І дійсно, загальновизнаних посібників чи підручників з редагування справді майже не було. Поодинокі інструкції не рятували справи. Вважалося, що редактором можна стати, але навчити редагувати не можна. А раз не можна навчити, то й підручник тут ні до чого.
Проте розуміння природи видавничого процесу може стати в пригоді редакторові. Приміром, допоможе іноді уникнути прикрих незгод у ході спільної праці автора і редактора. Тому немає нічого дивного в тому, що серед письменників мали місце й такі думки: „Редактор - друг письменника і перший його порадник! А редактор першої книги молодого письменника - якоюсь мірою є і наставником для нього…"
Так, редагування - особливо відповідальна справа, і вершити її треба, керуючись не тільки власними смаками й уподобаннями, а, насамперед, добрим знанням природи редакторського процесу, знанням сильних і слабких сторін процесу підготовки рукопису. Такі знання треба брати у наших редакторів-практиків, у вчених і письменників, які частину свого часу приділяли і видавничій роботі. На сьогодні є вже ряд книг з редагування, які здобули загальне визнання, що є результатом роздумів над нашою видавничою практикою і, можливо, зросли на ґрунті творчих суперечок.
У ході цих суперечок критичні та теоретичні пошуки природи редагування йшли кількома напрямами. У напрямі заперечення всього того, що збуджувало зневагу до редагування, до редакторського втручання в текст. Чи не перше слово тут належить досвідченому редакторові, досліднику редакторської роботи Л. Чуковській, яка у другому збірнику „Литературной Москвы” виступила з великою статтею „Нотатки про редагування художньої прози”.
Другий напрям - це спроба запозичити положення окремої, зокрема лінгвістичної, науки для редакторської практики. Найпомітнішою роботою цього напряму є посібник К. Билинського та Д. Розенталя „Літературне редагування". У цій досить великій за обсягом книзі редагування тексту фактично підмінене розглядом граматичних та стилістичних огріхів, які трапляються у видавничій та газетній практиці. Звичайно, знання граматичних та стилістичних норм мови - обов’язкове для редактора, без таких знань немислиме кваліфіковане редагування. Але ж не виключно на мовній бездоганності зосереджується редактор. Обсяг його роботи значно ширший, і природа втручання у виклад цим не вичерпується.
У роботах третього напряму можна виділити дві групи пошуку.
До першої групи варто віднести виступи редакторів-практиків, які пробують узагальнити свій великий практичний досвід і осмислити природу редагування. Серед виступів у цій групі є й такі, які були схвально зустрінуті не лише в нас, а й за рубежем.
Серед робіт третього напряму окремо стоять праці, в яких дослідники прагнуть осмислити природу редагування шляхом вивчення редакторського досвіду видатних майстрів слова та вчених. Саме в працях цієї групи чи не вперше було зроблено спробу нагромадити матеріал щодо природи редагування.
Автори третього напряму, нехай по-різному, пробують відповісти на одне запитання: чому редактор буває змушений втручатися у виклад тексту?
Втручання, виявляється, найчастіше можна пояснити особливостями природи творчого процесу, специфікою становлення твору. Процес творчості має свої сильні і слабкі сторони.
Справді, чому одні письменники пишуть свої твори, так би мовити, за одним присядом, а інші до остаточного варіанту рукопису приходять, подолавши ряд проміжних етапів? Леся Українка, наприклад, „Лісову пісню" написала, не встаючи з-за столу (доволі часто так писали свої твори М. Коцюбинський та Остап Вишня), а у М. Гоголя становлення остаточного варіанту тексту проходило уповільнено, за свідченням М. Берга, мало кілька етапів. Спершу письменник записував „все якби-як, хоча б і погано, водянисто, але геть все". Потім відкладав написане. Через деякий час повертався до зробленого, правив, вносив зміни і знову відкладав. М. Гоголь вважав, що так треба повторити вісім разів, адже при багаторазовому перегляді написаного та повторному переписуванні „одночасно з кристалізацією задуму аж до деталей проходить і стилістична шліфовка тексту". Автор відчуває, як водночас із мужанням стилю, в ході шліфування фраз немовби міцніє і рука, букви пишуться певніше і рішучіше. Довгими пошуками та ваганнями характеризується процес творчості таких письменників, як Л. Толстой, О. Бальзак, Б. Грінченко. Коректура для них - часто завершальний або один із етапів реалізації творчого задуму. А до цього письменники або „одразу накидають всю чернетку задуманої роботи … не повертаючись до написаного", або спочатку створюють „схему думки, план у деталях" і все перевіряють та переписують, а потім „здійснюють генеральну переробку після закінчення всього твору чи підрозділу…"
Таким чином, виправлення під час шліфовки твору зумовлюється також потребою поглянути на текст не авторським, а стороннім оком і в ході цього погляду переконатися, чи всі складники викладу доступні йому.
