2. Загальна характеристика правового інституту державної служби
Правовий інститут державної служби являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини, що складаються в процесі організації системи державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедури їх реалізації, а також механізму проходження державної служби. Таким чином, правовому регулюванню підлягають три групи суспільних відносин:
а) формування системи державної служби;
б) створення статусу державного службовця та гарантій його реалізації;
в) механізм проходження державної служби.
Інститут державної служби складається з правових норм, що встановлюють різноманітні за характером і значимістю державно-службові відносини. Він об'єднує як матеріальні, так і процесуальні норми. Матеріальні норми визначають статус державної служби в цілому як інституту, її принципові риси. До матеріальних норм належать: поняття державної служби, поняття посади і класифікація посад, правовий статус державного службовця (права, обов'язки, обмеження, пільги, гарантії і компенсації, відповідальність), способи заміщення посади, випробовувальний строк, атестація, принципи добору і розстановки державних службовців, підстави припинення державної служби, управління державною службою. Процесуальні норми регулюють відносини по реальному виконанню положень, що містяться в матеріально-правових нормах.
Правовий інститут державної служби носить публічний і комплексний характер. Комплексність інституту виявляється в тому, що він складається з норм різноманітних галузей публічного права: конституційного права, кримінального правом, але особливо тісно пов'язаний із трудовим правом. Проте в основному даний інститут складається з норм адміністративного права.
У правових нормах, що регулюють державну службу, виявляються особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин, що, у свою чергу, обумовлені специфікою державно-управлінської діяльності і предметом адміністративного права. Функціонування державної служби здійснюється при використанні традиційних адміністративно-правових методів правового регулювання, які полягають у:
зобов'язанні до виконання визначеного порядку дії
уповноваженні на виконання певних дій у відповідних умовах і належним чином, які передбачені різноманітними правовими нормами (у більшій мірі адміністративно-правовими) тобто наданні суб'єкту державно-службових відносин (держ службовцю) можливості вибору одного з установлених варіантів посадової поведінки, що передбачена правовими нормами, у даному випадку державний службовець може вибрати за своїм розсудом, але у точній відповідності до закону один із декількох методів і форм діяльності;
наданні можливості діяти (або не діяти) за своїм розсудом, тобто чинити або не чинити встановлені адміністративно-правовою нормою дії.;
забороні виконання визначених дій.
При недотриманні цих приписів державними службовцями законодавець встановлює можливість застосування до них заходів державного примусу: дисциплінарного, адміністративного, кримінального.
Згодом, очевидно, правовий інститут державної служби може сформуватися в підгалузь АП зі своєю загальною частиною, що регулює основні питання організації і проходження державної служби й особливої - регулюючі окремі види державної служби (у митних органах, у судах, у міліції і т.д.).
3. Поняття і види державних службовців
В юридичній літературі не раз робилися спроби визначити поняття “державного службовця”. У результаті більшість авторів дійшли висновку, що це термін слід трактувати як в широкому так і у вузькому розумінні. В широкому розумінні державний службовець - це професійний працівник будь-якої державної організації: органу, установи, підприємства, а у вузькому - це професійний працівник органів державної влади.
На законодавчому рівні визначення державного службовця дається через визначення самої державної служби. Тобто державний службовець - це особа, яка здійснює професійну діяльність, обіймаючи посаду в державних органах і їх апараті щодо практичного виконання завдань та функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Таким чином законодавець закріпив поняття державного службовця у вузькому розумінні.
Належність особи до державної служби визначається через факт зайняття нею певної державної посади.
Посада - це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу і його апарата, на яку покладено нормативними актами коло службових повноважень (ч. 1 ст. 2 ЗУ “Про державну службу”).
Посада:
є первинним, неподільним компонентом управлінської структури, деякою мірою відособленим;
її можна розглядати як мінімальну межу диференціації управлінських функцій і як засіб стабілізації, формалізації діяльності службовця.
