Даний перелік можливих засновників господарських товариств представляється необґрунтовано широким і вимагає додаткової визначеності. З цією метою був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31 грудня 1992 р., що заборонив державним підприємствам бути учасниками і засновниками господарських товариств.
Заборона засновництва для державних підприємств представляється виправданою, по-перше, тому що вони не є власниками майна; по-друге, тому що змінюється цільове використання закріпленого за ними майна, що передавалося для досягнення господарських задач, визначених статутом.
У законодавстві України має місце задоволене безсистемне вживання термінів при позначенні осіб, що беруть участь у створенні і діяльності підприємства: «засновник», «учасник», «власник», «власник акції», «особа, що підписалася на акції» (статті 3, 10, 13, 26 і 28 Закони України «Про господарські товариства»), «акціонер» (статті 33 і 44 і ін. Закону). У науковій літературі уже вказувалося на необхідність розмежовувати ці поняття Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: корпоративные отношения. --Харьков: Право, 1998. -- С. 49--50.
Зміст зазначених понять можна було б розмежувати, з огляду на властиві їм особливості. В усіх колективних утвореннях можна виділити його засновників. Засновниками представляється доцільним визнати осіб, що споконвічно засновували колективний суб'єкт господарювання і підписали установчий договір до державної реєстрації. Учасниками є особи, що стали суб'єктами внутрішнього правовідносини організації після її державної реєстрації. В акціонерних товариствах, на наш погляд, доцільно розрізняти акціонерів-засновників, осіб, що підписалися на акції, і акціонерів.
При установі організації від кількості засновників залежить вибір її організаційно-правової форми, тому що, на відміну від законодавства інших країн (РФ, Німеччини й ін.), Закон України «Про господарські товариства» не вказує на можливість створення господарського товариства однієї особи. Разом з тим вона передбачена указами Президента України «Про структурну перебудову вугільної промисловості» від 7 лютого 1996 р. і «Про структурну перебудову в електроенергетичному комплексі України» від 4 квітня 1995 р., що зобов'язали створити на базі державних підприємств державні відкриті акціонерні товариства і державні акціонерні компанії.
Відсутня у юридичній літературі і єдність суджень щодо юридичної природи статуту й установчого договору. Одні автори думають, що установчий договір є видом договору про спільну діяльність Панкратов П. А. Учредительный договор с участием иностранных юридических и физических лиц // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11, Право. -- 1992. -- № 3. -- С. 45., інші -- що це самостійне договірне зобов'язання Саниахметова Н. А. Учредительный договор // Бизнес. -- 1995. -- № 10. --С. 12; . Саме відмінності мети, форми власності на майно, порядку участі в керуванні й обсязі відповідальності дають підставу думати, що установчий договір є самостійним договірним зобов'язанням.
У загальному виді установчий договір можна визначити як організаційно-правовий договір, по якому учасники зобов'язуються спільно діяти з метою установи суб'єкта права, об'єднати майно для створення його економічної бази, що дає їм право брати участь у керуванні й одержувати дивіденди.
Статут і установчий договір є установчими документами, на основі яких створюються і діють засновані організації. Вид (види) установчих документів залежить від виду суб'єкта господарювання, його організаційно-правової форми: установчий договір і статут -- для товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю, тільки статут -- для приватного підприємства, консорціуму, концерну, некомерційної організації, установчий договір -- для повного і командитного товариства.
Називаючи статут і установчий договір установчими документами, законодавець не визначає їх і не розмежовує їхній зміст (ч. 2 ст. 4 Закону України «Про господарські товариства»). У юридичній літературі, присвяченої дослідженню сутності установчого договору і статуту, висловлені різні судження щодо природи статуту й установчого договору. Висловлення багатьох авторів зводяться до того, що статут і установчий договір є самостійними документами, що мають різне призначення. У той же час висловлене судження про юридичну однозначність статуту й установчого договору, де статут визнається лише додатком до установчого договору Панкратов П. А. Учредительный договор с участием иностранных юридических и физических лиц // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11, Право. -- 1992. -- № 3. -- С. 46. .
Наслідком невизначеності юридичної природи статуту й установчого договору є і відсутність розмежування їхнього змісту. Тому на практиці вони дуже часто й у досить великому обсязі дублюють один одного, що навряд чи доцільно. Представляється можливим провести розмежування їхнього змісту по меті розробки і правовому призначенню. Установчий договір покликаний врегулювати внутрішні відносини між засновниками (учасниками) і тому представляється логічним відображати в ньому права й обов'язки учасників, що забезпечують створення і функціонування підприємства.
Статут -- локальний акт. Він затверджується власником (власниками) майна, і на його підставі підприємство діє (ст. 9 Закону України «Про підприємства в Україні»). Тому, думаємо, він повинний містити норми, що представляють інтерес у зовнішніх відносинах -- для третіх осіб. Така роль статуту повинна визначати і пріоритетність його норм у порівнянні з положеннями установчого договору при дозволі ситуацій, зв'язаних із протиріччями між положеннями установчого договору і статуту.
