Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюється спеціальним законодавством України. Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.
Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об'єктами власності, які йому належать. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, конференції, з'їзди тощо). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном може бути покладено вищими органами управління власника на створювані ними органи.
Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадяна-ми певні права та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших за-вдань держави є не лише проголошення, а й захист законних прав громадян. Від створення ефективного механізму захисту со-ціальних, політичних, економічних прав та свобод громадян ба-гато в чому залежить поступальний рух економіки, примноження національного багатства, а врешті -- підвищення матеріального добробуту народу. Отже, цілком виправданим є введення у роз-діл 1 Конституції України положення про те, що "держава забез-печує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарюван-ня". Виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим водночас цією нормою забезпечує виконання громадяна-ми та іншими суб'єктами обов'язків, покладених на них. Оскіль-ки економічні відносини після врегулювання їх нормами права набувають форми правовідносин, то цілком правомірно, що об'-єктом державного захисту виступає саме право власності як юри-дична категорія. І це не випадково, адже-в наступній нормі цієї самої статті Конституції України стверджується, що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Тобто і в даному випадку йдеться про власність як юридичну категорію.
Тому, захист права власності як правова категорія має багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист можна роз-глядати як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист ци-вільних прав у юридичній літературі, в нормативно-правових ак-тах може застосовуватися в значенні певної системи організацій-но-правових заходів, використовуваних у разі порушення цивіль-них прав. Коли ж йдеться про цивільно-правовий захист права Масності, то звичайно не можна не враховувати основоположні засади права власності, яке є первинним, а захист права власнос-ті -- вторинним (похідним) правовим явищем.
Захист цивільних прав (права власності) -- це заходи чи сукуп-ність заходів (способів), що їх застосовують у разі порушення цих прав, або сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, застосовуваних у зв'язку зі здійсненням проти ци-вільних прав порушень і направлених на відновлення або захист майнових інтересів їх володільців Власник і право власності. -- К., 1994. - С. 130; Гражданское право. -- М., 1998. - 4.2. - С. 302.
Ромовская 3. В. Защита в советском семейном праве. -- Львов, 1985. -- С.6-48.
. Проте і в цій позиції є враз-ливе місце, оскільки захист цивільних прав тут проявляється ли-ше у стадії реалізації права та ототожнюється із засобами, спря-мованими на відновлення порушеного права (інтересу).
Поняття "захист права власності" завжди посідало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичній зокрема, адже на захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися надто неоднорід-ними, що зумовлено відмінністю цивільно-правових засобів за-хисту від інших засобів (кримінально-правових, адміністратив-но-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому Врегулюванні захисту права власності, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять "правовий захист" і "правова охорона" та ін-шими обставинами.
Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно відмінні від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має загальноправову мету виховання громадян і юридичних осіб в дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.
Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законо-давство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").
Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими .договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін,), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управлін-ня або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтверди-ли своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, поговір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на - балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності". -- Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 2 квітня 1994 р. // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. -- К., 1996. -- № 1. --. 158-164.
, а не правовстановлювальним документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати один з доказових засобів з урахуванням правової підстави врахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна, тобто особа, яка володіє майном позивача без правових підстав. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосеред-ньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, як придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала прав ним розпоряджатися.
Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 5^ АПК України, якими визначаються процесуальні вимоги Д( будь-якого позову. Це дані про: суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обґрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.
Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову: предмет і підставу Скворцов О. Ю. Вещнне иски в судебно-арбитражной пракгике. -М., 1998. - С. 22-27.
. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, підставою посилання на належне йому право, юридичні факти що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Таким чином, предметом віндикаційного позову є вимога не володіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.
Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому май на з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володінь позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З пози цій процесуального права ці та інші обставини становлять пред мет доказування.
Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є від сутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин щодо спірного майна, що однак не завжди враховується в судовій практиці.
У ст. 32 вищезгаданого Закону України “Про власність” зазначено, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він тільки може у незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав. Підставою може бути, наприклад, договір або адміністративний акт.
Отже, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, останній не може бути відповідачем по віндикаційному позову, оскільки користується річчю на законній підставі - на підставі укладеного з власником договору майнового найму.
Незаконним володільцем буде особа, що вкрала річ або купила її не у власника ( наприклад, у громадянина, до якого річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо), оскільки продавець за договором купівлі-продажу не міг передати покупцеві те, чого не мав сам - права власності на продану річ.
За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Тому віндикаційний позов не може бути задоволений, коли у відповідача речі вже немає. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже передано невідомо кому або знищено, не можна одержати задоволення й по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати саме майно, що належить власникові.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
