Так, при умислі особа або бажає, щоб її дією був заподіяний злочинний наслідок (усвідомлюючи і відповідний «жорстко обумовлений» розвиток причинного зв'язку, тобто бажаючи, щоб він розвивався саме таким чином), або свідомо допускає його (розуміючи при цьому менш суворо залежний розвиток причинного зв'язку за принципом «будь що буде»).
Відмінність прямого і непрямого умислу має не тільки правовий, але і соціальний зміст. У випадку, коли метою є досягнення незлочинного результату, діяння, вчинене з непрямим умислом, являє меншу суспільну небезпеку в порівнянні із спричиненням того ж наслідку з прямим умислом. Так варто оцінити дії начальника конвою, якій, стріляючи в арештованого, який втікає, допускав можливість спричинення шкоди випадковим особам, але вважав свою дію виправданою в інтересах затримання злочинця. При таких обставинах поранення стороннього перехожого з непрямим умислом являє меншу суспільну небезпеку в порівнянні з аналогічною шкодою з прямим умислом, що повинно знайти відображення в кваліфікації і індивідуалізації покарання.
При необережності особа без достатніх до того підстав самовпевнено розраховує на запобігання цим наслідкам (тобто на те, що в дійсності буде відсутній який би то не був зв'язок між її діянням і шкідливим результатом) або навіть не усвідомлює можливість настання цього наслідку (але може і повинна його усвідомлювати, тобто контролювати розвиток хоча б і небажаної для неї причинного зв'язку).
Подальша диференціація вини, наприклад, по ступені, виключається. Особа може усвідомлювати чи не усвідомлювати суспільну небезпеку вчиненого діяння, передбачати чи не передбачати настання суспільно небезпечного наслідку, бажати чи не бажати його настання (як відповідного розвитку причинного зв'язку, що знаходиться під контролем свідомості). Проміжного психічного стану між наявністю свідомості і її відсутністю не існує.
Виходячи з цього, суб'єкт або має можливість своєю свідомістю контролювати розвиток причинного зв'язку (при вині), або не має такої можливості (в казусі, невинному спричиненні шкоди).
Аналогічна ситуація існує при кваліфікації злочинів, вчинених зі змішаною формою вини, а також при оцінці множинності (ст. 32--34 КК). Причому з даної позиції взаємодії вини і причинного зв'язку, якщо однією дією заподіяні два наслідки, що не є альтернативними ознаками одного й того ж складу злочину, то вчинене утворює два злочини (сукупність), а не єдиний злочин зі змішаною формою вини.
Про подвійну природу, взаємозв'язок і об'єктивно-суб'єктивний характер вини і причинного зв'язку наочно свідчать ознаки мотиву, мети, емоційних станів, яким вітчизняне кримінальне право слідом за психологічною наукою надає провідне детермінуюче значення. Так, моральна мотивація вчинку завжди свідчить про добровільний вибір поведінки.
Їх зміст відіграє важливу роль для характеристики не тільки особи злочинця, але і вчиненого злочину: «без людських емоцій ніколи не було, немає і бути не може людського пошуку істини...».
Мотив формує мету, мета у свою чергу визначає спосіб її досягнення. Людина здійснює «свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб і характер її дій і якому вона повинна підкорити свою волю». Якщо мотив невідомий, то неможливо категорично визначити, з яким злочином доводиться мати справу (тому що невідомі «спонукальні сили спонукальних сил»).
Мета і мотив як елементи кримінальної мотивації є обов'язковими ознаками будь-якої злочинної поведінки, складають її першооснову. Всі елементи злочину у своєму генезисі взаємодіють у визначеній послідовності: від суб'єктивних до об'єктивних або навпаки. Причому кожній внутрішній ознаці повинен відповідати (кореспондувати) адекватний зовнішній: «цілі людини породжені об'єктивним світом і припускають його... Але здатність людини, що її цілі поза світом узяті, від світу незалежні...».
Так, часто багатозначність причин (і, відповідно, причинних зв'язків) вчиненого діяння породжується традиційною полівмотивованістю (і боротьбою мотивів) будь-якої людської поведінки, і злочин тут не є виключенням.
Ступінь збігу мети з тими наслідками, які фактично наступили неоднакова в різних формах вини, що й виявляється у розвитку причинного зв'язку за відомою схемою: бажаність -- дійсність.
При прямому умислі мета (як уявний образ бажаного майбутнього) співпадає з наслідком і свідчить про прямий (жорсткий) причинний зв'язок між діянням і результатом, а при непрямому -- не співпадає, але можливість такого збігу в свідомості винного не виключається.
Ще більший розрив між метою і мотивом, з одного боку, і фактичними наслідками -- з іншого, виявляється в необережних злочинах. Не співпадання бажаного і фактичного результатів не означає, що злочинні діяння, вчинені з непрямим умислом чи по необережності, взагалі не мотивовані і не цілеспрямовані. Мотиви і цілі існують у будь-якій поведінці, а в необережному діянні характеризують в основному дію і не дозволяють, як при прямому умислі, самостійно впливати на встановлення й оцінку причинного зв'язку (виходячи з відомого «хотів як краще, а вийшло -- як завжди»).
Викладене дозволяє вибудувати з відомих взаємозалежних ланок наступний оптимальний ланцюжок генезису злочину: суб'єкт злочину -- мотиви і цілі -- моделі предмета, об'єкта і способу дії -- вина (умисел) -- об'єктивна сторона -- причинний зв'язок -- злочинний результат.
