Часткову дієздатність мають фізичні особи у ві-ці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою їхніх батьків (усиновителів) чи пік-лувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізову-вати свої авторські та винахідницькі права; робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ни-ми; володіти, користуватись і розпоряджатися май-ном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бу-ти членами громадських організацій; нести відпові-дальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.
Мінімальна дієздатність характерна для осіб ві-ком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було зроблено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до виповнення неповнолітньо-му 15 років будуть батьки чи інші його представни-ки (всиновителі чи опікуни).
Обмежена дієздатність може бути визначена су-дом громадянам, які зловживають спиртними на-поями або наркотичними засобами. Вони можуть ук-ладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою пі-клувальника, за винятком дрібних побутових угод.
Громадянин, який через душевну хворобу чи не-доумство не здатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладан-ня угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до ви-знання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд по-новлює його в дієздатності.
Якщо громадянин зникає, його місцеперебування невідоме, розшуки його не дають позитивних ре-зультатів, а тривала відсутність на місці проживан-ня робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначено-му чинним законодавством.
4.Основні ознаки юридичних осіб
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майно-вих та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах.
Правовими ознаками юридичної особи є:
* організаційна єдність;
* наявність відокремленого майна;
* можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;
* здатність самостійно нести майнову відпові-дальність.
Юридична особа повинна мати: свій статут; пра-воздатність; назву; органи; місцезнаходження (фі-ліали, представництва).
Юридичні особи наділені цивільною право - суб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та ци-вільною дієздатністю, які виникають водночас із мо-менту їх державної реєстрації.
Цивільна правоздатність юридичної особи ви-значається характером і змістом діяльності юридич-ної особи, що передбачена статутом організації.
Ци-вільна дієздатність здійснюється відповідними ор-ганами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєд-нанні між собою).
Для юридичної особи правосуб'єктність виникає:
* з моменту затвердження статуту або положення;
* з моменту видання компетентним органом по-станови про утворення організації;
* з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.
Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; оренд-ні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'-єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін.
Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги насе-ленню; колгоспи -- колективні виробничі сільсько-господарські підприємства; комерційні та інші орга-нізації (торгівлі, харчування, будівництва і т. д.).
Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством (на-приклад, Законом України "Про підприємства" від 27 березня 1991 р.). До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, норматив-но-явочний, дозвільний і договірний.
Правосуб'єктність юридичної особи припиняється:
* з моменту її ліквідації;
* з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєд-нання).
Діяльність юридичних осіб зазвичай припиняєть-ся в такому ж порядку, в якому їх було утворено.
В окремих випадках суб'єктом цивільних право-відносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежне утри-муваного, конфіскованого майна тощо).
5.Цивільно-правові договори:
поняття і види
Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань); він установлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.
Договір можна визначити як угоду двох або де-кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.
Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.
Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотри-мання встановленої законом форми договору; право-та дієздатності сторін.
Головним елементом кожного договору є воля сто-рін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові.
Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрізня-ти істотні, звичайні та випадкові умови договору.
Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у на-лежних випадках формі досягнено згоди з усіх істот-них умов.
Істотними є ті умови договору, що ви-знані такими за законом або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (на-приклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).
Окрім істотних умов, у договорі можуть бути умо-ви звичайні й випадкові.
До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання догово-ру. Щ умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторо-ни забажають установити інше місце виконання до-говору, то це має бути обумовлено в договорі.
Випадковими визначаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаю-ться, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі дору-чення за виконання доручених йому дій не передба-чається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її ви-плати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включе-на до договору, має бути виконана.
У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.
Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, за-повіт, відмова від прийняття спадщини, видача дові-реності на вчинення певних дій тощо).
Договори, в яких виявлено волю двох осіб, нази-ваються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, підряду, оренди і т. ін.).
Договори, в яких беруть участь більш як дві осо-би, називаються багатосторонніми (наприклад, до-говір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл ).
Розрізняють договори реальні і консенсуальні.
Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли по-зикодавець передав позичальникові певну суму грошей).
Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досяг-нення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).
За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені.
За загальним правилом вибір форми договору за-лежить від бажання осіб, що її укладають. Однак, у ряді випадків закон вимагає, щоб договори було ук-ладено в певній формі. Якщо для договору не вста-новлено певної форми, він уважається укладеним, доки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі уклас-ти договір лише у випадках, передбачених законом.
Усна форма допускається в договорах, що вико-нуються під час їх укладання, якщо іншого не вста-новлено законом (приміром, договір купівлі-прода-жу за готівку).
Проста письмова форма застосовується в разі укладення між собою договорів державними, коопе-ративними і громадськими організаціями, а також договорів цих організацій з громадянами, крім дого-ворів, що виконуються під час їх укладання. У про-стій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк більш як один рік).
Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будин-ку та деякі інші.
Недодержання форми договору, якої вимагає за-кон, тягне за собою нечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду на-лежним чином оформили.
У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір (оферту) і прий-няття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс Украї-ни визначає, з якого моменту договір уважається ук-ладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір уважає-ться укладеним, якщо особа, яка зробила пропози-цію, одержала від іншої сторони відповідь про прий-няття пропозиції протягом цього строку. Коли про-позицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила осо-бі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї про-позиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмо-вій формі, договір уважається укладеним, коли від-повідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу.
Слід мати на увазі: якщо з одержаної з запізнен-ням відповіді про згоду укласти договір випливає, що відповідь було надіслано своєчасно, вона визна-ється такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію, негайно повідомить другій стороні про одержання відповіді з запізнен-ням. Тоді відповідь уважається новою пропозицією.
Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмо-вою від пропозиції та, водночас, новою пропозицією. Одначе, це правило не поширюється на випадки, ко-ли під час укладання договорів між державними, кооперативними та іншими громадськими організа-ціями виникають розбіжності, що підлягають роз-глядові судом, арбітражем або третейським судом.
Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, із якого договір уважається укладеним, про що прямо зазна-чають у договорі -- договір набирає чинності з такого-то дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір ку-півлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управ-ління.
Момент набрання договором чинності має важли-ве значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки -- перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.
Список використаної літератури.
1. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 1997р. - 544с.
2. Цивільний Кодекс Української РСР. Затверджений законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 4 березня 1996 року // Кодекс України. - 1996. №2.
3. Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.
4. Калмиков Ю.Х. Вопросьі применения гражданско- правовьіх норм. - Саратов., 1976.
5. Гражданское право. Ч. 1. - М.: Тейс, 1996р.
6. Відомості Верховної ради України. - 1992.- №20.
Страницы: 1, 2
