Розвиток кримінально-виконавчої системи повинен ґрунтуватися на ідеї, що в місцях позбавлення волі обов'язково повинні бути дві чітко розмежовані сфери впливу -- держави і суспільства.
Кримінально-виконавча система повинна бути побудована з урахуванням того, що покарання є акцією примусу, яка виконується від імені держави за вироком суду до особи, що визнана винною у вчиненні злочину. Вона представляє собою передбачені законом несприятливі наслідки і обмеження прав і свобод засудженого. Це означає, що кримінально-виконавча система, ключовою ланкою якої є державні органи виконання покарань, покликана реалізовувати лише заходи державного примусу. Функціональним обов'язком адміністрації установ виконання покарань, як суб'єкту екзекутивної діяльності, має бути лише виконання покарання. При такому підході діяльність установ виконання покарань є різновидом державної діяльності. Що стосується діяльності персоналу, який здійснює в установах виконання покарань соціально-педагогічну діяльність, організовує залучення засуджених до праці і навчання, проводить соціально-виховні заходи із засудженими, то його покликання полягає в служінні інтересам суспільства. Саме суспільство повинно бути зацікавлене в тому, щоб особи, які відбули покарання, не представляли суспільної небезпеки. Для надання дієвості соціально-педагогічній діяльності , соціально-виховній роботі з засудженими необхідне об'єднання зусиль персоналу органів і установ виконання покарань і представників суспільних та релігійних організацій. При цьому кримінально-виконавче законодавство не може детально регламентувати форми співробітництва, а повинно лише в загальних рисах передбачити початок такої взаємодії, як це, наприклад, сформульовано в пункті 8 статті 4 Положення про Департамент, де сказано, що Департамент забезпечує організацію виховної роботи з особами, які утримуються в закладах кримінально-виконавчої системи, шляхом залучення до її проведення представників творчих союзів, суспільних і релігійних організацій, трудових колективів.
У відповідності до Європейських в'язничних правил, матеріально-побутові умови утримання засуджених є засобом виправного впливу, виходячи з концепції розподілу функцій держави і суспільства, саме суспільство повинно турбуватися про матеріально-побутове забезпечення осіб, позбавлених волі. Покаранням, на нашу думку, є ізоляція засуджених від суспільства і більше нічого. Все решту виконання покарання не стосується. Тому створювати умови для утримання засуджених можна такі ж, як і за межами місць позбавлення волі, тому що це не входить у поняття змісту виконання покарання.
Але кримінально-виконавча система стала непосильним тягарем для держави, дуже гострою проблемою в Україні є питання виділення коштів на утримання ув'язнених. Оскільки наша держава неспроможна її вирішити, то для покрашення умов утримання засуджених можливе залучення приватних цілеспрямованих інвестицій, у тому числі, і закордонних.
Банальна істина -- будь-яку ідею, програму, тощо реалізують люди. Сьогоднішня соціальна психологія та державна політика, як би не видавали окремі функціонери ДДУПВП бажане за дійсне, престиж персоналу кримінально-виконавчої служби не тільки не виводить на рівень міжнародних стандартів, але й заводить проблему у глухий кут.
Наукою і суспільною практикою доведено, що найбільш енергозатратною і психозавантаженою у системі державних органів є діяльність персоналу установ виконання покарань. Тому, на думку польських вчених, "не можна поводитися з людиною, яка працює в тюрмі, як з собакою. Це важливо, тому що людина, яка поважає себе, не буде відноситись де іншої без поваги. Розпочинати потрібно з людей, які працюють в тюрмах. Потрібно дати їм можливість гордитись собою. І тоді неурядові організації зможуть прийти і працювати з ув'язненими, також добиваючись того, щоб вони могли себе поважати, щоб ці люди відчули себе людьми, і, у кінці кінців, щоб ми на волі були у більшій безпеці"[82].
З огляду цього, відміна Законом України від 17 лютого 2000 року "Про державний бюджет України на 2000 рік" та Законом України від 7 грудня 2000 року "Про державний бюджет України на 2001 рік" мізерних пільг, які мав персонал установ виконання покарань, є заходом безглуздим і соціальне небезпечним.
Ще одна проблема, яка негативно впливає на кадрову політику системи виконання покарань: згортання наукових досліджень у галузі кримінально-виконавчого права - і не стільки з причин відсутності фінансування, як через відсутність ефективної системи визначення потреб замовників, тобто через відсутність пропозицій ДДУПВП. Поспішність, з якою відбувалось відмежування ДДУПВП з системою МВС привела до того, що на сьогодні дослідження з кримінально-виконавчої тематики припинені повністю через відсутність у системі виконання покарань наукових установ і закладів, що може привести до втрати накопиченого наукового, навчального та методичного потенціалу в цій галузі.