Така взаємозалежність об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину повинна враховуватися як при прийнятті кримінального закону, так і при його застосуванні.
Про це свідчить і термінологія законодавства в сфері впливу на злочинність, яка розмежовує вину і винність (у змісті обсягу пред'явленого обвинувачення, що виключає сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак).
Так, при провадженні по кримінальній справі підлягають доказуванню винність особи у вчиненні злочину, форма вини і мотиви.
В обвинувальному висновку слідчий вказує, поряд з іншим, суть обвинувачення, формулювання пред'явленого обвинувачення.
Прокурору надане право при затвердженні обвинувального висновку змінити обсяг обвинувачення або кваліфікацію дій обвинувачуваного по кримінальному закону про менш тяжкий злочин.
Дійсно, свідомістю особи при вчиненні конкретного злочину охоплюються і об'єктивні фактори: характеристики потерпілого (ст.115, 152, 112, 379, 348 КК і ін.), особливості предмета злочину (ст. 185, 201, 214 КК і ін.), спосіб дії (ст. 191, 190, 189 КК і ін.), місце дії (ст. 185, 186, 187 КК і ін.), знаряддя злочину (ст. 187, 147 КК і ін.), незаконність дій злочинця (ст. 134, 162, 182, 246 КК і ін.) Крім того, свідомістю винного обов'язково охоплюються об'єктивні обставини, пом'якшуючі (ст. 66 КК) і обтяжуючі (ст. 67 КК) покарання.
У чинному законодавстві ці категорії не враховуються при визначенні умислу і необережності. Свідомість усіх перерахованих об'єктивних ознак є частиною психічного процесу, який протікає в корі головного мозку людини в момент вчинення нею злочину.
Викладене дозволяє визначити вину як психічний процес, обумовлений об'єктивними ознаками злочину, де головним є передбачення (у різних його ступенях) суспільно небезпечних наслідків, однаково властиве як умислу, так і необережності, яке причинно поєднує не тільки діяння і шкоду, але також діяння і юридичну відповідальність за нього.
Велике значення у встановленні причинного зв'язку в кримінальному праві приділяється природно-науковим і логіко-філософським методам.
З'ясування причинного зв'язку в процесі кваліфікації повинно здійснюватися із врахуванням наступних загальновизнаних правил.
1) У всіх причинних зв'язках завжди існує принципова відмінність причини від наслідку. Ця відмінність є абсолютно незалежно від точки зору, тобто системи координат. Зміст відмінності полягає в тому, що причина завжди є необхідною, об'єктивною передумовою наслідку, тобто породжує його.
2) Причини і наслідки завжди поділяються простором. Відстань між ними може бути як завгодно малою, але не може бути рівна нулю.
3) Причини і наслідки завжди розділяються часом. Часовий проміжок між ними може бути як завгодно малим, але не може дорівнювати нулю.
4) Час володіє особливою, абсолютною властивістю, яка може бути названа спрямованістю і необоротністю часу. Цією властивістю визначається відношення причин до наслідків, тому що наслідок завжди знаходиться в майбутньому стосовно причини.
5) Причинний (каузальний) зв'язок явищ носить характер взаємодії об'єктивний, універсальний, загальний, закономірний.
Немає безпричинних явищ, а будь-яке знання є, насамперед, знання причин, у якості яких можуть виступати як об'єктивні (детерміновані об'єктивними), так і суб'єктивні (обумовлені суб'єктивними) категорії. Їх співвідношення випливає з розгляду їхнього змісту крізь призму закону єдності і боротьби протилежностей. Не випадково цей закон відомі мислителі називали «ядром діалектики».
6) Категорія причинного зв'язку відображає об'єктивний рівень наукового пізнання, проникнення в суть досліджуваних явищ і процесів, як природних, так і соціальних. Усе, що поки лежить поза наукою, не піддається причинному аналізу, що має юридичне значення.
7) Між діянням і наслідком у багатьох злочинах не завжди існує фізична залежність, яка характеризується безпосередньою передачею енергії, матерії. Фізичні зв'язки у ряді злочинів компенсуються необхідними соціальними зв'язками і соціальною причинністю. Отже, крім фізичного є, і для кримінального права важливі, інші істотні рівні детермінації: соціальний, соціально-правовий, психологічний, кібернетичний і ін.
Логічною формою встановлення причинного зв'язку в будь-яких дослідженнях є індукція, яка має виняткове значення для кваліфікації злочинів і обґрунтування кримінальної відповідальності.
Індукція -- це умовивід, спрямований від окремого до загального, у якому висновок ґрунтується на існуванні між досліджуваними обставинами причинно-наслідкових відносин.
У логіці виділяються наступні види індукції: повна і неповна.
Очевидно, що умовиводи повної індукції є достовірними, однак практичні можливості її застосування обмежені.
Неповна індукція більш поширена в науковому пізнанні, тому що саме вона дозволяє одержувати загальне знання, що відноситься до нескінченних, відкритих класів, а також і до кінцевих, але практично не перераховуваних у силу великого числа їх елементів. Висновки по методу неповної індукції є правдоподібними, але не достовірними; їх висновки прийнятні як гіпотези (у тому числі кваліфікаційні версії).
Страницы: 1, 2, 3, 4
