Стосовно постаті телевізійного ведучого і його роолі в реалізації авторського задуму з’ясувалося наступне.

Ведучий – це творча людина, яка надзвичайно обізнана і постійно збагачує свої знання; це професіонал, який досконало володіє голосом, манерою поведінки, роботою перед мікрофоном; це універсал, який може виконувати роботу журналіста, редактора, режисера і оператора, а отже, самостійно вирішувати поставлені завдання; це особистість, яку не можливо не слухати і яку б хотілося чути ще не раз; це відповідальний працівник, який дотримується всіх правил, встановлених у редакції чи компанії. Він має одного разу знайти себе і зробити знайдене привабливим.

Щоб недоліки здавалися перевагами, ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Телебачення вимагає від своїх ведучих бути і розумними, і ненудними, і талантами, й ентузіастами. Ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Вони поводяться в ефірі природно, легко й невимушено, з притаманними саме їм манерою й інтонацією.

Головне в структурі особистості журналіста, що виражає його дії під час обробки й передачі інформації – це переконання. Процес комунікації багато в чому визначається тим, як журналіст розуміє свою соціальну роль, у чому бачить своє завдання і якими принципами керується у своїй професійній діяльності. Успішність діяльності творчого працівника телебачення залежить також від ступеня його компетентності в питаннях, висвітленням яких він займається. Немає необхідності говорити про те, що ведучий повинен знати предмет своєї передачі в достатній мірі.

Звертаючись до почуттів аудиторії, ведучий повинен при цьому сам володіти добре розвиненою емоційно-чуттєвою структурою.

Ведучий телевізійної програми є представником певної соціальної групи, і його взаємодію можна розглядати як,,представницьке спілкування”, маючи на увазі спільні інтереси, цінності, ідеали і настанови цієї соціальної групи. Він повинен сам представляти себе глядачеві як партнера у спілкуванні. Здатність ведучого викликати до себе і, відповідно, до свого повідомлення довіру аудиторії є дуже важливим моментом. Тут спрацьовує так званий,,кредит довіри” аудиторії до людей своєї соціальної групи.

Автори і ведучі готують і записують телевізійну передачу, пам’ятаючи про образ,,потенційного” партнера – телевізійну аудиторію. Ведучим слід володіти великою кількістю вмінь і навичок, серед яких: готовність до творчості, здатність до самостійних дій і швидкого прийняття рішень, висока концентрація уваги, саморегуляція поведінки, комунікабельність. В структурі особи телевізійного ведучого мають фігурувати такі характеристики, як: впевненість у собі, психологічна зрілість, здатність проявляти дружелюбність і емоційну виразність.

Ведучий повинен легко, швидко і вільно орієнтуватись в будь-якій обстановці, звертати увагу на щось важливе. Велике значення має здатність концентрувати і розподіляти увагу і добра оперативна пам’ять.

До основних якостей, якими має володіти телеведучий, належать: привітна зовнішність; голос і мова; освіта і життєвий досвід; уява; скромність; що ґрунтується на вірі в себе; щирість і почуття гумору, розум і винахідливість.

Багато людей уявляють собі образ,,ідеального” ведучого таким: співчутливий, має аналітичний розум, глибокий, шанобливий, не авантюрист, аскет, принциповий, працює для інших, відчуває настрій інших, має гарний настрій, приємну зовнішність і чудовий зовнішній вигляд.

Головна мета ведучого – встановити контакт, але зробити це дуже тонко, так, щоб аудиторія прийняла цей контакт не як навіювання чи нав’язування певної думки, а як дружню, невимушену розмову. Своєю працею він реалізує авторський задум, допомагає глядачеві правильно сприйняти і зрозуміти інформаціє, яка подається з телевізійного екрану. Саме через постать телевізійного ведучого автор розмовляє з глядачами.

Список використаних джерел

1.                 Азарин В. От замысла до экрана. – М.: Аспект-Пресс, 1995. – 267 с.

2.                 Андронников И. Слово экранное и сказанное. – М.: Луч, 1984. – 163 с.

3.                 Асмолов А. Психология личности. – М.: Высшая школа, 1990. – 235 с.

4.                 Бахтин М. Эстетика словесного творчества. – М.: Миг, 1986. – 186 с.

5.                 Беляев И. Спектакль без актера: записки режиссера документальных фильмов. – М.: Высшая школа, 1982. – 164 с.

6.                 Беспамятнова Г. К проблеме имиджа человека на экране. – Воронеж: Весть, 1999. – 156 с.

7.                 Богомолова Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М.: Высшая школа, 1991. – 156 с.

8.                 Борецкий Р., Кузнецов Г. Журналист ТВ: за кадром и в кадре. – М.: Миг, 1990. – 186 с.

9.                 Браун Л. Имидж – путь к успеху. – СПб.: Лига, 1997. – 205 с.

10.            Вакурова Н., Московкин Л. Типология жанров современной экранной продукции. – М.: Ин-т современного искусства, 1997. – 156 с.

