Особливим видом правопорушень є створення противоправного стану - самовільне вселення чи будівництво, утримання чужої речі, укладання протизаконної угоди, видання не- законного акта, що порушує права громадян чи, що покладає на них, не передбачені законом обов'язки і т.п. Ці й аналогічні правопорушення тягнуть застосування правовстановлюючих санкцій.
Норми, що визначають склад правопорушень і санкції за їхнє здійснення, називаються заборонними нормами. Вони передбачають дії, що право прагне не врегулювати, а попередити і припинити. Власне кажучи, заборони адресовані не всякому і кожному, а тим особам, що схильні до здійснення протиправних діянь і утримуються від них з остраху санкцій. Тому в кримінальному кодексі, у кодексі про адміністративні правопорушення й інші нормативні акти багато заборон позначаються не як розпорядження, а як вказівка на караність визначених діянь («свідомо незаконний арешт - карається...», «навмисне убивство - карається...»), «ушкодження телефонів-автоматів - тягне накладення штрафу...», «за порушення трудової дисципліни адміністрація підприємства, установи, організації застосовує наступні дисциплінарні стягнення...»).
Поняття права, правопорушення і санкції нерозривно зв'язані з тієї причини, що одна з головних задач права - захист суспільства ( його пануючої або найбільш впливової частини) від шкідливих чи небезпечних діянь. Право тому і забезпечується (охороняється) державним примусом, що його існування обумовлене наявністю в суспільстві суперечливих інтересів, конфліктів, зіткнень, для попередження і припинення яких необхідне застосування примусових заходів. Тому будь-яка правова система містить визначення правопорушень і санкцій за їхнє здійснення.
Основні принципи законодавчого визначення заборон і санкцій за їхнє порушення формувалися в процесі розвитку й обговорення карного права, що визначає найбільш суворі примусові заходи. Ці принципи відносяться не тільки до карного права, але і до усього взагалі законодавства, що визначає склади правопорушень і санкції за їхнє здійснення.
Загальновизнаним принципом покарання за злочин є принцип законності чи правової обґрунтованості, по якому правопорушенням визнається лише діяння, що до його здійснення було заборонено законом, що вступив у силу і доведеним до загального усвідомлення.
Важливим принципом визначення складів правопорушень і санкцій є відповідність злочину (проступи) і покарання (стягнення). Цей принцип склався в противагу практиці застрашливих жорстоких покарань за всі взагалі правопорушення, властивої середньовіччю.
Міжнародними пактами заборонені покарання жорстоке, нелюдське, принижуюче достоїнство, властиве людській особистості («Покарання й інші міри кримінально-правового характеру, застосовувані до особи, що здійснили злочин, не можуть мати своєю метою заподіяння фізичних страждань або приниження людського достоїнства». Ст. 50 КК України). У країнах, що не скасували страти, смертні вироки можуть виноситися тільки за самі тяжкі злочини. Для осіб, позбавлених волі, повинний бути передбачений режим, істотною метою якого є їхнє виправлення і перевиховання.
Покарання і стягнення не повинні суперечити системі соціальних цінностей, прийнятих у даному суспільстві. Крім того, вони повинні бути погоджені з покараннями (стягненнями) за інші правопорушення. Якщо, наприклад, грабіж або розбій карають так само чи навіть суворіше, ніж убивство, то людське життя прирівнюється до майнової цінності, причому стимулюється убивство потерпілого з метою позбутися від свідка. У цілому принцип співмірності означає необхідність диференціації і погодженості покарань і стягнень за різні по ступеню небезпеки і шкідливості правопорушення.
Кожна заборона повинна бути сприйнята суспільною правосвідомістю чи, принаймні, не суперечити їй, якщо таке протиріччя існує, а заборона суспільно необхідна, її встановленню повинна передувати широка роз'яснювальна робота або неї прийдеться додати дуже суворими санкціями.
Забороняти можна тільки діяння, що можуть бути доведені коштами юридичного процесу і припинені за допомогою примусових заходів. У противному випадку заборони будуть безкарно порушуватися, що приведе до падіння авторитету закону і держави. Заборон не повинно бути занадто багато, у суспільній свідомості існує деякий поріг сприйняття правових норм, заборон і санкцій за їхнє порушення. Надмірна безліч заборон приведе до того, що серед заборон, без яких можна було б обійтися, загубляться дійсно необхідні заборони. Крім того, коли заборон занадто багато - практично неможливо покарати кожне їхнє порушення і тому складається уявлення, що їх можна безкарно порушувати.
По тій же причині не можна кожну заборону супроводжувати надмірно суворою санкцією. Якщо однаково суворо карають різні по ступені шкідливості і небезпеки правопорушення, у злочинця немає стимулу утримуватися від діянь більш небезпечних. До того ж непомірно суворі покарання можуть викликати співчуття суспільства до покараного, породити широку недовіру до справедливості законодавця, так само як і надмірно часте число зм'якшень покарань судами при рішенні конкретних справ, що негативно позначається на авторитеті закону. Але і недостатньо суворі санкції неефективні: якщо за ухиляння від сплати податків чи за заподіяння в результаті промислової діяльності шкоди природі установлені відносно невисокі штрафи, недостатній стимул для припинення протиправного поводження.
В даний час серйозною проблемою ряду суспільств, у тому числі нашого, є декриміналізація і депеналізація, під якими розуміються - загальне скорочення числа правових заборон, скасування караності деяких діянь, а також переклад менш небезпечних злочинів у розряд проступків.
