Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. В формі договору здійснюється отой величезний товарообіг в суспільстві, його роль ще більше зростає в умовах ринкової економіки. Саме завдяки цій ролі договору і як підстави виникнення зобов'язань, і як основного правового інструменту (форми) обороту товарів та надання послуг слід розглянути основні положення про цивільно-правовий договір.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірці договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню.

Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

На підставі ч. 1 ст. 179 господарські зобов'язання можна розділити на-господарсько-договірні і господарсько-позадоговірні.

Принципове значення має ч. 7 ст. 179, що передбачає застосування норм ЦКУ до укладення господарських договорів, але з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ.

2.2 Істотні умови господарського договору

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається уклад» ним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 ГКУ, а у разі їх відсутності - в договірному

порядку, - з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше.

Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

У судовій практиці актуальною лишається тема визнання господарських договорів неукладеними.

Такі ситуації дедалі частіше стають предметам судового розгляду. За нашими, оцінками, нині до ЗО% усіх договорів, що є предметом судового розгляду, перевіряються судом з огляду на вимоги сторін визнати їх неукладеними. Відразу слід зауважити, що інститут визнання договорів неукладеними суттєво відрізняється від визнання угод недійсними за підставами, наслідками тощо. Загальною правовою підставою для визнання господарських договорів неукладеними тепер слід вважати ч. 8 ст. 181 ПСУ.

Відсутність згоди між сторонами стосовно хоча б однієї істотної умови договору (незалежно від причин) і є головною правовою підставою для визнання такого договору неукладеним. У судовій практиці здебільшого йдеться про такі ситуації: 1) з наявних документів неможливо зрозуміти, про що саме домовилися сторони; 2) досягнуті домовленості неможливо виконати саме через невизначеність умов договору і вимог до боржника.

Так, справа №42/1-210/10-98 неодноразово розглядалася різними судовими інстанціями (архів арбітражного суду Київської області). Йшлося про вимоги позивача повернути сільгосппродукцію, що відповідач відмовився оплатити. Замість договору, що не укладався, позивач надав суду товарно-транспортні накладні - єдиний письмовий документ, що був підписаний сторонами. Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) дійшов з цього приводу таких висновків. Товарно-транспортні накладні, які знаходяться в матеріалах справи, є внутрішнім документом сторін і не свідчать про наявність певних договірних (правових) відносин між ними. На якій підставі здійснювалося перевезення зерна, якого виду, класу, і ціни в них не зазначено, тобто сторонами не визначено істотних умов договору.

Отже, договір визнається неукладеним тоді, коли у ньому відсутні істотні умови. Відповідно до ч. З ст. 180 до будь-якого господарського договору мають бути включені такі умови - предмет, ціна та строк дії договору. Ці умови можна вважати базовими. Зрозуміло, що цей перелік не може бути вичерпним і продовжується насамперед у ч. 4, 5 ст. 180. Набір істотних умов також залежить від виду господарського договору. Згідно з ч. 2 ст. 180 ГКУ істотними є ті умови договору, які: визнані такими за законом. Для юристів-практиків ця ситуація є найпростішою. Йдеться про конкретні нормативно-правові акти (не лише закони), що прямо вказують на окремі умови договорів як на істотні. Прикладом можуть бути ч. З, 4, 5 ст. 180 ГКУ, ст. ЛО Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 7 Закону України «Про лізинг», п. 19 Положення про поставку продукції виробничо-технічного призначення тощо. * Фактично йдеться про умови, щодо яких закон зобов'язує сторони визначитись у відповідному договорі (узгодити такі умови). Проте ці умови слід відрізняти від звичайних умов договору. Звичайні умови' є імперативними, тобто такими, що вже визначені чинним законодавством для певного виду угод незалежно від намірів сторін (детальніше з цього приводу див. нижче); необхідні для договорів даного виду. Йдеться про умови, що хоча і згадуються у відповідних нормативно-правових актах, але прямо не визначені як істотні. Втім, вони потрібні для договорів конкретного виду. У цьому випадку слід проаналізувати увесь комплекс відповідного законодавства, судову практику й узгодити свої висновки з положеннями юридичної науки. Так, судова практика визнає такою істотною умовою для договорів підряду складання кошторису (п. 7 оглядового листа Вищого господарського суду України від 20.04.2001 №01-8/481), хоча ЦК у старій редакції і ст. 844 у новому ЦКУ і не містять подібної оцінки кошторису.

Велику користь юристу-практику може дати вивчення інформаційних і оглядових листів, роз'яснень Вищого господарського суду України (далі ВГСУ), що останнім часом дедалі частіше дають переліки істотних умов для різних видів договорів як результат. узагальнення судової практики. Як приклад, зокрема, можна назвати: оглядовий лист від 12.04.2001 №01-8/442 - договори оренди; оглядовий лист від 20.04.2001 №01-8/481 - договори підряду; роз'яснення від 28.04.95 №02-5/302 - сумісна діяльність.

Деякі автори пропонують свій спосіб уникнути ризику визнання договору неукладеним через відсутність якихось істотних умов, що є необхідними для договорів певної категорії. На думку цих авторів, проблему вирішує включення сторонами до договору окремого положення, що стосується саме істотних умов. Сторони погоджуються з тим, що ними узгоджено всі істотні умови, і зобов'язуються надалі ніяких претензій одна до одного з цього приводу не мати. Втім, застосування цього положення договору під час судового розгляду виявляється проблематичним. Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України визначає з цього приводу, по-перше, що визнання однією стороною фактичних обставин, на які посилається друга сторона, не є для суду обов'язковим, по-друге, ніякі докази не мають заздалегідь встановленої сили, і суд досліджує та оцінює всі обставини справи у їх сукупності. Суд дає самостійну оцінку спірному договору на підставі чинного законодавства і не зв'язаний позицією сторін. -

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8