Списки потенційних присяжних засідателів складає обласна (крайова) адміністрація. Після досить складної процедури відбору (на заключному етапі обвинувачення й захист вправі без вказівки причин відвести чотирьох кандидатів, що жадає від прокурора й адвоката знання основ психології) формується колегія присяжних засідателів із дванадцяти основних і двох запасних. Запасні присяжні протягом усього процесу беруть участь у розгляді справи й готові замінити основного присяжного, якщо той з якоїсь причини вибуває.
Властиво процесу передує важлива стадія попереднього слухання справи без участі присяжних засідателів, у ході якої суддя повинен визначити допустимість представлених прокурором доказів і виключити зі справи отримані з порушенням Закону. Різниця в цьому смислі між судом присяжних і загальним судом (за участю народних засідателів або суддею одноосібно) у тому, що в останньому докази, що підлягають виключенню зі справи (судді часто закривають очі на «малозначні» порушення закону), однаково доводять до відомості суддів і народних засідателів і психологічно не можуть не впливати на їхню свідомість. А присяжні нічого не знають про виключені докази.
Присяжні (і ніхто крім них) вирішують питання про винність. Навіть Касаційна палата Верховного Суду не вправі скасувати вердикт присяжних, якщо він винесений без порушення кримінально-процесуального закону. Народних засідателів (на відміну від присяжних) закон наділив всіма правами судді й зобов'язав разом з ним не тільки встановлювати факти, але й вирішувати питання права, у яких вони не орієнтуються. Коли ж народні засідателі, інтуїтивно почуваючи несправедливість, виражають незгоду з думкою судді (що буває вкрай рідко), у нього напоготові безпрограшний спосіб: він пропонує їм самим написати вирок, чого вони зробити не в змозі. Тому роль народних засідателів звелася до кивання головою в такт рішенню судді [14, 61].
Суддю, що фактично одноосібно вирішує справу, можна підкупити, залякати. У суді присяжних це безглуздо, оскільки результат справи залежить не від нього, а від дванадцяти народних представників, яких саме, заздалегідь невідомо, тому впливати на них значно складніше. Якщо все-таки така погроза існує, то Закон «Про судоустрій» ставить за обов'язок органам внутрішніх справ негайно за заявою присяжного засідателя або за власною ініціативою забезпечити безпеку присяжного й членів його родини, схоронність приналежного йому майна.
Немаловажно й те, що праця присяжних непогано оплачується: за час, проведений в суді, вони одержують половину зарплати судді або свій середній заробіток, якщо він вище, за рахунок засобів федерального бюджету.
Перший судовий процес за участю присяжних засідателів у пострадянській Росії відбувся в Саратові в грудні 1993 року і був досить показовим. Слідство звинувачувало братів Мартинових у навмисному вбивстві трьох чоловік, зробленому з корисливих спонукань і з особливою жорстокістю, а також у розбійному нападі, за що кримінальний закон передбачає покарання до 15 років позбавлення волі або страту. Але судовий розгляд виявив іншу картину: вбивство відбулося в ході обопільної бійки, причому Мартинови захищалися від потерпілих, які раніше були багаторазово засуджені за хуліганство. Обвинувачення в розбійному нападі відпали зовсім.
Одностайний вердикт присяжних - визнати Мартинових винними у вбивстві, зробленому при перевищенні меж необхідної оборони. Суддя призначив покарання: 1,5 років позбавлення волі першому й 1 рік - другому. Юристи, що стежили за процесом, зійшлися в думці: якби справа Мартинових слухалася в «звичайному» суді, висунуте слідством обвинувачення, швидше за все, одержало б підтвердження [15, 57].
Результати роботи судів присяжних в 9 регіонах Росії виявилися підбадьорюючими. Хоча процеси в середньому тривали близько 5 днів, що майже вдвічі більше середнього строку розгляду аналогічних справ у судах за участю народних засідателів, нові правила судочинства в значній мірі сприяли усуненню обвинувального ухилу й створенню дійсно змагального процесу. На початку 90-х років обласні (крайові) суди виправдували 0,5 % підсудних, а присяжні за 1994-1995 роки винесли близько 15 % виправдувальних вердиктів. По кожній четвертій справі присяжні визнавали підсудних винними в менш тяжких злочинах у порівнянні з тими, які фігурували в обвинувальних висновках, що підписувались слідчим і затверджувались прокурором, а по кожному другому визнавали засудженого заслуговуючим полегкості або особливої полегкості. Це ставило за обов'язок судді знизити покарання.
Цікаво, що критики суду присяжних, які під час проходження закону через парламент стверджували, начебто суди будуть в основному виправдовувати злочинців і направляти справи на додаткове розслідування, тепер могли б, посилаючись на наведені статистичні дані, дорікати присяжних у зайвій поблажливості, але чомусь цього не роблять. Видимо, прийшли до розуміння того, що розправний суд і належна правова процедура - далеко не те саме. Суд присяжних змушує суддів, прокурорів і адвокатів багато в чому переглянути свої погляди на професію.
Прокурор більше не може розраховувати на те, що суддя - його сподвижник по боротьбі зі злочинністю - «не помітить» погрішностей попереднього слідства (скільки зламаних людських доль стоїть за ними) і «зробить справу» за прокурора. Адвокатові не має смислу «домовлятися» із прокурором або суддею, а необхідно проявляти професійну майстерність. І сам суддя починає розуміти: слово «суд» бере свій початок не від «засудити», а від «розсудити» [16, 94].