У ряді країн, у процесі розвитку карного права виявилося, що кримінальна відповідальність установлена за дуже велике число складів правопорушень. Ріст злочинності, особливо злочинності найбільш небезпечної, організованої, зв'язаної з насильницькими діями, з наркоманією, з тероризмом, з корупцією державних службовців, привів до того, що карна юстиція і зв'язані з нею правоохоронні органи практично не справляються з попередженням і розкриттям усіх злочинів, призначенням і виконанням покарань. Практика показала до того ж, що позбавлення волі як основна міра карного покарання недостатньо ефективна для виправлення і перевиховання засуджених, оскільки серед тих, хто відбули це покарання високий рецидив. У той же час доведена часом велика, у порівнянні з покаранням, ефективність застосування суворих адміністративних стягнень за менш небезпечні злочини, особливо ті, за які суди і судді прагнуть застосовувати передбачені законом покарання, вважаючи їх надмірно суворими. У таких випадках високий штраф, позбавлення спеціальних прав і інших адміністративних стягнень виявляються більш дійовими заходами, чим судове осудження чи умовний осуд.
Має потребу в перегляді і скороченні загальне число заборон. З ускладненням громадського життя, розвитком науково-технічної революції виникає необхідність установлення нових заборон, визначення нових складів правопорушень і санкцій за їхнє здійснення. Так у новий Кримінальний Кодекс України уведені статті, що передбачають покарання за злочини в сфері комп'ютерної інформації (ст. 361, 362, 363). У той же час практика показує застарілість чи неефективність чималого числа раніше встановлених заборон, що або майже не порушуються, або, навпаки, порушуються майже безкарно, тому що міри державного контролю і примуси виявилися неефективні для їхнього попередження, виявлення і припинення.
Найбільш важливою задачею боротьби з правопорушеннями є їхнє попередження, усунення причин і умов, що породжують шкідливі і небезпечні для суспільства чи діяння сприятливих їхньому здійсненню. Правопорушення не можна викорінити, борючись тільки безпосередньо з ними, але істотно зменшити їхнє число можна і треба. Досить очевидно, що число шкідливих і небезпечних для суспільства діянь помітно зросло б, якби вони не були заборонені, чи за них були б установлені неефективні санкції, або, нарешті, якби правові заборони можна було порушувати безкарно. По своєму змісту міри, передбачені санкціями, повинні мати на меті виправлення і перевиховання правопорушників, попередження здійснення нових правопорушень ними (так називана приватна превенція) і іншими особами (загальна превенція).
Представляючи собою антигромадське, шкідливе явище, правопорушення викликають відповідне негативне відношення. Суспільство, в особі держави, має право і зобов'язане вести боротьбу за викорінювання правопорушень, причин і умов, що породжують їхній, в ім'я забезпечення нормального розвитку, збереження правопорядку, охорони суспільних і особистих інтересів, захисту справедливості.
Одним з методів такої боротьби є юридична відповідальність за здійснення правопорушень. Міри відповідальності встановлюються або конкретно або за кожне визначене правопорушення у формі переліку санкцій, одна з яких застосовується за конкретне правопорушення, з урахуванням обставини справи.
Юридична відповідальність - реакція на правопорушення. Правопорушення - підстава відповідальності; де є правопорушення, там є (повинна бути) відповідальність; без правопорушення немає відповідальності.
Склади правопорушень і санкції за їхнє здійснення визначає законодавець. Застосування санкцій за правопорушення - задача правоохоронних органів.
Процес і порядок розслідування справ про правопорушення і застосування за них санкцій містить у собі ряд складних проблем, що істотно торкається інтереси особистості і суспільства.
У рішенні багатьох з цих проблем істотне значення має процесуальне регулювання юридичної відповідальності, що підлягає двосторонній задачі: кожен правопорушник повинний бути підданий примусовим заходам на основі, у межах і в рамках закону і міри, розраховані на боротьбу з правопорушеннями, не повинні торкнутися того, хто не зробив нічого протиправного.
Законність відповідальності й у тім, що дослідження обставин справи про правопорушення, застосування і реалізація санкцій, особливо суворих, здійснюється в процесуальній формі, що містить гарантії об'єктивного розгляду і рішення справи з забезпеченням прав і законних інтересів особи, притягнутої до відповідальності. Законодавством визначені спеціальні гарантії законності, що попереджають і припиняють вихід за рамки закону, зловживання і помилки при застосуванні матеріально-правових норм (неправильна юридична кваліфікація діяння, визначення чи покарання стягнення поза межами санкції) і норм процесуальних (порушення процедури розгляду справи, дослідження доказів, ухвалення рішення, порядку його оскарження і реалізації і т.п.).
Література:
1. Кодекс України про адміністративні правопорушення.
2. Кримінальний Кодекс України.
3. Малелін М.С. “Правопорушення : поняття, причини, відповідальність.”, - М.: Юридична література, 1985р.
4. Нечитайленко А.А. “Основи теорії права. Навчальний посібник”, - Харків: Консум, 1998 р.
5. А.Б. Венгеров, І.Ф. Казьмін “Основи теорії держави і права”, - М.: Вища школа, 1998 р.
6. С.С. Алексєєва, “Проблеми теорії держави і права. Навчальний посібник для Вузів по спеціальності “Правознавство”, - М.: Юридична література, 1987 р.
Страницы: 1, 2, 3
