Водночас вони більше стосуються визначення природи заочного провадження, ніж доцільності його існування у цивільному процесі. Зокрема, одні вчені, такі як С. Шишкін, вважають інститут заочного провадження процесуально - правовою санкцією, що застосовується до відповідача за недотримання ним стандартів змагання, та виражається у несприятливих, з точки зору процесу, наслідках. Можливість заочного розгляду справи повинна спонукати відповідача з'явитися за викликом до суду та активно відстоювати свої права та інтереси у змагальному порядку4.
Інші вчені, наприклад, І. Черних, розглядають можливість вирішення цивільно - правового спору у порідку заочного провадження як вимушений захід, спрямований на реалізацію права позивача на судовий захист його інтересів у разі неявки відповідача на справу5. На її думку, в основу організації заочного провадження покладене поєднання двох важливих постулатів процесу: по-перше, ніхто не повинен бути засуджений, не будучи вислуханим, та, по-друге, судовий розгляд не може бути безкінечним.
На мою думку, заочне провадження більш правильно розглядати як надання додаткових процесуальних гарантій позивачеві, який таким чином набуває захисту від несумлінного відповідача, що, зловживаючи своїми процесуальними правами, не з'являється до судового засідання та затягує розгляд справи. Крім досягнення процесуальної економії, заочне провадження має на меті дисциплінувати тих відповідачів, які фактично перешкоджають ухваленню рішення у справі.
Явка на судове засідання за викликом суду є правом, а не обов'язком для сторін цивільної справи. Їх неявка, зазвичай, негативно впливає на хід процесу, тому закон передбачає певні заходи, які б дозволили розглядати справу і за відсутності хоча б однієї зі сторін. На встановлення такого процесуального засобу спрямовані норми ЦПК України, що регулюють заочний розгляд справи.
У літературі заочний розгляд справи, або заочне провадження, інколи розглядається у загальному (широкому) і спеціальному (вузькому) аспектах6.
Загальне розуміння цього поняття полягає в тому, що під ним розглядають вирішення цивільної справи за відсутності принаймні однієї зі сторін. Наприклад, сторона може клопотати перед судом про розгляд справи без її присутності. Якщо суд вважатиме, що подальший розгляд справи можливий за наявних матеріалів і участь цієї сторони не є обов'язковою, він може розглядати справу за її відсутності в загальному порядку. При цьому припускається, що така особа присутня в залі судового засідання.
У ЦПК України поняття заочного провадження застосовується у більш вузькому значенні. Під заочним розглядом справи (у спеціальному аспекті) слід розуміти спрощене провадження у справі, під час якого суд ухвалює рішення на підставі наявних доказів за згодою позивача і при відсутності відповідача, належним чином проінформованого про час і місце судового засідання, якщо від нього не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені відповідачем причини визнані неповажними.
Заочний розгляд справи є специфічною процедурою розгляду справи в порядку позовного провадження. В його основу покладено презумпцію визнання відповідачем вимог позивача. Це вимагає особливого правового регулювання, тому положення про заочний розгляд справи зосереджені в окремій главі ЦПК України (глава 8 розділу ІІІ).
Метою встановлення інституту заочного розгляду справи є розширення засобів судового захисту прав, свобод та інтересів осіб, надання їм додаткового права діяти на власний розсуд, що відповідає принципу диспозитивності, а також усунення можливості несумлінного використання суб'єктивних прав, встановлення, в певному розумінні, відповідальності за зловживання ними.
При цьому процедура заочного розгляду справи не порушує конституційного принципу змагальності цивільного процесу, оскільки його дотримання забезпечується повною інформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання проводиться за загальними правилами, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення ще в суді першої інстанції7.
3. УМОВИ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
Проведення заочного розгляду справи можливе лише у разі наявності певних умов, передбачених ст. 224 ЦПК України. Законодавець встановив, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Під умовами заочного розгляду справи слід розуміти обставини, наявність яких є необхідною для вирішення справи судом у порядку заочного провадження.
