По відношенню до держави і суспільства релігія завжди була цементуючою основою, та її можливості у цьому плані завжди залежали від самої релігії. Відомо, що різні релігійні системи далеко не однаково закріплювали традиційну соціальну структуру чи існуючу політичну владу. Там, де релігійна система слабо підтримувала державу, владу, ця влада, а разом з нею і певне суспільство, гинули швидше й легше. Це можна побачити на прикладі давніх близькосхідних імперій - перської, ассирійської, індійської, які були досить індиферентними щодо держави, тому індійські державні утво-ренні легко виникали й гинули, але по відношенню до соціальної структури індійського суспільства релігія діяла досить ак-тивно (освячувала кастовий устрій суспільства і його незмінність), тому, незважаючи на легку зміну політичної вла-ди, структура суспільства зберігала кастовий устрій як його провідну соціальну ланку, він навіть зберігся у майже незайманому вигляді до нашого часу. Там, де релігія енергійно освя-чувала державну систему, це сприяло її збереженню на протязі тисячоліть, як, наприклад, у Китаї.

Якщо на Сході релігія завжди робила ставку на стабільність, консервацію існуючих норм і традицій, збере-ження соціально-політичного статусу суспільства у незмінно-му вигляді, то на Заході християнство надає цивілізації зовсім інших рис [1,c.26]

2.3 Вплив релігійних вчень на світоглядні цінності сучасних цивілізацій

Своїм корінням наша епоха у християнстві, всі ціннісні смисли нашого буття вкорінені в християнській свідомості. Саме розкол у християнстві призвів до розколу всередині європейської цивілізації, визначив її культурні ти-пи. Таким чином склалися основні зони європейського універсаму: південно-католицька, північно-протестантська та східно-православна (візантійська).

Такі риси сучасного світу, як інформаційна та комунікаційна транспарентність, насиченість життя і наси-ченість часу, біг історії, який здатний обійняти видиме людсь-ке життя - це наслідки нового сприйняття земного часу, що принесло людству християнство. Завдяки християнству з'яви-лося нове уявлення про мету життя людини, що диктувало підвищені вимоги до способу буття людини - їй треба встиг-нути, досягти, виконати своє призначення, залишити по собі більше, ніж вона отримала при народженні. Світ став орієнтуватися на людину, на вияв меж її можливостей. Християнство принесло з собою дух земної перебудови буття. Поставивши за мету побудувати церкву, "град Божий" на землі, воно диктува-ло необхідність перетворення земного світу. В межах христи-янства для людської цивілізації стали суттєво важливими не тільки божественні, а й людські орієнтири історії. Тому хрис-тиянській цивілізації притаманні прозелітичні риси, вона прагне до універсалізму. Християнин, що вважає себе палом-ником на вічні небеса, який повинен постійно відчувати себе у порозі, все більше й більше починає цікавитися саме цією до-рогою і тими центрами земного життя, що зустрічалися на його шляху.- Результатом цього і став сучасний геополітичний універсум, який визначається параметрами, вихованими релігійною історією людства. Саме ці цінності, виховані у західної цивілізації християнського світоглядною революцією, підкорили світову економіку, породнивши глобальну цивілізацію. Ринкова економіка не є винаходом виключно Заходу, але саме він винаходить капіталізм - нову форму ефективної господарської діяльності, з іншим масштабом і цілями при тому ж самому предметі діяльності. Ідея економічного розвитку стає символічною парадигмою сучасного мислення, зазначив французький соціолог Р. Нісбет, з усіх концепцій, з усіх ідей, що були первинними й визначальними для західного мислення, жодна не мала такого впливу, як ідея розвитку чи ідея еволюції. Християнський універсам перероджується в універсум економічний.

Внутрішня стабільність сходу виявилась багато в чому визначеною східною релігією, що протидіяла структурному оновленню й активізації приватновласницького начала, заважала економічному розвитку Сходу, примушуючи його століттями топтатися на місці. Вторгнення європейського капіталу й колоніальні захоплення дали поштовх для розпаду старої структури й повільного становлення нової, елементи якої, до речі, завжди сприймалися дуже болісно, адже східним суспільствам були внутрішньо чужі ідеї розвитку, спрямованого на майбутнє й на заміну існуючого стану речей.

Отже, релігія визначала певний тип світобачення, певне розуміння життєвих цінностей, зливалася з безпосереднім щоденним буттям людини. Саме релігійне усвідомлення певних цінностей є невід'ємною частиною національної самосвідомості народу. Свого часу, зазнавши польсько-литовського поневолення, наш народ перш за все збереження своїх національних ознак бачив у збереженні православ'я, право-славна церква почала розумітися як національна українська церква, на відміну від католицької, яка сприймалася як си-нонім всього польського, панського. Тому козачий національно-визвольний рух, заворушення селянства народ сприймав як оборону православ'я, як збереження непорушності віри і церкви, яка є запорукою непорушності нації і синонімом всього українського.

Звичайно, сучасна культура, що у своїй основі була закла-дена Християнськими ціннісними установками, набула секу-ляризованого, світського характеру, національна культура вже не визначається прямо її релігійними рисами, більше важить її тяжіння до певних політичних, державних структур, в ній визнається, поряд із загальним, національним, автономність і цінність окремої особистості, національне і релігійне не співпадають, люди можуть належати до однієї культури, але сповідувати різні релігії чи взагалі не сповідувати жодної. Та для багатьох сучасних культур Сходу національне й досі сприймається як синонім релігійного, політичні події релігійно переживаються і релігійно тлумачаться, соціальна структура освячується релігією. І вже безумовним у східних суспільствах є визнання релігійних авторитетів у питаннях сімейних відносин. Тож більшістю сучасного людства релігійні орієнтири визнаються як не просто важливі, а як панівні й визначальні [1,c.29].

