- порушення порядку запрошення і призначення захисника (ст. 47 КПК), зокрема незабезпечення участі захисника, якщо про це клопоче обвинувачений, не обговорення питання про вимушений характер відмови обвинуваченого від захисника, а також порушення порядку заміни захисника (ст. 46 КПК);
- участь у справі захисника за наявності умов, що виключають участь саме цієї особи (ст. 61 КПК);
- формулювання обвинувачення, наведене в обвинувальному висновку, істотно відрізняється від пред'явленого обвинувачення і погіршує становище обвинуваченого;
- особа засуджена за законом, за яким обвинувачення їй не пред'являлося або було пред'явлено не конкретно, без зазначення місця, часу, мотивів вчинення злочину кваліфікуючих ознак;
- незабезпечення участі захисника у справах стосовно осіб, хоча і визнаних осудними, але таких, що страждають на постійний або тимчасовий розлад психічної діяльності, істотні дефекти мови, зору, слуху, інший подібний недуг;
- задоволення клопотання обвинуваченого про відмову від захисника, якщо обвинувачений за станом свого здоров'я не міг сам забезпечити свій захист;
- розгляд справи судом без допиту підсудного, що не відмовився від дачі показань;
- розгляд справи судом апеляційної або касаційної інстанції без участі підсудного або його захисника, якщо вони не були сповіщені про час судового засідання і це позбавило їх можливості взяти в ньому участь (статті 354, 389 КПК).
Істотним порушенням кримінально-процесуального закону є незабезпечення обвинуваченому і захисникові, що не володіють мовою судочинства, можливості користуватися в будь-якій стадії процесу рідною мовою або мовою, якою вони володіють. Обвинуваченому, що не володіє мовою судочинства, забезпечується право користуватися послугами перекладача, а особам, що є глухими або німими, - послугами особи, що розуміє їхні знаки [19, 154].
Вирок (постанова) постановлюється в окремому приміщенні - нарадчій кімнаті. Перебування в нарадчій кімнаті крім суддів, що входять до складу суду в даній справі, інших осіб, у тому числі запасних суддів, секретаря судового засідання, а також розголошення думок, висловлених у нарадчій кімнаті, законом заборонено (ст. 322 КПК). Вирок (постанова) підписується всіма суддями або суддею, якщо справа розглядалася ним одноособово. Порушення цих вимог закону є безумовною підставою для скасування вироку (постанови).
Крім порушень, прямо зазначених у ч. 2 ст. 370 КПК як істотні, законодавець дає право суду апеляційної інстанції визначити істотність деяких порушень кримінально-процесуального закону залежно від конкретних обставин справи, які свідчать про те, що порушення перешкоджали або могли перешкодити суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу й постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок або постанову (ч. 1 ст. 370 КПК).
До таких порушень кримінально-процесуального закону належать, зокрема:
- проведення досудового слідства без порушення кримінальної справи;
- порушення справи неправомочною особою;
- якщо після провадження додаткового розслідування справи не складено новий обвинувальний висновок;
- необґрунтоване виділення справи стосовно одного або кількох обвинувачених, якщо це позначиться на всебічності, повноті й об'єктивності дослідження доказів і вирішення справи;
- порушення вимог ст. 112 КПК про підслідність: проведення дізнання замість досудового слідства, проведення провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів про злочини, не передбачені ст. 425 КПК;
- порушення порядку направлення матеріалів, зібраних у процесі досудової підготовки, у суд (ст. 426 КПК);
- якщо у вироку (постанові) не зазначені діяння, вчинені даною особою.
Як передбачено ст. 371 КПК, неправильним застосуванням кримінального закону, що тягне за собою скасування або зміну вироку (постанови), є:
- незастосування судом кримінального закону, який підлягає застосуванню;
- застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню;
- неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту.
Зазначені форми неправильного застосування кримінального закону є взаємопов'язаними. Застосування судом закону, який у конкретному випадку не підлягає застосуванню, є порушенням принципів законності. Неправильне тлумачення кримінального закону, як правило, є причиною зазначених порушень кримінального закону.
Неправильне застосування кримінального закону полягає в неправильному застосуванні норм як Особливої, так і Загальної частини Кримінального кодексу: неправильна кваліфікація діяння; порушення правил призначення покарання; неправильне застосування норм, що визначають поняття злочину, строків давності й інших норм, що може спричинити необґрунтоване засудження або виправдання підсудного, призначення покарання, що не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі винного, а також інші негативні наслідки.