Восени 1995 року у Держдуму був внесений законопроект, що поширював суд присяжних ще на 12 суб'єктів Федерації. Але уряд дав негативний висновок, посилаючись на недостачу грошей у бюджеті. За минулі з тих пір роки грошей так і не найшлося. Всупереч бажанню майже 20 суб'єктів Федерації ввести на своїй території суд присяжних географія його застосування не розширюється.
Зложилася парадоксальна ситуація: паралельно існують дві системи правосуддя - неоінквізиційна, прийнята в переважній більшості судів загальної юрисдикції, і змагальна, організована для декількох судів за участю присяжних засідателів. Змагальне судочинство, впливаючи на звичайний кримінальний процес (зокрема, створенням прецедентів правового рішення питання про допустимість доказів), погоди не робить. Воно поступово деградує в далекому середовищі, не стаючи правилом, залишаючись виключенням. Так і не реалізовані норми Конституції, що забезпечують громадянам захист від довільних арештів, які гарантують право обвинувачуваного стати перед судом присяжних, що проголошують принцип здійснення судочинства на основі змагальності й рівноправності сторін.
Ще одна важлива проблема судової реформи - захист суддів і свідків від погроз із боку злочинних співтовариств. У сучасних російських судах «замовлене правосуддя» не пішло в небуття, а лише прийняло нові форми. Коли суддя діє всупереч представленим доказам, логіці й здоровому глузду, зрозуміло, що ним рухає страх за своє життя й життя своїх близьких. Адже суддя в Росії не захищений не тільки від тиску, але навіть від прямих погроз. Не захищені й свідки. У розвинених країнах на захист свідків виділяються величезні засоби. Федеральні влади виплачують їм компенсації за фізичний і моральний збиток, в окремих випадках їм надається нова робота, міняються місце проживання, ім'я й навіть зовнішність. Витрати держави великі, але й віддача величезна: завдяки такій програмі розкриті сотні найтяжких злочинів.
д) структура судової системи;
Відповідно до Закону «Про судову систему Російської Федерації» у країні діють федеральні суди (Конституційний Суд, федеральні суди загальної юрисдикції й федеральні арбітражні суди) і суди суб'єктів Федерації (конституційні або статутні суди й мирові судді). Створення інших судів, у тому числі надзвичайних, не допускається.
Конституційний Суд РФ існує самостійно, без зв'язку з конституційними (статутними) судами, не утворює підсистеми судів конституційної юрисдикції, не переглядає рішення інших судових органів, тобто самостійно й незалежно здійснює судову владу, перевіряє законність нормативних актів і відповідність їх Конституції. Крім того, законність деяких нормативних актів перевіряють конституційні (статутні) суди й суди загальної юрисдикції.
Система федеральних судів загальної юрисдикції включає три групи судів. Перша група - Верховний Суд РФ, верховні суди республік, крайові, обласні, суди автономної області, автономних округів, міст федерального значення, районні суди, що здійснюють правосуддя по цивільним, кримінальним, адміністративним і іншим справам, підсудним їм. Друга група - військові суди, створювані по територіальному принципу, по місцю дислокації військ і флотів, що здійснюють судову владу у військах і формуваннях. Третя група - спеціалізовані суди, які завдяки спеціалізації суддів здатні швидше й вірніше розглядати певні категорії цивільних і адміністративних справ. Для їхнього створення треба розробити концепцію організації, діяльності, місця в системі судів загальної юрисдикції (підвідомчість, система оскарження рішень) У свою чергу, це зажадає внесення доповнень і змін у відповідне законодавство й вишукування джерел фінансування [17, 138].
Система арбітражних судів ділиться на три рівні: перший - Вищий Арбітражний Суд, другий - федеральні арбітражні суди округів, третій - арбітражні суди республік, країв, областей, автономної області й автономних округів, міст федерального значення.
Функції арбітражного суду і його структура мають багато схожого із судами загальної юрисдикції. Відмінність у тому, що останні створюються в найменших адміністративно-територіальних підрозділах, щоб бути ближче до населення. Але система арбітражних судів не передбачає ланки, максимально наближеного до населення (не було цього в Законі РРФСР «Про арбітражний суд» від 4 липня 1991 року і в Законі «Про арбітражні суди в РФ» від 5 квітня 1995 року).
Арбітражні суди, як і КС, занадто віддалені від населення. Часом єдиний на область, край або республіку арбітражний суд менш доступний, ніж суди загальної юрисдикції. З урахуванням російських відстаней, дорожнечі проїзду мало хто поїде в столицю для захисту своїх прав у Конституційному Суді або в обласний центр - в арбітражний суд для вирішення економічних суперечок. У результаті право залишається порушеним або знаходяться незаконні шляхи вирішення.
Те, що в Росії діють різні види судів, не означає створення єдиної судової системи, оскільки відсутній вищий судовий орган, що забезпечував би єдність судової влади й правозастосування. У результаті виникають численні складності з розмежуванням підвідомчості справ, які нерідко відштовхують громадян від звернення до суду. Крім того, види судів не взаємозалежні функціонально (взаємодіють тільки загально територіальні й військові суди), справи розглядаються лише в межах одного виду.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
