Як уже говорилося вище, деякі з викликів можуть одержувати гідні відповіді, у той час як інші можуть залишитися і без відповіді. Якщо суворість виклику буде посилюватися до безкрайості, чи гарантується тим самим безкінечне збільшення енергії, вкладеної у відповідь на що кидається вызов? Тойнбі відповідає на цей запитання цілком логічно: найбільше стимулюючий вплив робить виклик середньої сили. Слабкий виклик не може змусити систему перейти на якісно новий рівень, у той час як надмірно сильний вызов може просто-напросто її зруйнувати.
Як же виглядає концепція «Вызова-и-Ответа» в застосуванні до цивілізації і до аналізу її розвитку? Кому призначається виклик - товариству в цілому, або кожній людині окремо? Як уже згадувалося, система Тойнбі антропоцентрична в тому змісті, що в ній товариству приділяється місце поля дії, а не носія творчої сили. Тому і виклики призначаються насамперед людям. Тут Тойнбі стоїть на позиції французького філософа Анрі Бергсона: «Ми не віримо в «несвідомий» чинник історії, так називані «великі підземні плини думки», на які так часто посилаються, можливо лише тому, що великі маси людей виявилися потягненими кимось одним, особистістю, висунутої з загального числа. Немає потреби повторювати, що соціальний прогрес обумовлюється насамперед духовним середовищем товариства. Стрибок відбувається тоді, коли товариство вирішується на експеримент; це означає, що товариство або піддалося переконанню, або було протрясено кемось, але саме кемось» . Проте більшість членів товариства інертне і пасивно і незручно дати гідну відповідь на удари долі. Щоб товариство змогло відповісти на вызов, у ньому необхідно наявність Особистостей, зверхлюдей. Саме вони спроможні дати відповідь, саме вони спроможні повісті за собою всіх інших. Хто вони - ці зверхлюди? Тойнбі вказує, що ними можуть бути як окремі люди (Ісус, Мухамед, Будда) так і соціальні групи (англійські нонконформісти). У будь-якому випадку товариство розколюється на дві взаємодіючі частини: на творче, що несе в собі потенціал меншість і основну інертну масу. Яким же уявою спроможність творчої меншості дати відповідь на вызов перетворюється у відповідь усього товариства? За твердженням Бергсона, «потрібно подвійне зусилля. Насамперед із боку окремих особистостей, націлених на новаторський шлях, і поряд із цим - всіх інших, готових сприйняти цю новацію і пристосуватися до неї. Цивілізованим можна назвати лише те товариство, у котрому ці зустрічні зусилля злилися воєдино. По суті, друга умова більш важко для виконання. Наявність у товаристві творчої особистості - чинник необхідний і достатній для зародження процесу... Проте для відповідного прямування потрібні визначені умови, при яких творча особистість може захопити за собою інших». Який механізм взаємодії творчої меншості і пасивної більшості? Тойнбі назвав цей механізм «мимесис» - соціальна імітація. Мимесис з'являється в людини задовго до вступу товариства у фазу розвитку. Його можна бачити й у товариствах із примітивним укладом і в розвитих цивілізаціях. Проте дія мимесиса в цих двох випадках прямо противоположно: якщо в примітивних товариствах мимесис, висловлюючись у звичаях і імітації старійшинам, спрямований у минуле і є гарантом стабільності товариства, то при вступі товариства на шлях цивілізації мимесис в основному спрямований на творчу меншість, приходячи в такий спосіб сполучним ланка між активними і пасивними його членами. Отже, для успішної відповіді на вызов необхідно наявність у товаристві таких чинників: у товаристві повинні бути присутнім люди, спроможні зрозуміти вызов і дати на нього відповідь; більшість повинна бути готова до прийняття даної відповіді, тобто, грубо говорячи, «дозріти» для відповіді. Надалі буде показано, як концепція «Вызов-и-Ответ» і взаємодія Меньшинство-Большинство виявляють себе на кожній із стадій розвитку цивілізації.