11.            Васильева Л. Делаем новости. – М.: Аспект-Пресс, 2002. – 190 с.

12.            Вильчек В. Под знаком ТВ. – М.: Искусство, 1987. – 187 с.

13.            Герриг Р. Зимбардо Ф. Психология жизни. – СПб.: Лига, 2004. – 439 с.

14.            Голдовская М. Человек крупным планом. – М.: Луч, 1981. – 201 с.

15.            Гоян В. Ведучий телепрограми: Методичні рекомендації. – К.: Медіа, 2002. – 183 с.

16.            Гуревич П. Приключения имиджа: типология телевизионного образа и парадоксы его восприятия. – М.: Высшая школа, 1991. – 189 с.

17.            Додонов Б. В мире эмоций. – К.: Весна, 1987. – 178 с.

18.            Єлісовенко Ю. Техніка екранного мовлення. – К.: Прапор, 2002. – 257 с.

19.            Ершов П. Режиссура как практическая психология. – М.: Встреча, 1972. – 145 с.

20.            Засорина Т., Федосова Н. Профессия – журналист. – Ростов н/Д: Феникс, 1999. – 320 с.

21.            Каган М. Мир общения. Проблема межсубъективных отношений. – М.: Политииздат, 1988. – 141 с.

22.            Ким М. Технология создания журналистского произведения. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2001. – 320 с.

23.            Князев А. Основы тележурналистики и телерепортажа. – Бишкек: КРСУ, 2001. – 160 с.

24.            Коновроцкий П. Личность и майстерство журналиста-ведущего как важный фактор телевизионной программы. – М.: Высшая школа, 1993. – 208 с.

25.            Копылова Р. Кинематограф плюс телевидение. – М.: Миг, 1977. – 167 с.

26.            Копылова Р. Контакт: Заметки о телевизионности. – М.: Искусство,

1974. – 173 с.

27.            Корконосенко С. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Знание, СПбИВЭСЭП, 2000. – 146 с.

28.            Краткий словарь литературоведческих терминов // Под общ. ред. С.Тураева. – М.: Высшая школа, 1988. – 168 с.

29.            Кузнецов Г. Телевизионный журналист. – М.: МГУ, 1980. – 185 с.

30.            Кузнецов Г., Цвик В., Юровский А. и др. Телевизионная журналистика. – М.: Высшая школа, 2002. – 304 с.

31.            Лазутина Г. Основы творческой деятельности журналиста. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 240 с.

32.            Льюис Б. Диктор телевидения. – М.: Встреча, 1973. – 234 с.

33.            Маклюэн М. телевидение: робкий гигант // Телевидение вчера, сегодня, завтра. – М.: Высшая школа, 1987. – 132 с.

34.            Маккой К. Вещание без помех. – М.: Мир, 2000. – 207 с.

35.            Матвеева Л., Аникеева Т., Мочалова Ю. Психология телевизионной коммуникации. – М.: Аспекст-Пресс, 2000. – 225 с.

36.            Матвеева Л. Модель комунікативного акта в телевизионном общении // Психологический журнал. – 2000. – № 2. – С.18 – 23.

37.            Муратов С. Диалог: телевизионное общение в кадре и за кадром. – М.: Высшая школа, 1983. – 112 с.

38.            Муратов С. Нравственные принципы тележурналистики. – М.: Миг, 1994. – 217 с.

39.            Муратов С. Телевизионное общение в кадре и за кадром. – М.: Высшая школа, 2003. – 163 с.

40.            Ожегов С. Словарь русского языка. – М.: Мысль, 1968. – 367 с.

41.            Отт У. Телевизионное знакомство. – М.: Миг, 1992. – 174 с.

42.            Петренко В., Пронина Е. Человек на телеэкране Опыт психосемантического исследования // Психологический журнал. – 1986. – № 3. – С. 27 – 32.

43.            Прилюк Д. Теорія і практика журналістської творчості: проблеми майстерності. – К.: Промінь, 1973. – 284 с.

44.            Прохоров Е. Искусство публицистики. – М.: Высшая школа, 1984. – 286 с.

45.            Рикер П. Конфликт интерпретаций. – М.: Высшая школа, 2002. – 149 с.

46.            Саппак В. Телевидение и мы. – М.: Искусство, 1963. – 173 с.

47.            Саруханов В. Азбука телевидения. Теледраматургия. Телевизионная режисура. – М.: Высшая школа, 1994. – 198 с.

48.            Станиславский К. Работа актера над собой. – М.: Высшая школа, 2002. – 190 с.

49.            Тлумачний словник української мови // За ред. В. Калашника. – Х.: Прапор, 2004. – 992 с.

50.            Фэнг И. Теленовости: секреты журналистского майстерства. – М.: Миг, 1993. – 190 с.

51.            Цвик В. Журналист с микрофоном. – М.: ДИДМНЭПУ, 2000. – 112 с.

52.            Щербатюк Т. Екраннна природа одного з діалогічних жанрів. – К.: Веселка, 1995. – 231 с.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8