РЕЛІГІЯ В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ

3.1 Значення і сенс релігії в культурі

Релігія являє собою одну з областей духовної культури (лат. culturе - оброблення, виховання, утворення, шанування).

У якості плідно "працюючого" у релігієзнавстві приймемо наступне визначення культури: це сукупність прийомів здійснення різнопланового буття людини, що реалізуються в ході матеріальної і духовної діяльності і представлені в її продуктах, переданих і освоюваних новими поколіннями. Культура характеризує як процес діяльності людей (під кутом зору володіння відповідними способами, прийомами і постійним їхнім утіленням), так у її результати. Вона має на увазі відповідні властивості свідомості і поводження в різних областях життя - в економіці, політику, моралі і т.д., має на увазі визначені сторони життєдіяльності й індивіда, і групи, і суспільства.

Культуротворення відбувається в області як матеріального, так і духовного виробництва. І в тієї й в іншій є свої предметні носії. Предметами-носіями культури в сфері матеріальної діяльності є знаряддя і засоби праці, штучно створені продукти харчування, одяг, житла, приналежності побуту, засобу зв'язку і транспорту, а втіленнями духовного виробництва виступають мова в звуковій і письмовій формах, різні штучні знакові системи (наприклад, схеми, карти, "мова" математики), книги, газети, твору мистецтва.

У культурі, у якій би області вона ні створювалася, матеріальне й ідеальне проникають друг у друга: у матеріальній діяльності реалізуються знання, мети, ідеї, плани людей, а ідеальні продукти запам'ятовують властивості відносини матеріальних об'єктів.

Важливий аспект культури складають механізми регулювання людської активності, що включають норми, правила, вимоги, еталони, зразки, інваріанти дії і спілкування. Якістю культури наділені установи й інститути - утворення, виховання, керування, влади.

Розвиток і функціонування культури можливо лише в контексті об'єкт-суб'єктних відносин. Самі по собі матеріальні предмети поза знаковими відносинами із суспільною й індивідуальною свідомістю мертві. Завдяки діяльності суб'єкта-індивіда і групи забезпечуються "світіння" і рух культури. Щоб діяти в створеному попередніми поколіннями світі культури, представники нових поколінь повинні опанувати уміннями, навичками, що відбиті в матеріальних предметах-носіях. У праці поколінь що переміняють друг друга здійснюється взаємодія процесів опредмечення і разпредмечення. Опредмечення являє собою втілення в об'єктивних предметах людських здібностей, знань, навичок, а распредмечення - це освоєння людьми способів і прийомів діяльності, за допомогою яких зроблені ті чи інші предмети - носії культури. Ці предмети здобувають подвійне буття: з одного боку, вони залишаються незалежної від людини реальністю, безпосередньо-почуттєвою річчю, з іншого боку - заміщають, виражають якусь іншу реальність, мають значення, стають чуттєво-надчуттєвими. Значення являє собою ідеальне утворення, у якому окристалізований досвід людства, виражаються об'єктивні зв'язки, відносини, взаємодії. Будучи відбитим у матеріальних носіях, значення набуває стійкість, інваріантість і в цій своїй якості входить у зміст духовної сфери чи суспільства групи. Незважаючи на те, що значення фіксоване в конкретному предметному носії, воно являє собою узагальнення дійсності.

Значення відноситься до розряду об'єктивно-суспільних явищ, але входить у духовний світ окремої людини. Засвоюючи досвід попередніх поколінь, індивід опановує сукупністю значень. Стаючи фактом індивідуальної свідомості, значення не втрачає об'єктивного змісту, однак наділяється особистісним змістом. Зміст формується під впливом того макро- і мікросередовища, в умовах якої відбуваються формування і розвиток особистості. Дане середовище транслює індивіду суспільні значення в конкретизованому виді, через призму сформованого в ній досвіду освоєння цих значень. В міру становлення особистості в неї виробляється власна здатність індивідуації значень. У ході індивідуації відбувається "переробка" значень. Вони співвідносяться з потребами, інтересами, цілями, таємними станами і переживаннями людини. Зміст виступає як освоєне особистістю значення [4, c.76].

3.2 Співвідношення релігії і культури

Розглянемо рішення питання про співвідношення релігії і культури в християнській теології. У ній поняття "культура" не є базовим, а релігія витлумачується на основі християнської самосвідомості як зв'язок між Богом і людиною. Відповідно до католицьких поглядів, культура - філософія, мораль, мистецтво, техніка - являє собою історичний факт, продукт діяльності людини: позбавлена релігійного виміру, вона на є справжньою культурою. Християнство - це не культура, а релігія, оскільки віра в Христа не є просто цінність серед інших цінностей, що містять різні культури. Але християнство не байдужне і не чужо культурі, має потребу в тім, щоб виразити себе в ній; воно повинно обновити культуру людини, ураженого гріхом. Існує "християнська кваліфікація культури". На думку Іоанна Павла ІІ, культура являє собою "привілейований сектор свангелізації". Остання, будучи автономної від культури, повинна знаходити вираження в житті народів і нації. Утілення Євангелія в якій-небудь культурі - "інкультурація" - відбувається через відновлення внутрішнього світу людини. До вищого достоїнства - достоїнству духовності, що знаходить вираження в найбільш піднесеному дарунку - дарунку любові, людина піднімається через cultura amіnі ("культура душі"). Щоб культура склалася як личить, уся людина повинна брати участь у цьому - уся його творча сила, розум, його знання світу і людей, здатність стримувати себе, жертвувати, бути солідарним і сприяти загальному благу. Справжньою культурою є християнська (католицька) культура, що виникає як результат віри, внутрішнього щиросердечного стимулу, даного релігією.

Страницы: 1, 2, 3, 4