Існують ще інші означення предмета редагування. Так, вказують, що редагування - це опрацювання повідомлень з позицій його сприйняття реципієнтами.
Слід зупинитися і на належності до редагування операцій виправлення тексту, адже деякі дослідники зараховують до редагування лише операції його аналізу. Проте аналіз повідомлень, на нашу думку, лише задля самого аналізу не потрібен. Його проводять з єдиною метою: якщо в повідомленні є відхилення від норм - їх слід виправити. Тому вважаємо, що винесення процедур виправлення за межі редагування не має вагомих підстав.
Є думка, що редагування - це тільки творчий процес. Але нормативне редагування становить близько 80% усіх операцій, тому є в основному нетворчим процесом, тобто таким, якому можна навчити шляхом засвоєння певної множини норм і процедур.
У західній літературі означення редагування часто взагалі відсутнє. Подають лише переліки процедур, які повинен виконувати редактор.
Враховуючи сказане, будемо базуватися на нормативній концепції предмета редагування. Вона є також продуктивною з позиції можливості автоматизації процесу редагування, яка може служити теоретичною базою для опрацювання текстів на комп’ютерах.
Отже, предмет редагування - це приведення об’єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.
Об’єкт редагування - це об’єкт, над яким здійснюються операції редагування: авторський оригінал, що містить текстову, ілюстраційну, аудіо- чи відеочастини; конструкція видання, видавничий оригінал, проект видання, наклад видання.
Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту.
До найважливіших завдань редагування належать: верифікація повідомлень, адаптація повідомлень, адвербіалізація повідомлень, нормалізація повідомлень, рецепціація повідомлень, інтерпретація повідомлень, уніфікація повідомлень, політизація/деполітизація повідомлення, етизація повідомлення, естетизація повідомлень, мінімізація кількості відхилень у повідомленні.
Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Наприклад, в українському мовленні є таке повчання: „Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а говори так, щоби тебе не могли не зрозуміти”.
З появою писемності проблема редагування стала актуальною. Автори повинні були дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення через десятки, сотні чи тисячі років. Ця потреба вимагала від авторів та їх читачів користуватися одними й тими самими нормами (однаково позначати літери). Тому з появою перших писемностей виникло завданя їх нормалізації.
Наприклад, до обов’язків хранителів Александрійської бібліотеки, яка була заснована на початку ІІІ ст.д.о н. е., належало, зокрема, виправлення і коментування зібраних текстів. Отже, ці перші видатні граматики були й першими професійними редакторами.
У ІІ ст. до н.е. в латинській мові виник термін „редагування” (упорядкування).
У VI ст. до н.е. в Римі покупці, за певну плату, могли замовити перевірку книг на відповідність оригіналу. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (виправлення). Отже, першими професійними коректорами були античні виправлячі книг.
В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. При римських бібліотеках були посади „префектів", які дозволяли читати або вилучали соціально небезпечні книги. У майбутньому ці книги перетворились на закони авторського права і політичні норми редагування.
У Китаї були обов’язкові спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (що повинен говорити підлеглий під час обіду зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення „ріті", яке регламентувало художню властивість повідомлень.
Проте між античною та східною цивілізаціями існувала різниця в тому, що антична цивілізація встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись теми, а східна реґламентувала тему повідомлень, абстрагуючись від їх побудови.
У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика, поетика.
Теорія редагування скористалася цілою низкою їх положень:
питання ефективності повідомлень;
теорія готування повідомлень (знаходження, розташування, компонування матеріалу);
словесне оформлення (правильність, доречність, зрозумілість);
теорія стилів повідомлень (високий, середній, низький);
способи опрацювання повідомлень (видалення, вставлення, заміна частини);
логічні норми;
поетичні норми.
Отже, редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникло не так давно - лише століття тому.
Періодизація. Етапи розвитку редагування
Період існування редагування як виду практичної діяльності:
І п. - ІІІ ст. до н.е. - сер. ХІХ ст.:
виникнення редагування (ІІІ ст. до н.е. - поч. н. е);
стагнація (поч. н. е. - сер. XV ст.);
відродження редагування (кін. ХV ст. - сер. ХІХ ст.).
ІІ. Період нагромадження фактів редакційної практики та теорії (ІІ пол. 19 ст. - 30-ті рр. ХХ ст.).
ІІІ. Період функціонування редагування як науки:
30-ті - 60-ті роки ХХ ст.) - становлення редагування;
класичне редагування (60-ті - 90-ті роки ХХ ст.);
комп’ютерне редагування (90-ті роки ХХ ст. - поч. ХХІ ст.).
