В умовах багатопартійності, гострого суперництва між політич-ними силами особливого значення набирала боротьба за виборчі ре-форми.
На початку XX століття у Франції діяла мажоритарна виборча система, яка давала перевагу правим політичним партіям. У 1919 році, в період підйому революційного руху, був прийнятий Закон про зміну виборчої системи. Новий закон поєдну-вав принципи мажоритарної системи з елементами пропорційного представництва, зберігаючи старі виборчі округи з нерівномірним розподілом населення, що давало перевагу виборцям із сільських департаментів. У 1927 році пропорційне представництво було ска-совано, і Франція повернулася до звичної мажоритарної системи, суть якої полягає в тому, що вибори проводяться в два тури. В першому турі обраним вважався той кандидат у депутати, який одержував абсолютну більшість голосів виборців, а у другому турі достатньо було мати відносну більшість.
За Законом 1927 року Франція і залежні від неї заморські тери-торії розподілялися на 612 виборчих округів, від кожного з яких оби-рався до парламенту один депутат.
Незважаючи на характерні для Третьої республіки урядові кри-зи і відставки кабінетів у державному механізмі Франції в цей час відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника --голови ради міністрів. Правда, середня тривалість служби одного кабінета впала до шести місяців, але до складу кабіне-тів входили одні й ті ж політики. Прем'єри вдавалися до практики безконтрольного делегованого законо-давства. Останній глава Третьої республіки Поль Рейно заявив у палаті, що кожного разу при обговоренні бюджету парламент тим самим автоматично ухвалює всі видані надзвичайні декрети. Ця теза була схвально зустрінута членами палати депутатів.
Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Уряд мав можливість видавати так звані декрети -- закони, які формально мали уточнювати і доповню-вати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х роках набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноважен-нями.
Інститут глави держави теж не зазнав якихось суттєвих змін. Із закінченням президентських повноважень Пуанкаре (січень 1920 р.), Третя республіка вже не знала активних президентів.
Кінець Третьої республіки. Французький уряд не заважав Гітлеру. Проводячи політику «невтручання», він у вересні 1938 року підпи-сав Мюнхенську угоду. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції Національ-них зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 року німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Захі-дному фронті. Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого червня 1940 року Франція капітулювала.
Після капітуляції більша частина Франції була окупована фаши-стською Німеччиною. У результаті окупації Франції військами фашист-ської Німеччини Третя республіка у червні 1940 р. припинила своє існування. Уряд, очолений Петеном пішов на співробітництво з німцями. Три п'ятих терито-рії Франції було окуповано, а решта була підпорядкова-на німцям як в економічному, так і в політичному відношеннях. У частині південних і південно-східних ра-йонів, де збереглися інститути французької державності, утворила-ся «держава Віші» -- за назвою курортного містечка, де містилася резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гіт-лерівців, мала нейтралізувати і французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели свої війська на тери-торію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а разом з тим і Третьої республіки.
б) IV республіка та Конституція 1946 р
Уряд Національного опору. Зародком майбутнього уряду четвертої республі-ки Франції став сформований 28 червня 1940 р. у Лондоні Тимчасовий французький комітет(«Вільна Франція»), очолюва-ний молодим генералом Ш. де Голлем, який складався із дев'яти так званих національних комісарів. Владу Тимчасового комітету з самого початку визнали деякі французькі колонії. З перших днів оку-пації країни французькі патріоти розпочали боротьбу з гітлерівськи-ми загарбниками. У самій Франції розгорнувся рух Опору, в якому активну участь брали члени комуніс-тичної партії Франції, під керівництвом яких в окремих районах, на підприємствах створювалися народні комітети і комітети дії. Поступово відбувалося об'єднання національно-визвольних сил і розвиток їх організаційної структури.
Після об'єднання французького і лондонського центрів у травні 1943 року в Алжирі був створений єдиний Французький комітет національного визволення. У 1944 році він був перетворений на Тимчасовий уряд Французької республіки на чолі з де Голлем. Одночасно була сформована Консультативна асамблея, до якої увійшли представники всіх політичних партій і груп, що боролися за визволення Франції. Влітку 1944 року правлячі кола США і Англії відкрили нарешті другий фронт. Англо-американські війська висадилися у Франції. У серпні 1944 року під керівництвом комуністичної партії спалах-нуло повстання в Парижі. Столиця Франції була звільнена від гіт-лерівців ще до приходу американських і англійських військ. На кінець 1944 року Франція в основному була звільнена.
