1
Міністерство освіти і науки України
Національний авіаційний університет
Творча робота
З предмету «Філософія»
Філософія Історії
За Арнольдом Тойнбі
Виконав
студент ФЕЛ - 207
Продченко Володимир
Київ
2007
Вступ
На порозі XXI сторіччя перед людством усе гостріше підводяться питання: куди ми йдемо, де ми зараз і які взагалі перспективи розвитку земної цивілізації. Фантастичні темпи розвитку новітніх технологій і перспективи, що відчиняються завдяки їм, що прогресує «вестернізація» економічних і політичних аспектів життя багатьох країн світу дозволяють багатьом робити припущення про навальне наближення людства до ідеалів західної демократії. Звучать навіть слова про кінець історії людства. От, наприклад, як відреагував американський історик Френсіс Фукуяма на реформи в колишньому Радянському Союзі: «Можливо, що те, що ми спостерігаємо, це не просто кінець холодної війни або своєрідного періоду повоєнної історії, але кінець історії як такий: це означає кінцевий пункт ідеологічної еволюції людини і перетворення західної ліберальної демократії в універсальну, у кінцеву форму державного керування людства». Використовуючи економічні показники, політики й економісти ранжирують країни по ступені їх «прогресивності», начисто відмітають такі невід'ємні характеристики людського буття як моральність, самобутність культури, або обумовлюючи їх економічним і політичним розвитком. По суті усе, що не вписується в «прокрустово ложа» менталітету середнього європейського (або американського) споживача, пояснюється «дикістю» народів 3-го світу, до яких, на жаль, не дійшло ще світло західної культури. Але як можна всю неповторність і різноманіття різноманітних культур звести до двох-трьох числових показників типу валового національного продукту на душу населення? І взагалі, чи правомірно порівняння різноманітних культур між собою, будування їх у яку б то не було ієрархічну структуру по ступені наближення до єдиного для усіх ідеалу. Чи не занадто ми захоплюємося, приймаючи явища, властивим окремим культурам за характеристики всіх культур Багато мислителів вважають неправомірним опис історії як лінійного поступального прямування до єдиної цілі, у якому всі народи йдуть в однім напрямку, обганяючи або відставаючи один від огдного. Навпаки, історія для них - це розвиток окремих суспільних сутностей більш-менш взаємодіючих один з одним, де смерть одних сусідить із народженням інших. «Замість монотонної картини лінійнообразної всесвітньої історії ... я бачу феномен множини потужних культур, із первісною силою їхньої країни , що породила , що виростають із надр, ... і в кожної своя власна ідея, власні пристрастї, власне життя, бажання і відчування і, нарешті, власна смерть» . Так писав німецький філософ початку XX сторіччя Освальд Шпенглер. У теоріях такого типу безупинне поступальне прямування людства як цілого заміняється на циклічний розвиток окремих локальних цивілізацій. До мислителів, що притримується схожої точки зору на предмет історії, відноситься й англійський історик XX сторіччя Арнольд Тойнбі. Його теорія циклічних цивілізацій і буде освітлена в даній творчій роботі.
Перед тим як почати говорити про теорію Тойнбі, варто сказати декілька слів про його методику дослідження. Як пише самий Тойнбі, описуючи деякі відмінності його теорії циклів від теорії цивілізацій Шпенглера, «якщо німецький апріорний метод зазнав невдачі, варто спробувати, чого можна домогтися за допомогою англійського емпіризму». Протягом всієї основної своєї праці «Розуміння Історії» Тойнбі притримується своєї методики. Будь-яке поняття, вводиме ним, не дається, а виникає з необхідністю з множини підібраних прикладів. Багато сутностей, вводимих Тойнбі, не мають чітких формулювань, а стають зрозумілими лише після вивчення великої кількості історичних прикладів. Так, наприклад, одне з найважливіших понять теорії Тойнбі Вызов-Ответ не дається формально, а будується на великому числі конкретних прикладів. Такий стиль виклада думок має як свої гідності так і хиби. З одного боку, великий фактичний матеріал є гарним підкріпленням постулатів теорії Тойнбі. З іншого боку, нечіткість формулювань припускає неоднозначність інтепретації і найчастіше утрудняє розуміння деяких положень його теорії.
Перед тим, як говорити про теорію циклів цивілізацій, необхідно зрозуміти, що ж Тойнбі розуміє під поняттям «цивілізація», або, іншими словами, що є «одиницею виміру» історичного буття. Виходячи з того, що будь-яка країна, політична спілка і т.д. Повинні розглядатися не самі по собі, а виходячи «історичного контексту», Тойнбі приходить до таких висновків про «атом, на якому варто зосередити свою увагу історику»:
Цивілізації «являють собою ... товариства з більш широкою протяжністю як у просторі, так і в часу, чим національні держави, міста-держави або будь-які інші політичні спілки» ;
Саме цивілізації повинні розглядатися істориками;
Цивілізації порівняні один з одним;
Жодна з цивілізацій не охоплює всього людства;
Спадкоємність у розвитку цивілізацій набагато менше, чим спадкоємність між фазами розвитку однієї цивілізації.