Сьогодні персонал кримінально-виконавчої системи України є заручником ситуації і не може корінним чином виправити умови тримання засуджених без зміни кримінально-правової політики. На нашу думку, слід здійснити наступні заходи:
* визначитись у правовому статусі персоналу установ виконання покарань, взявши за основу принципи міжнародного права, тобто забезпечувати виконання пенітенціарної функції повинні цивільні державні службовці;
* відійти від практики ототожнювання та нівелювання органів виконання покарань з іншими органами державної виконавчої влади (міліцією, податковою службою, СБУ), так як об'єм функцій та енергозатрат у перших не йде ні у яке порівняння з останніми;
* змінити алгоритм у формуванні якісного складу персоналу, віддаючи перевагу таким спеціалістам, як психологи, педагоги та юристи;
* визначити критерії оцінки роботи персоналу, поклавши у їх основу не стан рецидивної злочинності, а ефективну організацію ізоляції осіб;
* підтримання порядку, створення умов для включення засуджених у систему суспільних відносин та розвиток у них відповідальності за свою поведінку;
* змінити стереотипи у відношеннях керівних органів системи виконання покарань та адміністрації УВП з одного боку, та між останніми і засудженими з іншого.
Звичайно, ідеї, що викладені автором даного дослідження, не безспірні, але очевидним є таке: залишаючи у теперішньому стані персонал УВП, суспільство не вправі розраховувати на підвищення рівня своєї безпеки, а у цьому, останньому, власне і виражається мета покарання. У цьому контексті погоджуємося ми і з висновком про те, що не варто покладати велику відповідальність на ДДУПВП та пред'являти до нього серйозні претензії. Не можна говорити, що персонал є гальмом, що стримує реформу кримінально-виконавчої системи. Будь-який представник персоналу УВП - начальник загону, начальник колонії -- погодиться працювати у нормальних цивілізованих умовах, коли він отримує і матеріальну винагороду, і задоволення від своєї нелегкої роботи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
[1]: Див: Постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.1991 року № 88//У рядовий кур'єр України. - 1991. - № 103-104. - С. 3-4.
[2]: Див: Інформаційний бюлетень ДДУПВП. - К., 2000. - № 4. - С. 5.
[3]: Див: Інформаційний бюлетень ДДУПВП. - К., 1999. - №2. - С. 69.
[4]: Див: Штанько І.В. Нагальні питання підвищення ефективності діяльності кримінально-виконавчої системи//Проблеми пенітенціарної теорії і практики. -- К., 1996. - № 1. -- С. 7-12.
[5]: Див: Радов Г.О. Першочергові проблеми пенітенціарної політики України на сучасному етапі//Проблеми пенітенціарної теорії і практики. -- К., 1996.-№ 1,С. 12-17.
[6]: Див: Джужа О.М. Курс кримінально-виконавчого права України. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С. 280-285.
[7]: Див: Європейські в'язничні правила. - Страсбург: Рада Європи, 1987. - С. 17.
[8]: Див: Радов Г.О. Роль та місце пенітенціарної системи в структурі державного управління України/УПроблеми пенітенціарної теорії і практики. -К., 1997.-№ 2.-С. 5-11.
[9]: Див: Указ Президента України від 12.03.1999р. "Про повне виведення ДДУПВП з підпорядкування МВС України"//Урядовий кур'єр, - 1999. - № 48.-С. 4.
[10]: Див: Пташинский О.Б. Проблеми реформирования пенитенциарной системьі УкраиньїУ/Тюремная реформа: Поиски й достижения. -- Харьков. : Фолио, 1999. - С. 42-47.
[11]: Див: Там само.
[12]: Див: Спільна програма комісії європейських співтовариств і Ради Європи у галузі реформи правової системи місцевого самоврядування та правоохоронної системи України. - Страсбург: Рада Європи, 1997 - 92 с. 66
[13]: Див: Там само.
[14]: Див: Пташинский О.Б. Проблеми реформирования пенитенциарной системьі Украиньї/УТюремная реформа: Поиски й достижения. - Харьков : Фолио, 1999.-С.44.
[15]: Див: Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 2.
[16]: Див: Пташинский О.Б. Проблемьі реформирования пенитенциарной системи Украиньї/УТюремная реформа: Поиски й достижения. - Харьков :Фолио, 1999.-С. 43-46.
[17]: Див: Там само.
[18]: Див: Там само.
[19]: Див: Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ. - Амстердам - Київ, 1996. - С. 124-127.
[20]: Див: Там само. - С. 120.
[21]: Див: Пташинский О.Б. Проблеми реформирования пенитенциарной системьі Украиньї/УТюремная реформа: Поиски й достижения. - Харьков. : Фолио, 1999.-С. 42-46.
[22]: Див Там само.
[23]: Див Там само. - С. 46.
[24]: Див Там само.
[25]: Див Інформаційний бюлетень ДДУВП. - К., 2000. - № 5. - С. 10.
[26]: Див Там само. - С. 12.
[27]: Див Там само. - С. 13.
[28]: Див Там само.-С. 14.
[29]: Див Пташинский О.Б. Проблеми реформирования пенитенциарной системьі Украиньї/УТюремная реформа: Поиски й достижения. - Харьков. : Фолио, 1999.-С. 42-46.
[ЗО]: Див: Климов М.В. Побудова та застосування моделей пенітенціарного персоналу як наукова педагогічна проблема/УБюлетень КТВС, - К., 2000. - № 5.С. 231-237.
[31]: Див: Шнайдер Г.Й. Криминология. - М., 1994. - С. 390.
[32]: Див: Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ. -- Амстердам -- Київ, 1996. -- С. 150.
[33]: Див: Там само.
[34]: Див: Матузов Н. Й. Теория государства й права. Курс лекций. - М., 1997.-С. 52.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
