3
Міністерство освіти і науки України
Реферат
Адвокатура в Україні
Хмельницькій 2005
Зміст
Слово “адвокатура” походить від латинського кореня “advocare”, ”advocatus” («закликати», «запрошений») Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. - СПб, 1890. --Т. 1. -- С. 167/. На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соці-альних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і дося-гти певного розквіту Васьковский Е.В. Организация адвокатуры.-- Ч. 1. -- СПб, 1893.-- С. 47-48.. Зокрема, у стародавніх племенах півден-ної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів, У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист роди-чам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».
Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен.
Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюєть-ся тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспру-денції, а з іншого, цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.
На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.
Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професій-ної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презен-тації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.
У середні віки (V--XV ст. ст.) принципи організації адво-катури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адво-катури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от-римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.
Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя-тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчан-ня, внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.
У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самоcтійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з'являються зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворила-ся община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном об-щини, були її представниками у зносинах з урядовими устано-вами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.
Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза-ступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.
Упродовж XVI--XIX століть адвокатура поступово наби-рає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогод-нішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану -- общини адвокатів -- відбулося в результаті розпаду «общи-ни адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Ні-меччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувалися у адвока-тську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'є-дналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.
У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії -- наявність практич-ного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирі-чного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеч-чині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.
Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Анг-лії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його Повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно-рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.
Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людсь-кої культури та проходячи через різноманітні фази свого роз-питку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусід-ська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, гак і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.
Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціа-льним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі за-конодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторо-ни адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки до-пуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римсь-ких юристів. Організація республіканської адвокатури грунту-валася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відно-сної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принци-пів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступниц-тво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судо-во-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертву-вання перетворився на винагороду, одержувану через суд.
У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсу-тність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тіс-ний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У насту- пні часи (XVI--XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.
У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солі-дарності, перетворившись на силу, яка активно використову-ється в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.
Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуа-льно, відкрити своє адвокатське бюро або об'єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвока-тські об'єднання, які діють відповідно до Закону про адвока-туру і своїх статутів.
Діяльність адвокатських об'єднань грунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати -- про одержання свідоцтва на право заняття адвока-тською діяльністю.
Закон про адвокатуру України відносить порядок утворен-ня адвокатських об'єднань, питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації, структури, штатів, функцій, порядку витрачання коштів, прав та обов'язків керівних органів, порядку їх виборів та інші питання до компетенції відповідних об'єднань.
Страницы: 1, 2