Спірним представляється положення, установлене ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» про те, що акціонерне товариство створюється і діє на підставі статуту й установчого договору. На практиці це обертається серйозними проблемами при державній реєстрації змін статуту. Виходячи з того, що рішення про зміну статуту й установчого договору приймається й оформляється по-різному, необхідно було б внести зміни в дану норму, указавши, що акціонерне товариство створюється на підставі статуту й установчого договору, а діє на підставі статуту. Установчий договір акціонерного товариства не є установчим документом.
На другому етапі створення колективного суб'єкта господарювання закладається майнова база, що є необхідною передумовою виникнення його правосуб'єктності.
При установі комерційної організації засновники зобов'язані об'єднати своє майно шляхом передачі обговорених в установчому договорі внесків для формування статутного фонду засновуваної особи . За рахунок переданих засновниками внесків формується статутний фонд організації. При цьому не самі внески складають статутний фонд, а їхній грошовий еквівалент, їхня вартість (грошова оцінка), сума зобов'язальних прав, що здобуваються засновниками.
Розмір статутного фонду встановлюється засновниками самостійно, але він повинний бути не менш: 1250 мінімальних заробітних плат -- для АТ, 100 мінімальних заробітних плат -- для ТОВ і товариства з додатковою відповідальністю (статті 24 і 52 Закону України «Про господарські товариства»). Для суб'єктів інших організаційно-правових форм не встановлений мінімальний статутний фонд, однак навряд чи можна погодитися з думками, що окремі види підприємств можуть не формувати статутний фонд Кравчук В. Засновник -- підприємство: сутність взаємовідносин // Право України. -- 1998. -- № 8. -- С. 105.. Подібні судження не враховують, по-перше, необхідність економічної обґрунтованості виникнення прав засновника стосовно заснованої організації; по-друге, обов'язковість відокремлення майна юридичної особи як головної ознаки, що визначає його можливість самостійно брати участь у комерційному обороті.
Статутний фонд варто відрізняти не тільки від внесків засновників, але і від майна організації, що по розмірі може бути більше статутного фонду (а в Україні -- навіть менше). Він майном, як і частиною майна, не є, якщо під майном мати на увазі речі і права вимоги. Його можна вважати частиною майна підприємства тільки в тому випадку, якщо майно розуміти в широкому змісті, як сукупність усіх його прав і обов'язків, тому що статутний фонд є борговим зобов'язанням перед учасниками-кредиторами особливого роду.
Під статутним фондом розуміється зареєстрований у встановленому законом порядку і закріплений в установчих документах грошовий еквівалент майна, що повинне бути передано підприємству у власність (повне господарське ведення, оперативне керування) у виді внесків для забезпечення його господарської діяльності і як оплата його учасниками (засновниками) майнових прав, що здобуваються ними.
Чинне законодавство установлює визначений порядок формування статутного фонду. Він укладається в передачі учасниками внесків для формування статутного фонду в обсязі й у терміни, встановлені установчим договором. Терміни і розміри переданих внесків для наповнення статутного фонду розрізняють у залежності від організаційно-правової форми і сфери підприємницької діяльності створюваного суб'єкта.
Особливості формування статутних фондів колективних суб'єктів підприємництва, установлені нормами права, дають підставу виділити загальний і спеціальний (особливий) порядок формування статутних фондів комерційних організацій. Спеціальний (особливий) порядок формування статутних фондів поширюється на комерційні організації, що володіють, як правило, винятковою правосуб'єктністю. Нині спеціальний порядок формування статутних фондів закріплений у відношенні: банків -- ст. 24 Закону України «Про банки і банківську діяльність»; страхових компаній -- статті 2 і 29 Закони України «Про страхування» від 7 березня 1996 р.; торговців цінними паперами -- статті 26 і 27 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.; інвестиційних фондів і компаній -- п. 7 Положення про інвестиційних фондах і інвестиційних компаніях від 19 лютого 1994 р. і ін.
Загальний порядок визначає два етапи формування статутного фонду організації:
-- внесення первісного внеску;
-- повна оплата придбаних майнових прав.
В даний час первісні внески повинні бути передані кожним учасником: до скликання установчих зборів і складати для ОАО не менш 30 відсотків; для ЗАТ -- не менш 50 відсотків номінальної вартості акцій (статті 30 і 31 Закону України «Про господарські товариства»); до державної реєстрації -- для ТОВ і товариств із додатковою відповідальністю не менш 30 відсотків внеску (ст. 52 зазначеного Закону).
Оплата придбаних майнових прав у повному обсязі, тобто остаточне наповнення статутного фонду в розмірі оголошеного, повинна бути зроблена у встановлені установчими документами терміни в межах року. Порушення зазначеного обов'язку дозволяє стягнути з засновника 10 відсотків невнесеної суми. Однак варто помітити, що в підприємницькому середовищі фактично відсутні приклади застосування зазначеної міри майнової відповідальності. Частіше подібне порушення є підставою для виключення зі складу учасників.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