Виходячи зі змісту наведених положень можна виділити такі умови проведення заочного розгляду:
1) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання;
2) неявка відповідача до суду;
3) відсутність поважних причин неявки та клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності;
4) відсутність заперечень з боку позивача про розгляд справи у заочному провадженні.
Перші три умови відносно позивача є об'єктивними, оскільки від нього не залежать, а четверта - суб'єктивною, адже вона обумовлюється його волею. Розглянемо їх більш детально.
При розгляді питання щодо можливості ухвалення заочного рішення слід звернути увагу на те, що така можливість за ЦПК України пов'язується лише з неявкою в судове засідання належним чином повідомленого відповідача, тоді як ухвалення заочного рішення щодо позивача не допускається.
Питанням повідомлення зацікавлених осіб про судове засідання цивільно процесуальне законодавство приділяє достатньо уваги. Порядок судових викликів і повідомлень передбачений главою 7 ЦПК України. Виходячи з редакції ст. 74 ЦПК, можна виділити такі способи виклику відповідача до суду:
1) рекомендованим листом із повідомленням, надісланим поштою. При цьому судова повістка разом з розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається відповідачеві;
2) через кур'єрів;
3) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути, за їх згодою, видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (безпосередньо у суді або повідомленням під розписку);
4) телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику;
5) через оголошення у пресі. Це стосується відповідача, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ.
Утім, на нашу думку, норма ЦПК України 2004 року, яка передбачає повідомлення відповідача про час та місце судового засідання шляхом публікації оголошення у пресі, не є досконалою, оскільки, по-перше, почасти не всі повідомлення у пресі є доступними для окремих громадян, тому не завжди вони можуть із ними ознайомитись і, по-друге, власникам друкованих видань такі публікації не завжди економічно вигідні.
Якщо зважити на досягнення новітніх інформаційних технологій, варто було б розглянути інші способи повідомлення або виклику до суду відповідного учасника процесу. Зокрема, в якості засобу повідомлення доречно використовувати електронну пошту, факс, мобільний телефон, котрі є достатньо розповсюдженими у наш час (цікаво відзначити, що дана пропозиція уже знайшла своє втілення у ст. 38 Кодексу адміністративного судочинства України).
Як правило, судові повістки направляються відповідачеві за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Якщо насправді особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути надіслана за місцем її роботи.
У судовій справ повинні міститися докази вручення судової повістки відповідачеві, зокрема це може бути розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату її вручення в той самий день особами, які її вручали, яка повертається до суду після вручення судової повістки. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці її проживання, повістку під розписку вручають будь - кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності - відповідній житлово - експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування.
Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цієї особи до суду.
Можна виділити кілька моментів, що матимуть істотне значення для характеристики належного повідомлення відповідача. Так, позитивним моментом змісту судової повістки є зазначенні в ній як наслідку неявки відповідача на можливість розгляду справи за його відсутності, проте йому не роз'яснюється можливість винесення судом заочного рішення, ухвалення якого створює труднощі не лише для позивача, а й для відповідача. З іншого боку, посадові особи ЖЕО або виконкому також можуть вручити відповідачеві судову повістку після призначеної судом дати судового розгляду.
Відповідач також вважається належно повідомленим про час і місце розгляду справи у таких випадках:
1) у разі його відмови одержати судову повістку. При цьому особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду;
2) у разі вручення судової повістки представникові відповідача;
3) у разі неповідомлення відповідачем суду про зміну місця проживання судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо відповідач за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
У разі відсутності у справі доказів належного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи, суд повинен відкласти розгляд справи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України та не вправі ухвалювати заочне рішення.
Питання належного повідомлення осіб, які беруть участь у справі, контролюється судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Так, розгляд справи за відсутності будь - кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і передачі справи на новий розгляд (ст. 311 ЦПК України). Такі самі наслідки настають у разі виявлення відповідного порушення норм процесуального права судом касаційної інстанції (ст. 338 ЦПК України).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
