Конституція Пилипа Орлика

2

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

РЕФЕРАТ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

“ІСТОРІЯ ДЕРЖАВНОСТІ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ”

НА ТЕМУ:

“Конституція Пилипа Орлика”

2001 рік

…Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України.

Навпаки, козаки мають за собоюправо людське й природне, один із головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.

Пилип Орлик.

Пилип Орлик посідає особливе місце серед українських гетьманів. Як гетьман-емігрант, як послідовний борець за ідею незалежної України й автор незвичайної угоди гетьмана з козацтвом, яка в історії дістала назву першої Конституції української держави.

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 р. в с. Косуті Ошмянського повіту на Віленщині в родині Степана Степановича Орлика - вихідця з чеського баронського роду. Батько загинув У битві під Хотином, коли Пилип був ще немовлям. Усі турботи про дітей лягли на плечі матері Ірини Малаховської з литовсько-білоруського шляхетського роду. Вона таки добре дбала, бо освіту Пилип отримав у Киево Могилянькому колегіумі.

1968 року він уже кафедральний писар київськох метрополії. Цього ж літа одружився з донькою полтавського полковника Ганною Герцик.

1700 року Пилип Орлик старший канцелярист у генеральній військовій канцелярії, 1706-го - генеральний писар Війська Запорізького.

Гетьман Іван Мазепа надав йому маєтки у Чернігівському, Ніжинському й Стародубському полках. Вони були однодумцями й гетьман зрозумів, що в особі Орлика має надійного помічника. Імпонувала й висока освіченість генерального писаря.

Після відомих подій шведсько-російської війни 1708-1709рр. Полтавської битви, нещасливої для Мазепи, весь табір прихильників гетьмана опиняється на території Туреччини в Бендерах. Тут з розпачу помирає Іван Мазепа іпостає питання про вибір нового гетьмана на противагу Івану Скоропадському, опставленому в Україні з волі петра І.

По смерті гетьмана почався серед емігрантів неспокій. Він залишив великі скарби в золотих монетах, коштовностях, гетьманських інсигніях. Поки був живий гетьман, ніхто не цікавився природою та походженням цих скарбів, бо за старими традиціями гетьман не робив різниці між «приватом» і «фіском». Після його смерті постало питання: хто має їх успадкувати? Чи вони належать державі, як державний фонд, чи персонально гетьманові і мають перейти до його єдиного спадкоємця, небожа Андрія Войнаровського.

Спеціальна, так звана Бендерська комісія, що складалась з польського генерала Станіслава Понятовського, шведського канцлера Генріха Мюлера, камергера Клінгерштірна і радника фон Кохена. вирішила, на підставі свідчення родича Войнаровського, управителя Мазепиних маєтків Бистрицького, що Мазепині скарби є його приватною власністю. Пізніше Бистрицький написав був листа Карлові XII, в якому засвідчив, що подав неправдиві зізнання. Але було вже запізно. Скарби дістав Войнаровський, і в значній мірі тим була визначена дальша доля еміграції, яка залишилася без ніяких засобів.

Спадкоємцем гетьманських коштовностей став Андрій Войнаровський, племінник гетьмана. Але від гетьманської булави він відмовився. Півроку тривало безгетьманство. Звичайно не легко було знайти людину, здатну з честю нести тяжкий тягар гетьманства на еміграції. Врешті-решт усі зійшлся на кандидатурі Пилипа Орлика як людини, що найбільш відповідала вимогам української політики того часу.

"Я не просив собі гідності гетьмана, - писав Орлик 1719 р., - а прийняв її з наказу його величності" і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вклав у те власні гроші.

5 квітня 1710 року під Бендерами відбулася Козацька рада, на якій гетьманом було обрано Пилипа Орлика. Тут-таки укладено угоду між ним як державцем і рештою козацтва, закинутого недолею на чужину: "Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська" (далі утексті - Конституція). 10 травня 1710 року Карл ХІІ підтвердив конституцію асекураційним дипломом.

Цей документ є унікальним по розробленості нових національно-державних пріоритетів та демократичної форми влади, регламентації устрою України.

За однією з версій, Консттуція була складена латиною, а потім перекладена (з деякими скороченнями) на тогочасну українську мову. За іншою версією, Конституція була складенавідразу у двох авріантах: латинський (повний) та український (дещо скорочений).

Спробуємо з`ясувати місце Конституції в історії світового конституціоналізму, розглянути її у світлі теорії сучасного конституційного права.

Кожне суспільство, кожна цивілізація мають свою Конституцію, писану чи неписану(звичаеву). Неписана конституція відображає дійсне співвідношення сил у суспільстві. За умов еволюціонуючого суспільства немає потреби в її фіксації, бо норми її змінюються в свідомості людей повільно і є самозрозумілими. Але класове суспілство не є завжди еволюціонуючим, воно не позбавлене соціальних суперечностей,замішаних на нерівноправності його частин. Авторитарна сила, що знаходиться при владі, створює свої норми організації виконавчих та судових структур - писані, що підтримуються не загальним усвідомленням їх доцільності, але реальною військовою силою. Ці законодавчі акти є першим кроком на шляху розвитку конституційного права. Вони ніколи не були сталими, бо бо створені надто штучно і невідображають дійсного співвідношення сил у суспільстві.

