Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення, висновки та практичні рекомендації дисертації оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (Київ, 2004); “Підготовка соціальних педагогів у вищій школі до здійснення соціального супроводу кризових категорій населення” (Чернівці, 2004); “Україна-Білорусь: політичні, економічні та культурні аспекти взаємин” (Чернівці, 2005); “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення” (Київ, 2005); “Інноваційні технології превентивного виховання дітей та молоді: соціально-педагогічний аспект” (Чернівці, 2005); “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави” (Київ, 2005); “Створення системи підготовки державних службовців з питань реалізації державної політики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України: організаційно-навчальні аспекти” (Київ, 2005); “Соціалізація особистості в умовах системних змін: теоретичні та прикладні проблеми” (Київ, 2006); “Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні” (Київ, 2006); “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування” (Київ, 2007).
Публікації. Основні положення і результати дослідження відображені в 15 роботах, з яких 6 статей надруковано у фахових наукових виданнях з державного управління, 2 статті - у збірниках наукових праць, 7 публікацій - у матеріалах науково-практичних конференцій.
Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 232 сторінки, із них загального тексту - 182 сторінки. Дисертація включає 10 додатків, 8 таблиць, 3 рисунки; список використаних джерел містить 211 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано вибір та актуальність проблематики дослідження; визначено ступінь розробки теми, її зв'язок з науковими програмами; встановлено мету, завдання, об'єкт, предмет, гіпотезу, методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення; наведено дані щодо апробації дослідницьких результатів та публікацій за темою дисертації.
У першому розділі - “Теоретичні засади дослідження туристичної галузі як об'єкта управління” - розглянуто передумови зародження науки про туризм, етапи його розвитку; соціально-економічну сутність туризму як складного міжгалузевого господарського комплексу та об'єкта державного управління; досліджено процес становлення вітчизняного туристичного ринку, визначені внутрішні та зовнішні фактори, що впливають на його динаміку та структуру; уточнено понятійний апарат, що використовується в туристичній діяльності.
Систематичне дослідження туристичної діяльності у вітчизняній науці розпочалося лише у 80-90-ті рр. ХХ ст., коли туризм, дозвілля, подорожі, рекреаційна діяльність стають предметом теоретичного осмислення вітчизняних управлінців, соціологів, економістів, філософів, істориків та географів. На сучасному етапі вітчизняними вченими зроблено значний внесок у вирішення проблем, що стосуються питань стратегічного планування туристичного розвитку регіонів, механізмів державного регулювання в галузі туризму, економіко-географічних проблем туризму, геопросторових аспектів туристичного ринку, проблем підготовки управлінських кадрів та фахівців для сфери туризму.
На сучасному етапі сфера туризму є збірним поняттям для численних і різноманітних форм діяльності, що спеціалізуються на ринку послуг пов'язаних із прийняттям і обслуговуванням гостей (туристів). Необхідно зазначити, що дотепер у світі існує проблема чіткого переліку видів діяльності у сфері туризму. До основних напрямів туристичної діяльності слід віднести: розміщення (готельне господарство, санаторно-курортні заклади), перевезення (транспортні організації), посередницькі послуги (туроператори і турагенти), організація відпочинку та послуги громадського харчування.
У розділі визначено, що для сучасної економіки характерним є не стільки розвиток відособлених галузей, скільки функціонування різних міжгалузевих комплексів. Очевидно, що й туризм варто розглядати як потужний самостійний міжгалузевий господарський комплекс. Аналіз понятійного апарату сфери туризму дає підстави запропонувати таке визначення індустрії туризму: це галузь національної економіки, що становить сукупність організацій та підприємств, єдиним функціональним завданням яких є діяльність, спрямована на задоволення різноманітних і постійно зростаючих потреб людей у різних видах відпочинку, пов'язаних з тимчасовим перебуванням поза межами звичайного середовища проживання.
Поняття державного регулювання в галузі туризму в законодавстві та науковій літературі чітко не визначено. З огляду на це автор пропонує розглядати даний процес як сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу органів державної влади на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою забезпечення нормальних умов функціонування ринкового механізму, реалізації державних соціально-економічних пріоритетів і вироблення єдиної концепції розвитку туристичної сфери. Механізм державного регулювання в галузі туризму необхідно розглядати як сукупність організаційно-економічних методів та інструментів, за допомогою яких виконуються взаємопов'язані функції для забезпечення сталого розвитку туризму.