Проводячи аналіз історії, Тойнбі виділяє двадцять одну цивілізацію, коли-небудь, що існувала на Землі (дана цифра змінюється по ходу книги). На даний момент їх залишилося п'ять (не рахуючи дві реліктові):
Західна християнська
Православна християнська
Ісламська
Далекосхідна
Індуістська
Між деякими з цих цивілізацій існують родинні відношення, наприклад, західна християнська і православних християнська, що знаходяться один з одним у «сестриних» відношеннях, відбуваються з еллінської цивілізації. Цивілізації, крім цього, взаємодіють один з одним і можуть впливати один на одного. Така точка зору в корені суперечить точці зору Шпенглера, відповідно до котрої цивілізації є замкнутими в собі сутностями, не спроможними зрозуміти один одного і витікаючими не одна з іншої.
Проте Тойнбі також глибоко не приймає і концепцію «єдності цивілізації», пояснюючи її, як і Шпенглер, гіпертрофованим почуттям євроцентризму сучасних істориків: «Західні історики ... вважають, що в даний час уніфікація світу на економічній основі Заходу більш-менш завершена, а виходить, як вони думають, завершується уніфікація і по інших напрямках. По-друге, вони плутають уніфікацію з єдністю, перебільшуючи в такий спосіб роль ситуації, що історично склалася зовсім нещодавно і дозволяючий не поки говорити про створення єдиної Цивілізації, тим більше ототожнювати її з західним товариством»
Який же життєвий цикл цивілізацій у концепції Тойнбі? Чи визначені терміни їхнього життя або ніщо не забороняє розвиватися цивілізації як завгодно довго, от як відповідає Тойнбі на ці питання. Кожна цивілізація проходить на своєму життєвому шляху такі стадії: Стадія зародження - генезис. Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного товариства або на руїнах «материнської» цивілізації. За стадією генезису випливає стадія росту, на якій цивілізація з зародиша розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час росту цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що як правило (але не обов'язково!) заміняється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з особи Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація Інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через усесвітню церкву західне і православне християнство). Варто відразу відзначити, що в цьому життєвому циклі немає тієї фатальної обумовленості розвитку, що є присутнім у циклі цивілізації Шпенглера. Якщо в Шпенглера цивілізація - це живий організм, що із необхідністю росте, дозріває, увядає і, нарешті, умирає, те Тойнбі відходить від трактування цивілізації, як якийсь неподільної сутності, рахуючи що «товариство не є і не може бути нічим іншим, крім як посередником, за допомогою якого окремі люди взаємодіють між собою. Особистості, а не товариства створюють людську історію». Така інтепретація товариства дозволяє відповісти на запитання про обумовленість розвитки: якщо всі індивідууми, що складають дане товариство, зможуть перебороти надлам у душі, те і товариство в цілому може вибратися зі стадії надламу. «Надлами цивілізацій не можуть бути результатом повторюваних або поступальних дій сил, що знаходяться поза людським контролем» . Звідси випливає, що Тойнбі відхиляє долю в питаннях розвитки цивілізації, рахуючи, що останнє слово завжди залишається за людиною.
Виділивши основні стадії розвитку цивілізації, необхідно відповісти на запитання: що ж є «мотором» цивілізації, що змушує примітивне товариство, що жило стаціонарно протягом багатьох тисяч років, якось прокинутися і почати безупинне поступальне прямування; чи є що-небудь єдине, що стоїть за всіма стадіями розвитку цивілізацій? У пошуках цього першопринципа Тойнбі приходить до концепції «Вызова-и-Ответа». Не знайшовши детермінованих, «неживих» причин зародження і розвитки цивілізацій, Тойнбі вводить через міф про спокусу тварі Божої Дияволом і наступним перетворюванням що спокушається через утвір Господнє протиріччя в якості основного рушійного механізму історії. На першому етапі Диявол (Виклик) виводить систему з рівноважного і пасивного стана Інь у збуджений і активний стан Ян. Ответом на вызов повинний бути або ріст - «перехід у більш високий і більш зроблений з погляду ускладнення структури» стан, або смерть, програш. Вийшовши на новий щабель, система знову виводиться з рівноваги і так далі доти, поки на черговий вызов не знайде адекватної відповіді. Виклики можуть бути як зовнішніми (стимули, необхідні для генезису цивілізації) так і внутрішніми (творчий порив генія, розвиток науки). Причому системі потрібно лише початкова наявність зовнішніх стимулів, що потім у міру розвитку системи перетворюються у внутрішні виклики. Саме таке динамічне, що прогресує протиріччя і є запорукою розвитку цивілізації й індивідуумів, її складових.
Страницы: 1, 2
