централізації та децентралізації. Доцільна відповідність потребам суспільства функціональної відповідальності різних рівнів управління, централізація - безперервна, постійно діюча та достатньо стійка підлеглість кожної ланки вищим органам управління; децентралізація - самостійність у підходах до управління з урахуванням багатоманітності місцевих особливостей при збереженні єдності в основному, суттєвому.

Співвідносність керуючої та керованої систем. Реформування якісних та кількісних характеристик керуючої системи відповідно до зміни об'єкта управління на кожному етапі розвитку держави, застосування ефективних організаційних форм управління, науково обгрунтованих нормативів.

Принципи управління. Під принципами управління розуміють керівні правила, основні положення, норми поведінки, що відображають найбільш загальні стійкі риси законів і закономірностей управління, яких необхідно додержуватися в управлінській діяльності.

Одним із перших дослідників, хто спробував систематизувати принципи управління, був французький інженер і науковець Анрі Файоль (1841-1925). В основі запровадженої ним системи управління лежала адміністративна доктрина. Виходячи з неї, у 20-х роках ХХ ст., Файоль визначив чотирнадцять принципів управління, які, на його думку, придатні для всіх без винятку сфер адміністративної діяльності: 1) поділ праці, 2) повноваження і відповідальність, 3) дисципліна, 4) єдиноначальність, 5) єдність керівництва, 6) підпорядкування особистих інтересів загальному, 7) винагорода, 8) централізація, 9) ієрархія (скалярний ланцюг), 10) порядок, 11) справедливість, 12) стабільність штату, 13) ініціатива, 14) корпоративний дух. Ці принципи, доповнені функціями персоналу в організації, по суті, визначили спеціалізацію, ієрархію, рамки контролю та засади організаційної структури як основу, на якій можна було б формувати організації та здійснювати управлінські функції.

Принципи як поняття теорії управління зумовлюються певними законами, але одночасно відображають зміст та реальність процесів управління. Вони є результатом наукового пізнання, формулюються людьми. Їх склад і спрямованість залежать від ступеня дослідженості закономірностей та управлінських відносин.

Безпосередньо на практиці принципи набувають конкретного характеру вимог, якими належить керуватися в управлінській діяльності. Сприятливі умови для їх додержання створює систематизація принципів державного управління, згідно з якою вони розподіляються на декілька видів: адміністративно-правові, системно-цільові, системно-функціональні, системно-організаційні, адаптивні [10].

Види принципів державного управління

1. Адміністративно-правові принципи державного управління:

* відповідність об'єктивним законам суспільного розвитку;

* публічність правової регламентації;

* відповідність інтересам народу;

* об'єктивність із позицій додержання законів;

* співвідносність влади та державного управління;

* правове регулювання управлінської діяльності.

2. Системно-цільові принципи державного управління:

* розмежування повноважень між суб'єктами державного управління по горизонталі та вертикалі;

* підпорядкування локальних цілей загальній меті;

* несуперечність цілей одна одній;

* взаємодоповнення цілей;

* послідовність у досягненні всієї сукупності цілей;

* розподіл цілей за функціями державного управління;

3. Системно-функціональні принципи державного управління:

* закріплення розподілу функцій правовими нормами;

* сумісність функцій органів державного управління;

* диференціація спеціальних (конкретних) функцій;

* концентрація однакових функцій у відповідних органах;

* комбінування суміжних функцій в межах одного органу;

* відповідність фактичної діяльності закріпленим функціям.

4. Системно-організаційні принципи державного управління:

* єдність системи органів державної влади;

* територіально-галузева організація управління;

* багатоманітність організаційних зв'язків;

* відповідність елементів діяльності органів (методів, форм, стадій) їх місцю в ієрархічній структурі;

* делегування повноважень та відповідальності;

* поєднання єдиноначальності та колегіальності;

* лінійно-функціональна (штабна) побудова структури управління.

5. Адаптивні принципи державного управління:

* уточнення мети при зміні обставин;

* відповідність елементів системи визначеній меті;

* орієнтація на постійне оновлення;

* встановлення нормативів за елементами системи;

* урахування темпів розвитку керованих об'єктів при формуванні управлінських рішень;

* конкретизація управлінської діяльності та особистої відповідальності;

* посилення соціальної захищеності державних службовців.

Пізнання законів та реалізація принципів державного управління створюють методологічну базу обгрунтування спрямованості та змісту державно-управлінських трансформаційних процесів.

Список використаної і рекомендованої літератури

1. Антонова Е.Г. Государство как целостная система социального управления / Е.Г. Антонова. - М., 1996. - 357 с.

2. Армстронг М. Практика управления человеческими ресурсами / Пер. с англ.; Под ред. С.К. Мордовина. - 8-е изд. - СПб. : Питер, 2004. - 832 c.

3. Воронько О.А. Керівні кадри : державна політика та система управління : Навч. посібник. - К. : Вид-во УАДУ, 2002. - 156 с.

4. Державне управління : Теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. - К. : Юрінком-Інтер, 1998. - 432 с.

5. Державне управління : філософські, світоглядні та методологічні проблеми : Монографія. / Кол. авт.; За ред. д-ра філос. наук, проф. В.М. Князєва. - К. : Вид-во НАДУ; Міленіум, 2003. - 320 с.

6. Державне управління : Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; за ред. А.Ф. Мельник. - 2-ге вид., випр. і доп. - К. : Знання, 2004. - 342 с.

7. Дзвінчук Д.І. Підвищення кваліфікації державного службовця як процес і результат розвитку компетентності // Вісник УАДУ. - 1999. - № 1. - С. 190-194.

8. Дзвінчук Д.І. Освіта в історико-філософському вимірі : тенденції розвитку та управління : Монографія. - К. : ЗАТ Нічлава, 2006. - 378 с.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38