найпростіша клітина апарату, призначена для одного робітника, що визначає його місце і роль в управлінському ансамблі;
це стабільний комплекс прав і обов'язків, орієнтований на одну людину;
утвориться в розпорядницькому порядку. Правовими актами компетентного органу визначається її назва, місце в службовій ієрархії (тобто визначення тим, кому підпорядкована, хто їй підпорядкований), порядок заміщення;
вона включається в штатний розклад і єдину номенклатуру посад;
є юридичний опис соціальної позиції особи, що займає її;
за допомогою посад забезпечується персоналізація державних функцій і повноважень, чіткий поділ праці в апараті органу держави, індивідуалізація відповідальності державних службовців.
Класифікація державних службовців:
в залежності від принципу розподілу державної влади:
державні службовці органів законодавчої, виконавчої та судової влади;
в залежності від особливостей державної служби:
цивільні та мілітаризовані державні службовці;
в залежності від обсягу повноважень:
- посадові особи (керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативне-дорадчих функцій.)
- особи, що не є посадовими;
Розглянемо цю класифікацію більш детально. Слід зазначити, що таке визначення є досить неконкретним і нечітким. Визначальними критеріями є організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції. Організаційно-розпорядчі функції - це повноваження щодо безпосереднього управління людьми, ділянками роботи, виробничими або технологічними процесами. Ці повноваження проявляються у правах і обов'язках щодо підбору і розстановки кадрів, прийому і звільнення з роботи, в плануванні діяльності підприємства, установи, організації і керівництва ними (Постанова Пленуму ВСУ “Про судову практику в справах про хабарництво” від 7 жовтня 1994).
Нормативне визначення консультативно-дорадчих функцій - відсутнє. Але лексично це може означати наступне: “консультант” - спеціаліст, що дає поради, “радник” - той, хто дає настанови.
Стосовно визначення консультативно-дорадчих функцій в сенсі ЗУ “Про державну службу”, то нам пропонують розуміти ці функції як повноваження щодо розробки проектів нормативно-правових актів і рішень, що видаються посадовими особами, які здійснюють організаційно-розпорядчі функції. Однак такі функції виконують помічники, радники, секретарі Президента, Голови ВРУ, членів уряду.
в залежності від категорії посади:
1-7 категорія;
в залежності від рангу:
1-15 ранг
в залежності від характеру та обсягу повноважень, що визначають роль і ступінь участі державних службовців у здійсненні державно-владних повноважень:
* керівники;
* спеціалісти;
* технічні працівники.
Керівник - це державний службовець, який займає державну посаду, пов'язану з безпосереднім здійсненням завдань та функцій державних органів. До цієї категорії державних службовців можна віднести: керівників державних органів та їх заступників; керівників структурних підрозділів та їх заступників; осіб, які наділені повноваженнями приймати рішення і давати вказівки підлеглим їм службовцям.
Слід мати на увазі, що кожний керівник несе персональну відповідальність за:
виконання завдань і функцій державного органу, підрозділу і організацію діяльності підлеглих державних службовців;
дотримання державної та службової дисципліни;
дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина у сфері діяльності державного органу;
якість і ефективність державної діяльності у дорученій сфері.
Хто в кожному випадку є керівником. Можна визначити тільки згідно з структурою державного органу.
Розрізняють:
- безпосереднього керівника - керівник відділу є безпосереднім керівником своїх підлеглих (спеціалістів);
- керівника вищого рівня - керівник управління безпосереднім керівником своїх підлеглих (керівників відділів) і керівником вищого рівня їх підлеглих (спеціалістів);
- керівника вищого рангу - голова ДМСУ.
Спеціаліст - це державний службовець, який має необхідну професійну освіту і сприяє виконанню завдань і функцій державного органу в межах займаної посади. До цієї категорії належать державні службовці, наділені повноваженнями здійснювати державні владні функції, але не мають права здійснювати службові юридично-владні дії як засоби управління людьми. Їх повноваження пов'язані з підготовкою проектів рішень, юридичних актів, плануванням, обліком, контролем, опрацюванням питань, які вимагають спеціальних знань.
Технічні виконавці - службовці, службова діяльність яких не пов'язана з діями, що тягнуть юридичні наслідки або впливають на зміст рішень державного органу. Їх правомочність визначається завданнями забезпечення службової діяльності керівників і спеціалістів шляхом створення матеріальних, інформаційних, дорадчих та інших умов, необхідних для виконання останніми службових функцій. До них можна віднести: секретаря-референта, інженера, діловода, бухгалтера.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26