З часом з військової і цивільної верхівки утворюється й розвивається аристократія.

З процесом визрівання її станової свідомості з”являється політчна активність, бажання впроваджувати вигідні для себе зміни. На цьому шляху аристократія входить у конфронтацію із самодержавною владою. З цього правничі акти постійно еволюціонують у напрямку до оформлення олігархічного правляння. Типовим документов з цього погляду є Велика Хартія Вольностей, за якою фінансами королівства починає упровляти рада вищої світської та церковної знаті й прямих ленників короля( ст. 12,14 Хартії Іоанна 1215 р.) Судову владу починає представляти суд перів замість королівського.

Теоритичне обгрунтування процесу розвитку європейського конституціоналізму відбувалося в постійній боротьбі політичних ідей. По-перше, ідея фіксації системи державного управління уписаному акті в деяких її аспектах виникла ще в античному світі.

Ідея верховенства закону породила переконання часів Відродження і Реформації в тому, що держава виникає в результаті суспільного договору - пуретанські ідеї. Вони відобразилися у “договорах про поселення” американськіх кононістів XVII ст., які,в свою чергу, сформували американську конституцію 1787 року.

Щодо України, то вона мала власну історію.

“Руська правда” теж прямо не регламентує птання влади на Русі, стосуючсь насамперед кодифікації карного права й повноважень місцевої адміністрації.

Литовське князівство створило своїми шляхетськими привілеями прецедент обмеження влади князя й базу для подальшого юридичного оформлення владних структур. Зокрема, за првілеєм Олександра 1492 р. Великого князя зобов`язано не вести зовнішньої політики безвідома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати посад та земель. Тобто шляхетсько-аристократична Рада драла під свій контроль закнодавчі, виконавчі та зовнішньополітичні функції.

Водночас численні Земські устави, що підтверджують старі привілеї населення, кодифікують, хай у примітвному вигляді, права громадян, що є другою визначальною рисою Конституції.

Нові принципи управління державою - це не спонтанна законотворчість, а наслідок розвитку аристократичної верстви населення, оформлення її станових інтересів.

Українська самостійна законотворчість часів Хмельницького не створила конституційних актів, а лише міждержавні договори на зразок Зборівської угоди 1649 р. Чи Переяславських статей 1654 р. Вони практично не торкаються управління державою.

Стани України, тобто все населення обирають чотирьох кандидатів, одному з яких король надає гетьманство.

Гетьман сам формує наймане військо, на яке йдуть податки з українських земель.

Україна не має права вести осібну зовнішню політику і вступати під чиїсь потекції та в союзи.

Україна має свій незалежний суд.

Створюється своя виконавча влада: “осібні канцлери, маршалки, підскарбії і інші уряди народу Руського”.

Ці канцлери призначають всіх духовних та світських посадовців, відають судовою справою.

Тобто, по-перше, Украіна бере рівноправну участь у загальнодержавному політичному житті. По-друге, Україна має свою напівнезалежну виконавчу та судову владу. На чолі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств стоїть гетьман, як, з одного боку, обранець ураїнського народу, а з іншого - як намісник польської корони.

Він сам (вірогідно) формує уряд, має певну військову силу та впливає на судову справу. Податки з кураїнських земель залишаються на місці, на Україні виробляються гроші. Все це доводить, що УКраїна за Гадяцькою унією вступила у федеративний союз з Литвою і Польщею, отримувала право вести автономне внутрішнє життя, хоча й не будучи незалежною, не вела окремої зовнішньої політики.

Конституція мала зовсім нову форму, не властиву українським документам до неї, - суспільного договору між провідником та народом, укладеного навічно.

Вона була цілком реальною, бо складалася з переконанням у поверненні нового уряду в Україну, де документ матиме юридичну силу.

Конституцію можна поділити на дві різних за функціями частини: декларативну та власне суспільний договір.

Декларативна частина має найважливіше значення для нас як маніфет”мазепнського” руху, тобто як програма борців за незалежність України початку XVIII ст. Серед декларативних положень, яким приділено рпеамбулу та перші три статті документу, можна вділити такі:

концепція етнічно - державної історії української нації, що пояснює наступні п`ть постулатів;

державна незалежність України;

православна віра як державна релігія;

вічість та недоторканість встановлених кордонів;

Конституція першим пунктом проголошує православне християнство державною релігією України. Визнаючи православ`я як єдину вірну релігію, держава повинна піклуватися про його поширення та не допускати існування в Україні інших релігій.

Страницы: 1, 2