Сформований авторський задум полегшує освоєння журналістом зібраних фактів, допомагає їх упорядкувати і,,оцінити”, відкидаючи дріб’язкові і непотрібні. Вдалий задум допомагає авторові зрозуміти, з чого почати, на яку думку спиратися, якими фактами керувати [23, c. 103].

Одні задуми, наприклад, відгук на конкретну подію, вимагають оперативної реалізації. Журналіст, визначивши актуальність події, тут же збирає відповідні факти. Інші задуми вимагають накопичення певного життєвого матеріалу, його попереднього осмислення, відбору найбільш примітних ситуацій для розкриття проблеми, систематизації наявних фактів з метою формування остаточної теми, всебічного вивчення питання і т. д. Тут задум може бути скоректований, уточнений. Як правило, результатом такого задуму стає більш великий твір. Задум насичується життєвим матеріалом. Тому і письменники, і журналісти серйозну увагу приділяють накопиченню такого матеріалу.

Якщо для письменників у ході формування задуму важливо відібрати з життєвих фактів найбільш типове і характерне, щоб надалі створити художній образ, то для журналістів важливе чітке керування фактами та адекватне відображення дійсності. У цьому бачиться відмінність творчих підходів до формування задуму в письменників і журналістів, хоча за багатьма параметрами вони схожі.

За словами C. Корконосенка, життєві спостереження, зустрічі з цікавими людьми, читання літератури, спілкування зі своїми глядачами, випадково почута фраза – усе це вихідний матеріал, на основі якого може народитися задум конкретного твору. Тому не випадково багато професіоналів ведуть записні книжки, в які заносять усе, що може, на їх думку, стати в нагоді їм у подальшій роботі [27, c. 38].

Техніка ведення записів буває найрізноманітнішою. Це і систематизовані за певними тематичними розділами виписки з друкованих чи інших джерел, і думки на ту чи іншу тему, і замітки на полях, і замальовки ситуації, і штрихи до портрета людини, і запис діалогу, адреси, перелік проблем і питань, що вимагають окремого розгляду. Факти, почерпнуті з життя, можуть підштовхнути журналіста до певних роздумів, збудити інтерес до тієї чи іншої теми або проблеми.,,Задум твору, – пише Є. Прохоров, – за структурою своєю повинен бути схожим на креслення майбутнього твору як цілісності в єдності його теми, проблеми. Задум, у широкому розумінні цього слова, народжується ніби в точці перетину усвідомлюваної журналістом соціальної потреби, його громадянської спрямованості, явищ життя, що хвилюють його, накопиченого соціального досвіду”. Власний досвід журналіста, його знання, ерудиція, інформованість і, крім того, знайдені ним факти – це і є джерела виникнення задуму [44].

Крім того, Є. Прохоров говорить про таке поняття, як проблемний бік задуму:,,Проблемна сторона задуму – це таке знання об’єкту, при якому є,,порожнечі”, допустимі суперечливі твердження. І коли в задумі починають виділятися тематична і проблемна сторона, причому їх зіткнення породжує і натяк на ідейну сторону майбутнього твору, тоді в журналіста і виникає питання щодо повноти його,,озброєння” матеріалом” [44, c. 168].

Багато хто вважає першою стадією задуму народження теми. Але в багатьох випадках задум і тема виникають не по черзі, а одночасно. У такому разі тема, стаючи задумом, включає його в себе. Але зазвичай між задумом і темою є дистанція, яку ще треба подолати, чимось заповнити. Найчастіше задум – це лише передчуття теми, досить аморфне поняття. Щодо джерел виникнення задуму, то їх існує декілька. Перше – власний соціальний досвід журналіста, його інформованість в широкому сенсі цього слова, його знання. Все це, досягнувши певної концентрації, так би мовити,,,осідає” у вигляді задуму, здатного, у свою чергу, трансформуватися в тему. Друге джерело – сам факт, що прийшов,,зі сторони” і що дає поштовх для виникнення задуму.

Звісно, обидва джерела міцно пов’язані між собою, їх відокремлення досить умовне. Успіх у кожному конкретному випадку залежить або від суми наших знань – коли ми маємо справу з фактом як джерелом виникнення задуму, або від нашої озброєності фактами – коли задум і тема народжуються,,всередині нас”.

М. Кім наголошує на тому, що робота журналіста (автора) складається поетапно. Задум і факт, як відомо, можуть помінятися місцями, але потім стоїть народження теми, збір матеріалу, його обробка і так аж до написання. І саме тут виникає поняття,,авторської концепції” [22, c. 167].

Якщо тема – це сума думок, що виражають ставлення автора до відібраного для дослідження явища, то концепція – це та ж сума думок, проте наведених у системі – модель майбутнього твору. Тему можна сформулювати без доказів, а концепція неодмінно містить обгрунтування, докази. Виходячи із завдань, що стоять перед сучасною журналістикою, можна зазначити, що концепція повинна створюватися не після, а неодмінно до збору матеріалу.

Під час роботи над майбутнім твором авторові слід продумати композицію, для досягнення бажаного результату і спрощення роботи ведучого. Композиція – це принцип організації відображуваного автором матеріалу. Зазвичай вона обумовлена темою та ідеєю, представляючи собою таке поєднання відібраних подій і фактів, що розкриває їх глибинний зв’язок і висловлює позицію автора. Саме за допомогою композиції автор розміщує матеріал у послідовності, відповідно до свого задуму, не дає згаснути інтересу аудиторії, фокусує її увагу на головному, підводить до необхідних висновків.