Тимчасовий уряд на чолі з де Голлем, до якого увійшли два ко-муністи, здійснював управління країною в перший період після звіль-нення -- в 1944-1946 роках.
Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Ре-ферендум відкинув ідею повернення до Третьої республіки.
13 листопада 1945 р. Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 р. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20% військові ви-трати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протесту-вав. Він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 р. він зробив заяву про відставку. Главою уряду було призначено соціа-ліста Ф. Гуена. До уряду увійшли 7 соціалістів, 6 комуніс-тів, 6 католиків. У Франції розпочався період правління трьохпартійного блоку.
10 листопада 1946 р. у Франції відбулися вибори до Національних зборів. Перший уряд, сформований на ос-нові конституції 1946 р., очолив представник правого кри-ла ФСП Поль Рамадьє. Найважливіші посади обійняли народні республіканці, соціалісти й комуністи. Уряд Ра-мадьє вперше після визволення країни включив до свого складу також радикалів і правих ("незалежних"). 16 січня 1947 р. відбулися вибори президента Фран-цузької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта респуб-ліка.
Конституція 1946 року. "Народно-республіканський рух" спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р. Установчі збори прийняли як новий проект Конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня.
Нова конституція, яка була вже п'ятнадцятою в історії Франції, проголошувала, що «всяка людська істота незалежно від раси, релігії і віросповідання має невід'ємні і священні права». Основний закон урочисто підтверджував «права і свободи людини і громадянина, котрі освятила Декларація прав 1789 року».
У своїй преамбулі Конституція 1946 року проголошувала важ-ливі «економічні, політичні і соціальні принципи». Жінкам гарантувалися у всіх галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен пра-цювати і мати право на одержання посади. Гарантувалося право на утворення профспілок і роботу в них, на страйк «в межах закону», на колективний договір. Нація гарантує всім, було сказано в Консти-туції, зокрема дітям, матерям і літнім трудівникам, «охорону здоров'я, матеріальне забезпечення, відпочинок і дозвілля». Організація «суспільної безкоштовної і світської освіти всіх ступенів» проголошу-валась обов'язком держави.
За формою правління Франція була «світською, демократичною і соціальною» парламентською республікою.
Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради Республіки. Обидві палати обиралися: Національні збори -- на за-садах загального і прямого виборчого права на п'ять років, Рада Рес-публіки -- комунами і департаментами на засадах загального і не-прямого виборчого права.
Національні збори проголошувалися єдиним законодавчим ор-ганом країни, який не міг «передати це право» (ст. 13), тобто делегу-вати свої законодавчі повноваження. Національні збори мали винят-кове право ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголо-шення війни і т.ін.
Рада Республіки отримала лише дорадчі функції, її рекомендації не були обов'язковими для Національних зборів. Верхня палата лише вно-сила поправки до законопроектів, прийнятих Національними зборами.
Якщо між палатами не було згоди, то рішення залишалось за Національними зборами. Вибори до Ради республіки були двоступеневими, але більшість членів виборчих колегій складали делегати, обрані на загальних виборах на основі пропорційного представництва. До колегії входили також генеральні та муніципальні рад-ники і депутати Національних зборів від департамента. Шоста частина Ради республіки призначалася Націо-нальними зборами.
Главою держави був президент республіки, який обирався на су-місному засіданні палат парламенту строком на сім років, і міг бути переобраним лише один раз (ст. 29). Він призначав голову уряду, державних радників, членів Верховної ради і Комітету Національної оборони, головував у раді міністрів. Прези-дент проголошує закони протягом десяти днів, підписує і ратифікує міжнародні договори і т.д. Однак, ніяких надзвичайних повноважень Конституція президенту не надавала. Більше того, кожен акт президен-та підписувався головою ради міністрів і одним із міністрів (ст. 38). Призначений президентом прем'єр-міністр не міг розпочати формування кабінету, доки Національні збори абсолютною більшістю не ухвалять його канди-датуру і його програму.
Виконавча влада, за конституцією, вручалася раді міністрів на чолі з її головою. Цей орган очолював безпосереднє державне управ-ління країною. В його розпорядженні знаходився розгалужений бю-рократичний чиновницький апарат.
Страницы: 1, 2, 3
