“Суспільний договір”, за І. Кантом, укладають між собою і морально повноцінні люди. Тому державній владі забороняється ставитися до них як до істот, які начебто і не знають про моральний закон і не можуть самі (начебто через моральну нерозвинутість вибрати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти найменшої схожості державної влади з батьківською опікою над дітьми: “Керування батьківське, при якому піддані як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно, а що шкідливо… таке керування є найбільшим диспотизмом.”
Критика І.Кантом “батьківського керування” виявила собою одну з форм боротьби, яку в XVII-XVIII ст.ст. прогресивні кола європейського суспільства вели проти абсолютно-монархічних режимів і їх ідеологій. Прибічники буржуазного лібералізму відкидали задушливу регламентацію суспільного життя, яку здійснювали самодержавні урядовці під гаслом “клопоти” держави за господарські досягнення індивіда, його кар'єру, за “правильний” спосіб життя, за особисте щастя. Вони взагалі вважали, що безмірна опіка влади про благополучність підданних сковує ініціативу і самостійність людини, понижує соціальну активність людей, приголомшує почуття громадської відповідальності за все, що відбувається і стимулює настрій до утриманства, веде до морального переродження особистості.
Отже відповідно до суспільного договору, укладеного з метою взаємної вигоди і у відповідності з категоричним моральним імперативом, всі окремі особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, для того щоб в той же час її отримати, але вже в якості членів держави. Індивіди не жертвують частиною свободи, яка їм належить, а заради найбільш надійного користування її остачею. Просто люди відмовляються від свободи неупорядкованої, щоб знайти справжню свободу за всім її обсягом у легальній залежності, у правовому стані.
Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу критики. “Громадянин держави і при цьому з дозволу самого государя, повинен мати право відкрито висловлювати свою думку про те, що з розпоряджень государя йому здається несправедливим по відношенню до суспільства”№ – писав І.Кант.
Що стосується права, то І.Кант розрізняє у ньому три категорії: природне право, позитивне право, справедливість. Природне право, в свою чергу поділяється на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше- регулює відносини індивидів як власників. Друге- визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаних в союз громадян (держава), як члени політичного цілого.
№ "Історія політичних вчень", М-1988, В.С.Нерсесянц.
Феодальному беззаконню і безчинству Кант протиставляє буржуазний правопорядок, який спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, які виникають з володіння власністю. І наполягає на рівності сторін в правових відносинах. Однак І.Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом феодального права, не тільки речі і поведінку людей, але й саму людину. Подібний крок приводить його до виправдання влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.
Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядка шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного сувернітету. Одна із її складових — думка про те, що кожний індивід (навіть якщо безпосередньо не є "людиною влади") сам знає, якими повинні бути акції влади, які торкаються його інтересів, і здатний самостійно визначити їх зміст, не чекаючи підказок зі сторони.
Верховність народу, проголошена І.Кантом вслід за Ж.Н.Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі — організації сукупної більшості осіб, які пов'язані правовими законами. Висунувши принцип суверінітету народу, І.Кант поспішає запевнити в тому, що він зовсім і не думає про дійсно широку, необмежену демократію. На підтвердження цього, пропонується поділити всіх громадян на активних і пасивних (ті, які не мають виборчого права).№ До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто трудящих і експлуатовані маси.
Запозичену у Монтеск'е ідею про розподіл влади в державі, І.Кант не став тлумачити як ідею рівності влад. На його думку, будь-яка держава має три влади:
. законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі народу"),
№ "Теория содружества и права", М-1996, В.В.Лазарев.
. виконавчу (зосереджену у володаря за законом і підлеглу законодавчій, верховній владі),
. судова (призначена виконавчою владою). Субординація і згода цих трьох влад здатні недопустити деспотизму і гарантувати злагоду в державі.
№ Маркс К., Энгельс Ф.— Соч. — Т.7.
Загальновизнаній класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з точки зору їх устрою І.Кант не звертав великої уваги, розпізнаючи (за числом осіб, які є законодавцями) три їх класи: автократію, аристократію і демократію. Він думав, що центр ваги проблеми устрою держави лежить безпосередньо в засобах, методах керування народом. З цієї позиції він розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремлені виконавчої влади від законодавства, друга — на їх злитті. Для І.Канта республіка не є синонімом демократії, і абсолютизм сам по собі, як форма, зовсім не є синонімом деспотії. Він забезпечує тим, хто ототожнює ці поняття. Більш того, Кант вірить, що самодержавна форма влади цілком може бути республікою (чим скоріш в ній буде утворено відокремлення виконавчої влади від законодавчої), а демократія (участі у ній усіх в здійсненні влади і крайніх труднощів при цьому виділити законодавчість від виконавчої діяльності) надмірно піддана трансформації в деспотизм і поєднана з ним. "…У Канта республіка, в якості єдиної раціональної державної форми, стає зірцем практичного розуму, який ніколи не здійсниться, але здійснення якого завжди повинно бути нашою метою і предметом наших намірів".№ Гадаю, що Кант вважав найбільш сприятливим, реально досяжним устроєм держави конституційну монархію.