В залежності від того, як журналіст працює: спочатку збирає матеріал, обдумує його і тільки потім,,народжує” концепцію чи починає з моделі, щоб потім зібрати матеріал і осмислити його в рамках нашої концепції – можна говорити або про журналіста, що йде слідами подій, або сміливо крокуючого попереду, випереджаючи події [23, c. 89].

Сценарій – не початковий, а проміжний етап роботи автора над твором. Він завершує підготовчу частину (знайомство з матеріалом, його відбір, формулювання теми) і одночасно є початком нового періоду – знімального. Якщо уявити собі основні стадії найбільш типового процесу роботи автора над сценарієм телевізійної програми, то вони будуть виглядати так:

- перше знайомство з життям об’єкта та героїв;

- конкретизація теми, проблеми, ідеї на обраному автором матеріалі дійсності;

- написання заявки, затвердження теми;

- написання сценарію;

- затвердження сценарію редакцією.

Як стверджує В. Азарін, заявка – це сформований задум. Зазвичай заявка виникає на тому етапі, коли автор вибрав тему, розібрався в проблемі, знає головних героїв, місця зйомки; він уявляє собі принцип композиційного рішення, жанр, навіть окремі епізоди майбутнього повідомлення [1, c. 139].

До моменту створення заявки автор повинен чітко знати, що він хоче розповісти глядачеві. Адже заявка повинна переконувати відразу, з першого прочитання. Літературна основа телевізійного твору, як правило, починає формуватися в період вторинного вивчення матеріалу дійсності журналістом. Він уточнює тему, поглиблює і розширює її, визначає ідею майбутнього твору, яка і підказує принцип відбору побачених фактів і героїв, композицію. Сценарій – літературно оформлена,,модель” майбутнього екранного твору, в ньому матеріалізується аудіовізуальне мислення автора.

Отже, власний досвід журналіста, його знання, ерудиція, інформованість і, крім того, знайдені ним факти є джерелами виникнення задуму. Авторові необхідно володіти всіма прийомами і засобами створення екранного образу, втілення на екрані творчого задуму. Головна турбота автора – знайти своїм задумом адекватне драматургічне втілення, композиційний лад, надати своєму майбутньому матеріалу форми, яка буде не лише змістовною, а й цікавою для аудиторії.

1.2 Образ телевізійного ведучого: теоретичний аспект

Місце телеведучого в системі цінностей телебачення – одне з чільних, якщо не головне. Він як виразник багатьох думок і тенденцій, як постать, що уособлює різні інтереси, має володіти багатьма рисами. Варто зазначити, що,,телеведучий” як окремий сегмент поліпрофесії,,тележурналіст” формувався за принципом подвійної концептуалізації.

За словами Р. Копилової, акумулюючи здобутки класичної дикторсько-акторської школи та майстерності телевізійного красномовства, а також традиції екранної публіцистики, що синтезувала літературно-мистецькі, художньо-документальні ознаки та творчо переосмислила роль автора-оповідача в процесі телевізійної комунікації, постав новий тип комунікатора, що ввібрав у себе риси та ознаки, притаманні різним професіям [25, c. 102]. Зважаючи на властивий телебаченню синкретизм і здатність до взаємопроникнення, взаємодоповнення та видового перевтілення, можна висловити припущення, що ця тенденція спостерігатиметься й надалі.

Ведучий – це творча людина, яка надзвичайно обізнана і постійно збагачує свої знання; це професіонал, який досконало володіє голосом, манерою поведінки, роботою перед мікрофоном; це універсал, який може виконувати роботу журналіста, редактора, режисера і оператора, а отже, самостійно вирішувати поставлені завдання; це особистість, яку не можливо не слухати і яку б хотілося чути ще не раз; це відповідальний працівник, який дотримується всіх правил, встановлених у редакції чи компанії. Він має одного разу знайти себе і зробити знайдене привабливим. Щоб недоліки здавалися перевагами, ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. А для цього слід бути переконливим і логічним як у відборі та осмисленні фактів, так і в мовних засобах.

Здійснюючи своє головне завдання – утримувати увагу аудиторії словом, ведучі не повинні забувати про елементарні норми етики, про власну відповідальність за сказане в ефірі слово. Інакше проблема агресивності, наступальності, а то й обману сучасної журналістики може набути загрозливих масштабів, буде втрачено довіру аудиторії. Ведучі в конкретних часових межах, визначених формі й жанрі своєї передачі, її передбачених структурних елементах щоразу мають справу з новою інформацією чи людьми, а отже, заздалегідь захищені від стереотипізації.

В. Саруханов зазначає, що спілкування з новою людиною ведучий прямоефірної передачі ніколи не будуватиме за шаблоном попередньої, бо змінюються тема, рівень зацікавленості самого ведучого, особистість співрозмовника, враховується рівень слухацької активності й, як результат всього цього, можливість непередбачуваного [47, c. 68]. Телебачення вимагає від своїх ведучих бути і розумними, і ненудними, і талантами, й ентузіастами. Ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. Інформацію подають і диктори, і ведучі. Але енергетикою наділені переважно ведучі. Вони поводяться в ефірі природно, легко й невимушено, з притаманними саме їм манерою й інтонацією; вони розмовляють зі слухачем, розповідають йому про важливе й цікаве. Їхні емоції не можуть проявлятися так, як у ведучих тематичних і розважальних програм, але й не відсутні зовсім, як у дикторів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8