Вже у 367 р. Арістотель прибув до Афін і вступив до Академії Платона. З цією Академією Арістотель пов'язав наступні 20 років свого життя - спочатку як учень, а потім - як вчитель [6; с. 145].
Арістотель був спершу принциповим платоніком, а згодом відійшов від строгого платонізму. Перші твори Арістотеля в стінах Платонівської Академії відрізняються схильністю його до риторики, який він згодом приділив дуже багато уваги. У 364 року до н.е. Арістотель зустрічається з Платоном, після чого вони спілкувалися до самої смерті Платона, тобто в плині 17 років. Платон дуже високо цінував Арістотеля.
Невдовзі, у 335 р., становище Арістотеля в Афінах дещо змінилося у зв'язку з приходом до влади промакедонської партії. Не маючи ні політичних, ні громадянських прав, Арістотель, вирішує покинути Афіни.
Арістотель вирушив у мандри. Притулок він знайшов в малоазійському місті Асосі. Тут він провів три роки (348-345). Саме тут остаточно визначився його світогляд. Тут же він одружився, і незабаром в нього народилася донька.
Протягом наступних троьох років Арістотель живе на острові Лесбос, у місті Мітілені, що розташоване недалеко від Асосу.
У 343 році Арістотель повертається до царського двору, куди його запросив сам цар Філіп ІІ з метою доручити йому виховання свого тринадцятирічного сина Олександра. Коли ж у 16 років виховання закінчилося, і Олексанр Македонський став співправителем свого батька, Арістотель повертається на батьківщину - у Стагіру. Тут він теж не затримався на довго - він провів тут три роки (339-336). В цей же період відбувається битва під Херонеєю (Беотія), в якій грецьке військо зазнало поразку від Філіпа ІІ, внаслідок чого грецькі міста тратили самостійність.
Повернувшись до Афін у 335 році, Арістотель засновує свою власну філософську школу - Лікей (ліцей), та керував нею майже до кінця життя. Школу Арістотеля часто називали «перипатетичною», бо навчання відбувалося під час прогулянок під накритою галереєю (peripatos).
У Лікеї Арістотель викладав майже дванадцять років. Цей період збігається з періодом походів Олександра Македонського по Азії. Арістотель намагався пояснити молодому завойовнику різницю між греками та “негреками”. Але стосунки між Аристотелем та Олександром в цей час трохи погіршилися. Сталося це через Калісфена - племінника Арістотеля, який був також історіографом Олександра. Він відмовився писати пошану молодому монархові як напівбогові [11; с. 201-202].
У 323 році у Вавілоні померає Олександр Македонський. І це викликало антимакедонське повстання в Афінах, тому прихильники промакедонської партії почали зазнавати гонінь. Ця ж доля спіткала й Арістотеля. Не чекаючи суду, Арістотель їде з Лікеї до Халкіди (що на острові Евбея), передавши керування своєї школи Теофрастові. Але вже через два місяці Арістотель померає від шлункової хвороби (322 рік).
Арістотель був надзвичайно плідним автором, але багато його творів - загубилися. Політико-правова тематика детально освітлюється в таких працях, як “Політика”, “Афінська політика” та “Етика”.
Взагалі, твори Арістотеля поділяються на: діалоги, колективні роботи його школи, трактати. Доля всіх трьох груп була різною. Саме діалоги та інші ранні твори - пропали. Правда, залишилися деякі уривки цих праць, завдяки яким ми можемо дізнатися про зміст цих праць. Всі колективні праці теж загубилися (крім “Афінської політії”). А от третя група зберіглася майже вся, правда дещо у спотвореному вигляді.
Політико-правові погляди на державу в “Політиці” Арістотеля.
Однією з характерних рис наукової діяльності Арістотеля є її багатогранність. Своїми працями Арістотель збагатив майже всі існуючі в його часи галузі науки. Держава і суспільство не лишилися поза увагою. Головне місце серед його здобутків, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає "Політика".