Неправильне застосування кримінального закону може полягати:
- у застосуванні закону, що втратив силу або ще не набрав законної сили;
- у необґрунтованому застосуванні кримінального закону, що не має зворотної дії в часі, і навпаки, в незастосуванні закону, що має зворотну дію, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом сили (ст. 5 КК);
- у помилці при застосуванні положень закону про форму вини, співучасті у вчиненні злочину; у помилковому визначенні кола суб'єктів кримінальної відповідальності за певний злочин, стадій вчинення злочину, обставин, що виключають злочинність діяння, кваліфікуючих ознак злочину.
Наприклад, вирок було змінено, оскільки дії особи, спрямовані на вчинення умисного злочину, неправильно кваліфіковано як закінчений злочин у випадку, коли злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі цієї особи.
Неправильне застосування кримінального закону при призначенні покарання може полягати:
- у недотриманні правил призначення покарання за сукупністю злочинів або сукупністю вироків;
- у призначенні покарання, що перевищує санкцію статті КК, за якою кваліфіковано діяння підсудного; в призначенні покарання понад максимальний строк виду покарання, встановлений КК;
- у неправильному застосуванні або незастосуванні акту амністії;
- у помилковому застосуванні додаткового покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою підсудний визнаний винним (за винятком позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю).
Невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого полягає в тому, що призначене судом покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені статтею кримінального закону, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим як через м'якість, так і суворість (ст. 372 КПК).
Згідно зі ст. 65 КК, що визначає загальні принципи призначення покарання, суд призначає покарання:
у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
- відповідно до положень Загальної частини КК;
- враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Пленум Верховного Суду України в Постанові «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7 звернув увагу судів на те, що особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і для попередження нових злочинів.
Закон вважає покарання явно несправедливим, якщо суд призначив надто м'яке покарання за тяжкий злочин або надмірно суворе покарання - за незначний злочин, а також у всіх випадках, коли порушений принцип індивідуалізації покарання.
Апеляційний суд вправі змінити вирок або постанову, якщо цим не погіршується становище засудженого або особи, щодо якої застосовано примусові заходи виховного або медичного характеру.
Відповідно до ст. 373 вирок може бути змінений у випадках: пом'якшення призначеного покарання, якщо апеляційний суд визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості злочину та особі засудженого; зміни кваліфікації злочину і застосування кримінального закону про менш тяжкий злочин; зменшення сум, які підлягають стягненню, або збільшення цих сум, якщо таке збільшення не впливає на обсяг обвинувачення і кваліфікацію злочину; в інших випадках, коли зміна вироку не погіршує становища засудженого.
Апеляційний суд змінює постанову про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру у випадках: зміни кваліфікації суспільне небезпечного діяння і застосування статті КК, яка передбачає відповідальність за менш тяжке діяння; пом'якшення виду примусового заходу виховного чи медичного характеру.
Зазначений перелік підстав для зміни вироку (постанови) не є вичерпним. Апеляційний суд вправі також виключити окремі епізоди обвинувачення, які не підтверджені доказами або не мають складу злочину чи поставлені у вину з порушенням процесуального закону, якщо направлення справи на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд буде визнано недоцільним; виключити цілком чи частково конфіскацію майна або будь-яке інше додаткове покарання; змінити рішення про долю речових доказів, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також внести інші зміни за умови, що вони не погіршують становище засудженого або особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру.
4. Порядок перевірки ухвал і постанов місцевих судів, зазначених у ч. 2 ст. 347 КПК.
В апеляційному порядку перевіряються законність і обґрунтованість ухвал (постанов) місцевих судів про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування, окремих ухвал (постанов) місцевих судів, а також інших постанов місцевих судів (ч. 2 ст. 347 КПК). Апеляційна перевірка цих рішень здійснюється з додержанням вимог глави 30 КПК, але судове слідство при їх перевірці не проводиться.
Закон передбачає такий самий процесуальний порядок подання апеляцій на зазначені ухвали (постанови), а також порядок їх розгляду судом апеляційної інстанції, як і порядок подання і розгляду апеляцій на ухвалені місцевими судами вироки, що не набрали законної сили, і на постанови про застосування або незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