Як уже згадувалося, Тойнби виділяє два шляхи виникнення цивілізацій: через мутацію примітивного товариства і через відчуженість пролетаріату від правлячої меншості цивілізацій, що раніше існували. Як і випливало очікувати, в обох випадках Тойнбі пояснює генезис за допомогою концепції «Вызов-и-Ответ», отвергая при цьому як расові теорії, що постулують різноманітну «государствообразует» силу різних рас, так і сприятливі природні умови, які нібито являються заставою виникнення цивілізацій. Помічаючи, що природні умови можуть впливати на характер цивілізації, він проте говорить, що для успішного зародження необхідно поява Виклику - стимулу. Тойнбі виділяє п'ять основних стимулів, що можуть позитивною уявою вплинути на успішний генезис цивілізації.
1. Стимул природного середовища
a) Стимул марної землі
b) Стимул нової землі
2. Стимул оточення
a) Стимул удару (реакція на напад)
b) Стимул тиску («форпост»)
c) Стимул обмеження (бідність, рабство, національна дискримінація)
Як очевидно з приведеного вище списку, стимули можуть бути як природними, так і соціальними. Саме поява стимулюючого впливу з боку природи або навколишніх народів здатне вивести примітивне товариство зі стаціонарного стана і змусити його почати розвиватися. Стверджуючи своє припущення, Тойнбі аналізує велика кількість різноманітних цивілізацій і в кожному випадку знаходить такий стимул. Серед усіх стимулів хотілося б виділити стимул нової землі, а точніше, його різновид - стимул заморської міграції. Він не тільки спонукає товариство почати розвиватися, але і спонукає робити це на принципово новій основі: «Інший позитивний ефект, що виникає в ході іспиту заморською міграцією, ставиться до області політичної. Укладається принципово новий тип політичної системи - республіка, у котрої сполучний елемент - договір, а не кревність». Що стосується зародження цивілізації з надр материнської цивілізації, те тут Тойнбі також використовує концепцію «Вызов-и-Ответ». Правляча меншість, що більше не є творчою меншістю, не здатне дати відповідь на вызов, що коштує перед товариством і руйнує його. Тоді в середовищі пролетаріату виникає нова творча меншість, дійсно спроможне дати відповідь. Поступово мимесис народних мас перенаправляється на нову творчу меншість, що надалі призводить до зародження нової цивілізації. Таким чином, утворення цивілізацій даного типу відбувається через нездатність старої меншості дати успішну відповідь на вызов, що коштує перед ним.
Приступаючи до аналізу стадії росту в цивілізації Тойнбі, необхідно зрозуміти, що він вважає критерієм росту. Насамперед, територіальна експансія ні в якій мірі не є показником розвитку цивілізації. Територіальне розширення звичайно супроводжується кровопролитними війнами і свідчить скоріше не про ріст цивілізації, а про регрес. Захват чужих територій найчастіше говорить про нездатність товариства справитися з внутрішнім викликом. «Товариство, що переживає спад, ринеться відсунути день і час своєї смерті, направляючи усю свою життєву енергію на матеріальні проекти гігантського розмаху, що є не що інше, як прагнення обдурити агонізуючу свідомість, приречена власною некомпетентністю і долею на загибель» . Тойнбі відмовляється також у якості ознаки росту приймати і ріст влади над природою. Прогрес у техніку і технології найчастіше викликаний не загальним розвитком товариства, а замовленням військових, що свідчить знову ж про надлам. Крім того технічний прогрес може призводити до ідолізації його як єдиного критерію розвитку цивілізації і зневазі духовною сферою розвитку людини. Про який прогрес може йти промову, якщо останні досягнення науки використовуються для знищення собі подібних? «Вплив Людини на сили Добра і Зла зросло неймовірно з освоєнням нових джерел енергії, але це, на жаль, не додало Людині мудрості або чесноти, не переконало його в тому, що в царстві людей милосердя більш цінно, чим годинний механізм» . Суть же прогресу, по Тойнбі, полягає в законі прогресуючого спрощення - етерифікації. Зміст його полягає в тому, що прогресуюча система повинна переходити до «енергій усе більш і більш елементарним, тонким і що осягається лише за допомогою абстрактних категорій». Закон етерифікації виявляє себе багатозначно. Сюди потрапляє як частина і розвиток техніки, і прямування мистецтва від пластики до музики. Проте для Тойнбі, як людини віруючого, найбільше важлива релігійна етерифікація: «Поступове сходження Релігії до Богів з усе більш ясно обкресленою особистістю і більш чітко визначеними відношеннями між собою означає в кінцевому рахунку абсорбцію в поняття якийсь єдиної божественної особистості; і це у свою чергу викликає перехід від зовнішнього до внутрішнього уявлення про Бога, перехід Релігії від статики до динаміки» . Етерифікація неминуче веде до «переносу поля дії» - переходові з макрокосму в мікрокосм. Протиріччя Человек-Природа поступово перетворюється в протиріччя Человек-Человек, зовнішній виклик перетвориться у внутрішній. Якщо спочатку розвитки цивілізації людині припадає в основному відповідати на виклики Природи, то в міру розвитку основними стають соціальні протиріччя: боротьба між класами, релігійні, національні питання. На рівні людини ріст означає всю меншу залежність від фізіологічних потреб і весь прогресуючий вплив моральних проблем. «Ріст означає, що особистість , що росте , або цивілізація ринеться створити своє власне оточення, породити свого власного спокою спокою і створити своє власне поле дії. Іншими словами, критерій росту - це прогресивне прямування в напрямку самовизначення» .