Становлення редагування в Україні
В Україні в часи середньовіччя, у майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані „справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. „Справники” одночасно виконували функції і коректора, і текстолога.
І. Федоров, який прибув із Москви до Львова, теж був справником. Оскільки через „справництво” він змушений був покинути Москву.
І. Федоров у канонічних текстах заміняв малозрозумілі слова на зрозуміліші, тобто виконував одне з основних завдань - адаптацію тексту.
У 17 ст. у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали „столпоправителями", а у Львівській братській школі - „дозорцями”.
Як і в країнах Західної Європи, в Україні поряд з практикою видавничої справи ставили й деякі питання теорії опрацювання повідомлень. Наприклад, І. Галятовський підготував трактат „Наука, елбо способ зложення казання", Ф. Прокопович - підручник „Риторика”, М. Довгалевський та Г. Сковорода (на жаль, робота Сковороди до нас не дійшла).
ХІХ ст. - мовознавець О. Потебня відкрив теорію значень слова.
П. Куліш досконало знав українську мову. Але як редактор, дуже суб’єктивно виправляв тексти.
Значну роль відіграв Франко. Дослідники окреслюють такі його властивості як редактора:
принциповість стосовно суспільної орієнтованості видання;
правдивість слова;
колегіальність у прийнятті рішень;
об’єктивний відбір авторів і матеріалів;
повага до творчої манери авторів;
узгодження з авторами виправлень тексту.
(Прочит. спогади М. Рудницького від В. Стефаника про будні редакторської праці) - див. дод. кн. Партико „Заг. редагування".
1917-1920 рр. - журнал „Книгарь” - вчені ставили питання композиції видання, нормованість мови.
М. Грушевський - фундатор українського академічного видання. Він чітко визначив допустимі межі втручання в текст. Часто просив автора виправляти помилки самому.
І. Огнієнко дуже багато зробив для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування. Почав формулювати найбільш узагальнені норми редагування.
Львівська школа редагування на базі Українського поліграфічного інституту. Праці цієї школи: Р. Іванченко „Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964), „Літературне редагування" (Харків, 1970); Д. Григораш „Теорія і практика редагування газети” (Львів, 1966).
М. Феллер „Литературное редактирование", М., 1968.
У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту (М. Феллер, І. Квітко, М. Шевченко) опублікували „Довідник коректора”, який є найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.
На початку 80-х років розвивалася „київська школа редагування". Засн. Р. Іванченко „Літературна редакція", К., 1986.
У 80-х роках ХХ ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як рос. „Наука” та америк. „Мак Гроу-Хіл”).
Редактора називають і першим читачем книги, і провідною творчою фігурою видавництва, і першим помічником автора тощо. Але що ж конкретно має робити редактор? Як треба розуміти коло обов’язків першого читача?
Щодо обов’язків, то тут панує згода - редактор повинен випускати у світ тільки добрі книги. У поодиноких статтях про роботу редактора, що виходили у світ, одностайно підкреслювалося: він (редактор) „має випустити твір у найкращому із можливих для даного автора та даного матеріалу вигляді, знайти, виявити в творі все краще, що в ньому є, але що ще не вийшло на поверхню, не стало живою тканиною книги…” Хай це визначення приблизне - за ним все „краще” в творі десь глибоко заховане і його треба „виявити", проте воно якоюсь мірою окреслює коло обов’язків редактора. Тільки ж як виконувати ті обов’язки? Яка методика роботи редактора може вважатися прийнятною?
Правлячи те або інше місце викладу, редактор не завжди впевнений, що не переступає межі прийнятного і дозволеного в його роботі. Він вносить в текст окремі словесні, текстуальні і композиційні виправлення, кожне з яких якоюсь мірою, хай зовсім непомітно, змінює авторську думку і часто боляче вражає автора.
А й справді, чому редактор дозволяє собі уточнювати, підправляти автора? Адже всім відомо, що створення книги - справа, насамперед, її творця, письменника. Саме автор найбільш авторитетно може судити про слушність чи зайвість першої-ліпшої композиційної ланки твору, того чи іншого слова у викладі.
Ще і сьогодні можна чути, що закономірностей в роботі редактора годі шукати, „рецептів редакторської роботи немає та й сумнівно, чи можуть вони бути”. „Що робити в тому чи іншому випадку це вже справа редактора зокрема".
Посилаючись на те, що він відповідає за книгу перед державою та читачем, редактор часто правив в ній, що хотів і як хотів. У своїй роботі він нерідко виходив з особистих уподобань і смаків. Тому в колах наших провідних працівників пера свого часу склалася думка, що „безпосередньо практична робота редакційних працівників часто залежить від сваволі і особистих пристрастей”.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22