У наш час, коли підготовка рукописів до друку вимагає остаточного і сумлінного редагування рукопису з тим, щоб на всіх наступних стадіях він не потребував ніякої авторської та редакторської правки, коли „вичитка коректур має на меті лише виявити, наскільки друкарський набір відповідає оригіналу", дружня співпраця автора і редактора набирає особливої ваги. Не зверхнє редакторське повчання, а співпраця, коли редактор не диктує, а пропонує, радить, переконує, допомагаючи авторові побачити те, що випало з його поля зору, коли редактор не самовільно править текст, а тільки допомагає авторові уникнути несподіваних відкриттів у своїх творах, які в свій час робив Мирослав Ірчан. У статті „Про себе” він визнав, що „дуже часто наші критики тлумачать мої твори так, що я, як автор, читаю - і сам собі не вірю. Бо находять таке, чого я, як писав, не мав на думці. Різні вислови пояснюють по-своєму, і я читаючи, ставлю собі питання: невже я дійсно розумів так ту чи іншу подію? І буває навпаки".
Така критика авторського тексту, така співпраця першого читача і автора, безперечно, піде на користь і творові, і читачеві.
Отже, редакторську роботу повинен проводити читач підготовлений, кваліфікований, озброєний знанням літературної та редакторської техніки. Літературної - щоб уміти виявити причини тієї чи іншої хиби. Редакторської - щоб підказати, як краще виправити допущений огріх. Лише такий редактор зможе „певною мірою вчити автора".
Обсяг редакторської роботи не обмежується опрацюванням мови твору. Саме виклад часто буває і найкопіткішою і найгроміздкішою частиною редакторської роботи. Проте і питання тематики, композиції, авторської позиції також входять у загальний обсяг роботи редактора видавництва.
Трансляція повідомлень полягає в тому, що редактор повинен повідомлення:
а) „перекласти" з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта;
б) проконтролювати на основі нормативної бази;
в) „прив’язати" до конкретних умов акту передачі (часу, місця, обставин тощо);
г) оптимізувати за низкою параметрів.
Трансляція - від латин. мови означає перенесення. Трансляцію здійснюють, вносячи в повідомлення виправлення.
Редактор повинен встановити, в якому відношенні до дійсності перебуває інформація повідомлення;
перевірити істинність тих тверджень повідомлення, значеннями модальності яких є „реальність" (істинність лише найважливіших тверджень).
Редактор повинен досягати вказаної мети шляхом виконання низки завдань. Найважливіші з них:
Адаптація повідомлень (пристосувати мову повідомлення та інформацію до мови тої групи реципієнтів, для якої воно призначене).
(Реципієнт - фізична особа, яка сприймає повідомлення: читачі, слухачі, глядачі).
Адвербіалізація повідомлень - пристосувати інформацію до того місця, часу, ситуації, в яких реципієнти сприйматимуть повідомлення.
Нормалізація повідомлень - привести норми повідомлення, реалізовані автором, у відповідність до тих норм, якими користується реципієнт (лінгвістичні, орфографічні, орфоепічні, граматичні, пунктуаційні).
Рецепціація повідомлень - реалізувати в повідомленні лише механізми сприйняття інформації, відкинувши норми її породження.
Інтерпретація повідомлень - (тексти класиків, тексти деяких документів) - дати коментарі до повідомлення, щоб пояснити незрозумілі речення. Редактор не має права вносити виправлень у сам текст.
Уніфікація - для понятійних повідомлень. Дати елементи повідомлення згідно зі стандартами.
Політизація - надати або усунути певне політичне забарвлення.
Естетизація - привести у відповідність із нормами прекрасного.
Етизація - узгодити повідомлення з нормами моралі, нормами професійної етики.
Мімізація - зменшити кількість відхилень у повідомленні.
Завдання
Підготувати повідомлення на тему „Роль Івана Франка як редактора".
Назвати періоди функціонування редагування як науки.
З’ясувати предмет, об’єкт і мету редагування.
Відомо три типи загальноприйнятої класифікації повідомлення.
Образні (художні) повідомлення - у них як основний спосіб опису і пізнання дійсності використовують художні образи. Класичний приклад - художня література.
Понятійні (науково-технічні) повідомлення - як основний спосіб використовують поняття та їх лінгвістичні позначення - терміни. Типові приклади - технічна, ділова та наукова література.
Образно-понятійні (публіцистичні) повідомлення - як спосіб опису та пізнання дійсності використовують одночасно і художні образи, і поняття (терміни). Приклади - повідомлення для масової аудиторії.
Згідно зі сказаним можна виділити три галузі редагування: редагування науково-технічних, художніх, публіцистичних текстів.
Але такий поділ, на думку Партика З.В., автора навчального посібника „Загальне редагування”, враховує не
всі особливості процесу редагування. Тому пропонується виділяти галузі редагування на основі поділу літератури за соціальним і функціональним призначенням та читацькою адресою. Згідно з цим поділом повідомлення можна класифікувати на такі види:
1) художні;
2) публіцистичні;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22