Як же відбувається прямування цивілізації по шляху прогресу? Рахуючи мікрокосм первинним чинником, Тойнбі говорить, що ріст цивілізації обумовлюється змінами у внутрішньому світі індивідуума. Але ці зміни можуть відбутися в душі не будь-якої людини, а лише у творчої меншості. Відповіддю на вызов у даному випадку є перехід Особистості на більш високий рівень розвитку. Проте переважна частина товариства залишається там же де і була. У такий спосіб виникає ще одне дуже важливе протиріччя «меншість-більшість». Більшість може наблизитися до меншості шляхом механізму мимесиса. Проте немає ніяких гарантій того, що це відбудеться. Звідси виникає небезпека відриву однієї соціальної групи від інший. З ростом цивілізації ця прірва стає усе ширше і ширше, що зрештою може призвести до надлому цивілізації: виклику, на який меншість уже не здатне дати адекватної відповіді.
У результаті росту кожна цивілізація проходить свій унікальний шлях розвитку. При цьому досвід, отриманий кожній цивілізацією, також унікальний. Цим Тойнбі пояснює розходження цивілізацій. Ніж сильніше розвита дана цивілізація, тим неповторніший пройдений нею життєвий шлях і тем сильніше несхожа вона на інші. У такий спосіб у міру росту цивілізацій виникає їхня диференціація, що позначається на світогляді індивідуумів, культурі, мистецтві. На відміну від Шпенглера, що пояснює розходження цивілізацій (у Шпенглера - культур) розходженням прафеноменів - первинних символів, що лежать в основі кожної цивілізації, Тойнбі вбачає споконвічна внутрішня єдність усіх цивілізацій, розходження яких викликані неповторністю життєвого шляху кожної цивілізації: «Різноманіття, подане в людській природі, людської життя і соціальних інститутів - це штучний феномен і він лише маскує внутрішню єдність» .
Одним з основних постулатів теорії Освальда Шпенглера є те, що товариства суть живі організми. А разом так, то кожне товариство проходить через стадії, обов'язкові для будь-якого організму: народження, росту, зів'янення і смерті. Проте, як було показано, Тойнбі відхиляє цю точку зору, розглядаючи товариство лише як поле дії індивідуумів. Де ж тоді варто шукати причину надламів цивілізацій? Як уже говорилося, процес росту цивілізації - це постійна боротьба. З одного боку, ця взаємодія між викликами і творчою меншістю, з іншої сторони це постійне протиріччя між меншістю і відсталою масою. Надлам може відбутися по різноманітних причинах. Можливо, що на черговий вызов активна частина просто не зможе дати адекватну відповідь. Інша причина може критися в природі мимесиса. Мимесис, спрямований у майбутнє означає відмова від звичаїв. У такий спосіб система стає слабко збалансованої і схильної катаклізмам. Не маючи достатньо чіткої й однозначної відповіді на питання про причини надламу, Тойнбі призводить велика кількість прикладів надламів, із яких можна вичленувати декілька груп:
Відмова більшості від мимесиса. Під час катаклізмів більшість може загубити віру в ідеали меншості і, не маючи стримуючих традицій, надається в «підвішеному» стані, що неминуче веде до хаосу.
Помилка меншості, виражена в пасивності після ряду власних перемог. Товариство з такою меншістю існує до першого катаклізму, що виводить систему з «сплячого» рівноваги.
Ізоляція правлячої меншості від товариства і, як слідство, виродження.
