“Постійний едикт” у редакції Юліана не дійшов до наших днів, але збереглися окремі фрагменти коментарів римських юристів до цього едикту. І за допомогою названих коментарів у новий час були зроблені спроби реконструкції едикту.

Діяльність юристів

Римська юриспруденція веде свій початок від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Економіка, що розвивається, і ускладнення форм обороту пред'являли нові різноманітні запити, що вимагали точного формулювання прав рабовласників. Поруч з цим протиріччя інтересів великих землевласників і багатіїв-лихварів на ґрунті розходження використовування тими й іншими методів експлуатації селян і інших незаможних шарів населення.

У древні часи в римському суспільстві юристами могли бути тільки жреці
(понтіфи), що складають як би особливу касту, представники якої тлумачили закон, причому не присвячували маси у свої юридичні таємниці. По переказам, деякий Флавій, що служив переписувачем у демократичного реформатора Аппія
Клавдія, викрав і обнародував збори чи формуляри трафаретів позовних виробництв, а також календар, що містив указівку, у які дні можна вести судові справи. З цього моменту юриспруденція стала загальнодоступної, але в той же час вона зберегла правлячий напрямок, іншими словами юристами були вихідці з привілейованого класу.

У республіканський період діяльність юристів мала практичний характер і виражалася в редагуванні формальних актів (cavere), у керівництві веденням судових справ (agere), у дачі рад (respondere). По уривках творів, що дійшли до нас, республіканських юристів і посиланням на них пізніших юристів варто визнати, що вже тоді юридична техніка досягла досить високого рівня.

Діяльність старих республіканських юристів виражалася, насамперед, у тлумаченні права.

Ita in civitale nostra aut iure, Так і в нашій державі
(правосуддя) id est lege, constituitur, aut чи будується на підставі права, est proprium ius civile, quod тобто писаного закону, чи діє sine scripto in sola prudentium власне цивільне право, що nterpretatione consistit установлюється без запису, одним

(d.1.2.2.12. Pomponius). тлумаченням знавців права.

У цих словах, сказаних римським юристом Помпонієм, підкреслена творча роль римського тлумачення законів і його значення як джерела римського права. Так, шляхом тлумачення 12 таблиць були вироблені інститути емансипації дітей від батьківської влади, спадкування за законом і багато чого іншого. Цим же шляхом розвивалася велика частина інститутів цивільного права. Древнє тлумачення III-II ст. до н.е. трималося суто на словесній формі, у якій наділялися закони чи угоди. Цицерон цей стан і метод малює наступними словами – veteres verba tenuerunt – древні трималися за слова, підкреслюючи цим весь консерватизм старих методів тлумачення права.

Поряд із практичним характером діяльності старих республіканських юристів їхня літературна діяльність виражалася в коментарях до законів 12 таблиць. З цього приводу можна відзначити коментар Элія Пета Ката, що складався з трьох частин: пояснення тексту, тлумачення юристів і позовних формул. Більш пізні твори Марка Порція Катона – батько і син, дають у своїх коментарях узагальнення практики і ряд юридичних правил. Пізніше з'явилися систематичні коментарі по окремих системах преторського і цивільного права.
Першим укладачем першого докладного викладу цивільного права був Квінт
Люцій Сцевола, що викладав у юридичній школі. Його робота була викладена в
18 книгах.

З інших республіканських юристів слід зазначити марка Манілія, Марка
Юнія Брута і Публія Муція Сцеволу, про яких пізніші юристи говорили, що вони заснували римське цивільне право. Видатним юристом був також Цицерон.

Особливого розквіту римська юриспруденція досягла в період принципату
(I-III ст. н.е.), що визнається як класичний. Саме в цю епоху право приватної власності, досягло свого найвищого розвитку, що обумовлювалося широким розвитком діяльності юристів.

Мета, що стояла перед юристами класичної епохи, відрізнялася великою складністю. Класові протиріччя в цей період усе більше поглиблювалися і загострювалися, повстання рабів прийняли такі форми і розміри, що весь рабовласницький лад виявився в небезпеці, і були потрібні надзвичайні заходи для забезпечення панування верхівки рабовласницького класу.
Безперервно росли протиріччя між різними угрупованнями вільного населення.
З іншого боку, ріст державної території, розширення торгового обороту, розвиток і ускладнення всіх господарських відносин викликали необхідність відповідних змін правової надбудови. Необхідно виявити гнучкість і дозволяти знову виникаючі питання в інтересах пануючого класу, у першу чергу – з метою закріплення необмеженого права власності рабовласників на рабів і права власності на землю.