Хоча І.Кант висунув положення про сувернітет народу, він дуже зостерігався того, щоб з того положення не були зроблені, радикальні практичні висновки. Через це накладається вето на право народу обговорювати питання про походження влади, про характер виданих державною владою законів.
"Яким би то не було походження верховної влади, передував чи ні їй договір про підлеглість чи влада виникла спочатку, а потім вже виник закон — для народу, який знаходиться під впливом громадського закону, все це пусті і погрожуючі небезпекою державі міркування. Закон, який такий священий, що було б злочином піддавати його сумніву, є як би похідним не від людей, а від найвищого законодавця. Саме таке значення положення: "Всяка влада походить від бога". Воно відображає не історичну основу державного устрою, а ідею чи практичний принцип розуму, який проголошує: "Існуючій законодавчій владі належить підкорятися, яким би то не було її походження". В це висловлювання І.Канта, яке серйозно змінює співвідношення суверенітет народу і суверенітет влади держави на шкоду першому, начебто вторглися елементи гоббсівської доктрини держави.
Нагадаю, що у Т.Гоббса все, що походить від верховної влади оголошується добром, благополучністю, а все заборонене законодавцем (носієм верховної влади) — злом. Т.Гоббс вважав недоречним дозволяти приватним особам власноруч розмежовувати добро і зло. Автор трактата "Про людину" боявся, щоб стан, який дозволяє приватним особам самим давати оцінку добру і злу, викличе анархію, доведе до знищення держави.
В цілому І.Кант не є послідовником Т.Гоббса. У нього були свої причини підтримувати віру у незаперечність авторитету верховної влади і закону. Скоріше всього він міркував про необхідність забезпечити максимальну стійкість головних підвалин громадського стану, який покінчив з дикістю і безчинством в житті людей. Можливо І.Кант спеціально не переслідував мету — виправдання обмеження волі громадян, поколивати ідею автономії волі. Однак, як би там не було, конфлікт ліберальних і статистських мотивів в його політичній теорії присутній.
В кантовському розумінні правитель по відношенню до підлеглих одержує тільки права, але не обов'язки. Філософ заперечує, що у народу є право засуджувати главу держави, навіть якщо той порушує свій обов'язок перед країною. Ним категорично заперечується право на повстання, від допускає лише легальне, можливо навіть пасивне, протистояння існуючій владі.
І.Кант вважав, що індивід може не почувати себе внутрішньо пов'язаним з державною владою, не відчувати свого обов'язку перед нею, але зовні, формально він завжди повинен виконувати її закони і вимоги. Таким чином І.Кант виправдовує політичне непокорення особливого роду. Така непокора виступає, якщо дотримуватися ходу думки І.КАнта, формою боротьби за право, в той же час як прямі революційні дії по суті своїй це є відкритою боротьбою за владу.
І.Кант, звичайно. розумів, що по ходу історичного розвитку наступає необхідність міняти політико-юридичні установи. Але здійснювати такі зміни, вважав він, треба виключно шляхом неспішних, плавних реформ зверху і в ніякому випадку не методами відкритої озброєної боротьби, яка введе народ в безлад анархії і злочинів.
Висновок
анта можна охарактеризувати як одного із самих ранніх ідеологів буржуазного реформування.
З передових, прогресивних позицій аналізує він ключові проблеми зовнішної політики. Висловлює потреби молодої німецької буржуазії, інтереси широких верств населення Німеччини,що страждає від розорювальних війн. Кант засуджує загарбницьку, грабіжницьку війну, суворо засуджує підготовку до неї: "Найбільші біди, які оприголомшують цивілізовані народи, — наслідки війни, і саме наслідки не стільки якої-небудь нинішньої чи минулої війни, скільки постійної і нарощуваної підготовки до війни у майбутньому". Автор роботи "До вічного миру" закликає до дотримання міжнародних угод, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними культурних і торговельних зв'язків.
І.Кант висуває проект встановлення вічного миру. Його можна досягнути в подальшому майбутьному, через заснування всеохоплючої федерації самостійних рівноправних держав, побудованих по республіканському типу. За переконанням філософа, заснуваня такого космополітичного союзу, в решті решт неминуче. Запорукою цьому повинні бути освідченість і вихованність народів, розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби нації.
Література
1. История политических и правовых учений XIX в. — М., 1993
2. История политических и правовых учений. Под редакцией Нерсесянца
В.С.. — М., 1995
3. История политических и правовых учений. Хрестомития. — Х., 1999
4. К вопросу о философских основаниях права. Семенов В.А., Шаповалов
В.Н., Шульженко Ф.Ф. — К., 1995
5. Право и закон. Нерсесянц В.С. — М., 1983 ----------------------- [pic]
[pic]
Страницы: 1, 2