Ідолопоклонство - «інтелектуальне і морально ущербне і сліпе обожнювання частини замість цілого, тварі замість Творця і часу замість Вічності» . У цю категорію потрапляє дуже широкий спектр надламів. Зокрема, сюди потрапляє сучасна техногенна західна цивілізація, спартанська цивілізація, що поклала себе на вівтар бога Війни.
Як очевидно, спектр небезпек, що підстерігають цивілізацію на шляху її розвитки, дуже широкий. Проте настання надламу і загибелі не є неминучим. Завжди є шанс виходу з тупикової ситуації.
Стадія розпаду, по Тойнбі, є серією невдалих відповідей на той самий виклик, що призвів до надлому цивілізації. У соціальному плані на стадії розпаду відбувається розщеплення товариства на трьох складові:
Правляча меншість, більше товариство, що не є творчою силою, але чіпляється посилено за владу. З метою утримання влади воно створює універсальну державу.
Внутрішній пролетаріат, що не довіряє більш правлячій меншості. Його відповідною реакцією є створення всесвітньої церкви.
Зовнішній пролетаріат. Він виявляє себе у варварських набігах на ослаблу цивілізацію.
У духовній сфері розпад товариства призводить до розколу в душі. «Розкол у душах людей виявляється в найрізноманітніших формах. Він торкає поводження, почуття, життя в цілому. У період розпаду товариства кожний виклик зустрічає в душах людей прямо протилежний відгук - від абсолютної пасивності до крайніх форм активності... В міру наростання соціального розпаду альтернативні рішення стають усе більш відсталими, полярними і більш значимими по своїх наслідках» .
Розкладання товариства супроводжується повним розпадом правлячої верхівки і появою нової творчої меншості, що вышли з пролетаріату. Саме цю меншість здатне утворити нову цивілізацію. Єдиний позитивний вихід - «перетворювання», тобто створення пролетаріатом нової релігії, що спирається на принципово іншу систему цінностей, ніж цивілізація , що разлагається. Створена пролетаріатом усесвітня церква є тієї «лялечкою», із котрої і виникне в майбутньому нова цивілізація.
Якою бачиться сучасна ситуація англійському історику? Досягнення в технічній і політичній сферах аж ніяк не зробили сучасне західне товариство духовнішим. По суті, воно потрапило в капкан ідолопоклонства, де місце ідола займає усе та ж західна демократія. «У секуляризованому західному світі XX сторіччя симптоми духовного відставання очевидні. Відродження поклоніння Левіафану стало релігією і кожним жителем Заходу вніс у цей процес свою лепту. Сучасний західний ренесанс племінної релігії елліністичного світу являє собою чисте ідолопоклонство» . Підпорядкувавши церкву державі, товариство стало по суті неоязичним. Як релігійна людина, Тойнбі шукає порятунок у світовій церкві, у релігії як засобі примирення всіх жителів Землі. «Душу, осяяна вищою релігією, може досягти більшого в благоустрої земного життя, чим душу поганська. Осяяння душ світлом вищих релігій визначає духовний прогрес людини» .
У даній творчій роботі я подав основні положення теорії цивілізацій англійського історика Арнольда Тойнбі. Його теорія є циклічною в тому змісті, що вона не розглядає історію як єдине поступальне прямування всіх народів до однієї загальної цілі. У той же час вона і не трактує історію як безцільний круговорот різноманітних культур і цивілізацій. На противагу життєвому циклу культури по Шпенглеру цикл цивілізації по Тойнбі не є таким у суворому змісті цього слова. Життя цивілізації - це скоріше безупинне поступальне прямування по шляху духовного розвитку, на котрому постійно виникають пастки, спроможні надломити і навіть зруйнувати цивілізацію. Прямування цим шляхом - справа важка, проте завжди є шанс обминути всі перешкоди і не упустити цей шанс - задача індивідуумів, що складають дане товариство. Саме людина відповідальна за ріст свого товариства. «Поки є життя, є надія»
1. Арнольд Тойнбі «Розуміння Історії». Москва «Прогрес», 1990.
Арнольд Тойнбі «Цивілізація перед судом Історії». С-Пб. «Ювента», «Прогрес», «Культура», 1995.
Освальд Шпенглер «Захід Європи: Нариси морфології світової історії. Т. 1. Уява і дійсність». Мінськ «Попурі», 1998.
Страницы: 1, 2