Класичні юристи успішно справилися з завданнями, що стояли перед ними.
Вірні своєму практичному напрямку, вони у своїх коротких і дуже чітких рішеннях окремих спірних випадків задовольняли нові запити життя відповідно до інтересів пануючого класу. При цьому нерідко виявлявся консерватизм, властивим римським юристам. Але, поряд з цим, у їхнє діяльності виразно позначався і новий прогресивний початок, що було засновано на відшуканні волі чи закону сторін.

Scire leges non hoc est verba earum Знати закони – це не значить триматися tenere, sed vim ac potestatem за їхні слова, але (розуміти) їхню силу
(D.1.3.17) і значення (міць)

Відходячи від старого, строго цивільного права, нове тлумачення спрямувалося в напямку пошуку aeguum et bonum – справедливого і доброго. Це нове тлумачення спиралося на зародки тодішньої науки. Риторична теорія тлумачення права до кінця республіки ввійшла в систему навчання, досягла зрілості і вплинула на римську юриспруденцію. Примикаючи до аристотелевської науки і ставлячи собі метою навчити своїх учнів логічному тлумаченню, вона енергійно протестувала проти старого формалізму і буквального тлумачення.

У республіканську епоху не існувало юрисконсультів і зацікавлені осіби звичайно зверталися до тих, кому довіряли. З метою залучення на свою сторону авторитетного стану юристів, Август і його приймачі, надали деяким найбільш видатним юристам – право давати офіційні консультації з доручення імператора, у відповідь на запити, що зверталися до імператора. Persona
(відповіді) таких привілейованих юристів мали таку ж силу, як і власні імператорські тлумачення, і були обов'язкові для суддів. Такого ж погляду на роль юристів дотримував і імператор Адріан. Відповідь юриста могла складатися з одного слова так чи ні.

Розквіт діяльності юристів відноситься до I-III ст. – епохи початку принципату. Саме в цей період юристи написали ряд творів у виді коментарів, консультацій до цивільного права, до преторських едиктів, з'явилися монографії і навіть підручники.

У «Дігестах» Юстиніана відтворювалися висловлення юристів про необхідну оборону, про відповідність покарання злочину, про те, що немає провини там, де немає винного наміру, кожен незасуджений розглядався як невинний.

В другому столітті нашої ери юрист Клавдій Сатурнін розробив у допомогу суддям сім пунктів судоррозбору: причина злочину, особистість злочинця і потерпілого, місце, час, якість, кількість, наслідки. Однак судді – чиновники дотримували обвинувального ухилу і не завжди вважали потрібним підкорюватися цим рекомендаціям. При оцінці ваги злочину чи правопорушення в судовому розгляді вважалося дуже важливим знайти намір, наявність злої волі, обмежити провину від злочинної недбалості, необережності, впливу нездоланних сил і т.д. «Де є провина, там є відплата». Велике значення надавалось наміру, злій волі. Цицерон указував:
«Погрішить дух, а не тіло, де немає наміру, там немає провини». З цього можна зробити висновок, чим зліша воля, тим сильніше повинне бути покарання. Добровільне визнання зм'якшує провину. Знаменита формула «Без закону немає злочину, немає покарання» стала прислів'ям.

Закон, на думку юристів, повинний бути насамперед націлений на майбутнє, суддя ж розглядає минуле, тобто факт, що здійснився. З цього робиться висновок: правосуддя ефективне там, де існує справедливий і швидкий суд, правосуддя не може зупинитися на півдороги, усяке зволікання, тяганина є різновид відмовлення від правосуддя. Правосуддя розглядалося як постійне і вічне бажання держави забезпечити кожному громадянину його права.

Авторитет закону вбачався в неухильному його виконанні. Широку популярність мала формула: «Так здійснитися правосуддя, чого б це не коштувало, хоча б світ загинув», і разом з тим показання для рішення суду найчастіше домагалися від рабів шляхом найжорстокіших катувань. Свідки, вільні громадяни, перед допитом давали присягу.

Римські юристи внесли великий вклад у розробку загальних принципів цивільного і преторського права. Це дозволило владі дати офіційну згоду на зближення двох джерел права. Величезну дослідницьку роботу із систематизації преторського права проробив Сальвій Юліан. Його теоретичні розробки стали основою для офіційного зближення двох джерел права. Сальвій
Юліан систематизував найбільш коштовні в юридичному відношенні норми преторського права, додав йому остаточну редакцію. Складений ним збірник, у якому нараховувалося 90 книг, одержав назву «Постійний едикт». Йому була додана обов'язкова сила. У наслідку знамениті правознавці Павло, Ульпіан написали до цього збірника безліч коментарів, що пізніше також були прирівняні до джерел римського приватного права. Багато положень
«Постійного едикту» ввійшли в звід цивільного права.