Центральною проблемою “Політики” в Арістотеля є питання про походження держави. Перший розділ роботи мислителя ставить питання “що таке держава”. І відразу відповідає: “держава - це спілкування, яке організовується для будь-якого блага.” [11, с. 343]
У своїй праці Арістотель розробляє теорію ідеальної держави, ідеального полісу, а також походження цієї ідеальної держави. Арістотель відкидає релігійне походження держави. Він пише, що людина - це істота політична, і що держава базується на природному потязі людей до спілкування та спільного життя. Саме цей потяг, на його думку, призводить до утворення родини в суспільстві. Отже, перша форма суспільного життя - родина рабовласницького суспільства. Другий етап утворення держави - селище, громада, що складаються з декількох родин. Це фактично розвинута велика родина, але її інтереси вже не обмежуються повсякденними проблемами, тому що з'являються й інші, більш вагомі потреби. І третій етап утворення держав - виникнення її з декількох селищ, чи громад. Оскільки держава за Арістотелем, є розвинуте “спілкування” селищ, а селище - розвинута родина, що роздрібнилася, форми організації родини були перенесені ним і на державу [14; с. 32-33].
Щодо ідеальної держави, то теоретична побудова ідеального поліса - кінцева мета, яку ставить перед собою Арістотель у "Політиці". Цілком виправданими були би пошуки ниток, що зв'язують ідеальний поліс Арістотеля з грецькими полісами IV ст. до н.е., зовнішніми і внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Арістотеля з епохою, у якій він жив. Міркування про поліс, ідеальний поліс, займає в "Політиці" багато місця (сьома і восьма книги; до цього варто додати аналіз його попередників і сучасників у другій книзі). Тут ми знаходимо обґрунтування думки про те, що поліс є вищою формою об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, узгодженим з всіма чеснотами; тут поняття полісу піддається розчленуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, що несправедливо розподілила між людьми розумові здібності, Арістотель захищає одну з підвалин античного суспільства - рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства - приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності властива людині за природою.
Розгляд різних теорій державних устроїв Арістотель починає з аналізу проекту Платона. Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Арістотель критикує теоретичну позицію Платона - його прагнення ввести в державі повну єдність, не зважаючи на реально існуючу множинність. У "Законах" Платона Арістотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що загрожують при введенні їх у життя тими чи іншими труднощами і небажаними результатами.
Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відносинах між громадянами, Арістотель відмовляється бачити в ній панацею від усіх суспільних зол. Розбираючи проект Гіпподома Мілетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гіпподома беруть участь в керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, затверджує Арістотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто володіє цим правом [19; с. 124].
У такий спосіб Арістотель приходить до висновку, що запропоновані до нього проекти, якщо вони будуть реалізовані, не забезпечать найкращого життя громадянам держави.
На початку дослідження видів державних устроїв Арістотель піддає розгляду питання про державу взагалі. У першу чергу він аналізує поняття громадянина, час від часу звертаючись до практики грецьких полісів. Свій висновок Арістотель формулює так: "існує кілька різновидів громадянина.... громадянином переважно є той, хто володіє сукупністю громадянських прав". [29, с. 83] Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Арістотеля, спонукає його відразу ж перейти до питання про співвідношення чесноти справжнього громадянина з чеснотами просто гарної людини.
Висновок Арістотеля такий: ці чесноти тотожні в одній державі і різні в іншій. І тут, таким чином, з'являється загальна порада філософа: вирішувати теоретичні питання звертаючись до складності і різноманіття дійсності, а саме, політичної реальності [29; с. 85].
Досить виразно видна практична спрямованість соціально-політичного вчення Арістотеля в тих його здобутках, де представлено класифікацію видів державного устрою; три з яких розглядаються ним як “правильні”, три - як “неправильні”, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Арістотелем, - царська влада, аристократія, політія; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Царська влада - правління одного, що править в і'мя загального блага; тиранія - правління одного, що керується власною вигодою. Аристократія - правління деяких, кращих, що здійснюється в інтересах усіх громадян; олігархія - правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Політія - правління більшості, що обирається на підставі визначеного цензу і, що піклується про загальне благо; демократія - правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Арістотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних - відсутність чеснот.
Неважко переконатися, що за кожним вжитим в Арістотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ намагається зробити свою схему гнучкою, яка була б здатна охопити все різноманіття дійсності. Наводячи в приклад сучасні йому держави й звертаючись до історії, він, по-перше, констатує існування різних різновидів всередині окремих видів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і, що існують проміжні форми між царською і тиранічною владою - аристократія з ухилом в олігархію, політія, близька до демократії та ін. [14; с. 34-35].
Велику увагу Арістотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини і передумови переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами їх давнього і зовсім недавнього минулого. Тією ж особливістю відрізняється виклад його поглядів на методи запобігання переворотів і збереження тих чи інших видів державних устроїв.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5