Наші спостереження підтверджують думку про те, що Україна має великі можливості для динамічного розвитку туристичної галузі, розширення міжнародного співробітництва у цій сфері, однак наявний туристичний потенціал реалізується недостатньо. На підставі статистичних даних 1995- 2006 рр. можна стверджувати, що туризм в Україні розвивається повільними темпами, спостерігаються лише незначні позитивні тенденції розвитку.
Останнім часом постійно зменшується відсоток обслуговування іноземних та внутрішніх туристів ліцензованими туристичними підприємствами. Така ситуація, на нашу думку, складається насамперед через недосконалість системи розрахунку загальної чисельності в'їзних (іноземних) та виїзних туристів, зокрема, туристів з приватною метою подорожі. Частка таких туристів у загальному потоці перевищує 80%. З огляду на зазначені особливості статистики зауважимо, що довільне або взагалі неправильне використання та тлумачення статистичної інформації в Україні свідчить про відсутність науково обґрунтованої методики вивчення явищ та процесів у туризмі, які визначають порядок її збирання, опрацювання й аналізу.
У другому розділі - “Основні напрями розвитку державного регулювання в галузі вітчизняного туризму” - проведено аналіз правового регулювання туристичної діяльності, викладено підходи щодо формування змісту туристичної освіти, досліджено проблеми розвитку сільського зеленого туризму в Україні. Осмислено значення туризму як важливої галузі ринкової економіки, доведено його соціальну вагомість та зростаючу роль у духовному та фізичному розвитку особистості.
Дослідження показали, що в цей час в Україні розробляються нові закони, вносяться корективи в чинні нормативно-правові акти з урахуванням потреб громадянського суспільства, ринку та міжнародних стандартів. Особливістю формування нормативно-правової бази у сфері туризму є її комплексний характер; до неї входять численні правові норми різної галузевої спрямованості: конституційного, адміністративного, цивільного, екологічного, господарського, фінансового, податкового, трудового, митного, міжнародного права тощо. Загалом правові норми з питань туризму сьогодні містяться більше ніж у 200 нормативних актах і створюють відповідну систему туристичного законодавства. Разом з тим, не зважаючи на активне формування нормативно-правового забезпечення в Україні, його вплив на розвиток туристичної індустрії ще суттєво не відчувається.
Державі необхідно удосконалити умови ліцензування, технологію стандартизації, сертифікації та статистики, візову стратегію України відносно іноземних держав, безпечних з міграційного погляду. Зважаючи на складність і багатоаспектність зазначеної проблематики, подальшого вивчення потребують методичні розробки ЮНВТО та відповідне міжнародне правове середовище, від якого залежить конкурентоспроможність українського туристичного продукту та обсяги надання туристичних послуг на внутрішньому та світовому ринках. Останні мають бути адаптовані до умов України, отримати в подальшому відповідне організаційно-правове забезпечення.
Принципово нова політична, економічна й соціальна ситуація, що склалася в Україні, її вихід як самостійного суб'єкта на міжнародний туристичний ринок потребує підготовки кваліфікованих фахівців для сфери туризму. З метою внесення деяких коректив в побудову відповідних рівнів вітчизняної туристичної освіти, у дослідженні визначено науково-практичні засади підготовки фахівців для сфери туризму в провідних європейських закладах освіти туристичного профілю. Вони містять наступні положення: підготовка здійснюється великими готельними і туристичними комплексами, які мають власні навчальні центри (останні фінансуються на 60-80% за рахунок даних підприємств та входять до їх складу); практика на туристичному підприємстві є складовою навчального процесу, при цьому кількість теоретичних і практичних занять є однаковою; навчання майбутнього фахівця починається, якщо встановлено потребу в ньому конкретного підприємства, тобто існують певні гарантії його працевлаштування після закінчення навчання; майбутній фахівець має обов'язково проходити всі рівні професійної підготовки: учень (стажер) > студент > бакалавр > магістр та постійно підвищувати свою професійну кваліфікацію.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