Великою популярністю користалися короткі елементарні посібники – institutiones. Самі знамениті – Інституції Гая, але наприкінці класичного періоду з'явилися Інституції Марціана, Калістрата, Павла й Ульпіана. Але вони не могли затьмарити старих Інституцій Гая, що послужили надалі зразком інституційної системи. Їхню своєрідну систему можна назвати доктриальною; при відсутності чи лише короткому розгляді історичного матеріалу усе зосереджено на догматичному викладі діючого права. Інституційна система викладає право і його застосування не розрізнено, а прагнучи розчленувати весь матеріал, з погляду загальних правових категорій, якими насамперед є особи, речі і позови.

Інституції Гая доповнюються ще одним твором «Res quotidianae»
(«Повсякденні справи»). У сукупності вони дають короткий огляд усього діючого права, залучаючи до викладу дві системи – цивільного і преторського права, з перевагою догматичного викладу над історичним. Інституції Гая одержали широке поширення в юристів і грамматиків наступної епохи, а в VI столітті н.е. вони, у перекрученому і переробленому виді, були внесені в кодификацію Юстиніана.

Із середини III ст. н.е. почався занепад юриспруденції. Якщо в епоху принципату юристи були потрібні імператору в якості одного з каналів для проведення і підтримки імператорської політики, то при домінаті ця їхня роль виявилася вже закінченою. Імператорська влада стала абсолютною, і воля імператора виявилася єдиним джерелом права. Ius respondenti більше не дається, юристи працюють головним чином як чиновники імператорської канцелярії. Однак висновки класичних юристів зберегли значення джерел римського права: у 426 році був виданий закон «про цитування юристів», що визнавав обов'язкове значення за творами Папініана, Павла, Ульпіана, Гая,
Модестіана і тих юристів, твори яких приводяться цими авторами. При розходженні думок цих юристів, пропонувалося дотримуватися думки, за яке висловлювалася більшість юристів, а при рівності голосів віддавалася перевага думці Папініана.

З юристів епохи доміната скільки-небудь видатним юристом можна визнати
Гермогеніана, що працював приблизно в IV ст. н.е. Його твір «iuris epitome», у якому положення з праць авторів колишніх часів переробляються і скорочено викладаються в порядку преторського едикту, носить конспективний- компілятивний характер

Дуже цікаві і більш пізні пам'ятники науково-літературних добутків римських юристів. Серед них варто відзначити: рукопис Fragmenta Vaticana, знайдена в 1821 р. у Ватиканській бібліотеці. Вона являє собою збірник ius і leges і містить сім глав: про купівлю-продаж, доданому, опіці, даруванні і прокураторах. Ius представлено у витягах із творів Папініана, Ульпіана і
Павла. Leges – майже винятково з конституції 318 року, а також три просторікуватих закони Константіана й один Валентіана I від 372 р. Про походження збірника нічого не відомо, але очевидно праця складена до 438 р., тому що Кодекс Феодосія в ньому не згадується.

Робота невідомого автора VII-XI ст. «Collatio legum Mosaicarum et
Romanarum» містить зіставлення законів Мойсея і римського права в 16 главах, що відносяться переважно до карного права.

Збірник Consultatio veteris cuiusdam iurisconsulti містить думки і ради невідомого юриста головним чином в області договірного права.

Leges saeculares – сірійсько-римський законник, що користався великим впливом на Сході і не був витиснутий законодавством Юстиніана. Книга викладає римське право дуже неповно, часто не розуміючи і спотворюючи зміст, шляхом доповнення, очевидно з місцевого права. У підставу покладені виречення класичних юристів, але, у результаті посиленої і часто незрозумілій переробці, вони майже невпізнанні. Робота була написана спочатку грецькою, потім перекладена на сірійську мову, і цей переклад піддався переробці на арабській і вірменській мовах.

Розроблені римськими юристами формули і визначення досягли рівня мистецтва. Чіткість, лаконізм, афористичність правових понять уражали сучасників. Римські юристи, безсумнівно, внесли величезний вклад у розвиток сучасної юриспруденції.

Список використаної літератури:
И.Б. Новицкий «Римское право», Москва 1993г.
«Римское частное право» под редакцией И.Б. Новицкого и И.С.Перетерского,
Москва 1999г.
Д.В. Дождев «Римское частное право», Москва 1996 г.
М.Нисенбаум «Via latina ad ius», Москва 1996 г.
З.М. Черниловский «Всеобщая история государства и права», Москва

1995 г.

Страницы: 1, 2