Перевагою такої соціальної теорії, на думку авторів підручника „Філософія” (І.В. Бичко, І.В. Бойченко, М. Бузський та ін.), є те, що соціальна теорія з самого початку виявляється включеною в практику соціальних перетворень.

Таким чином, філософськи засади теоретичної моделі суспільства - натуралізм, ідеалізм, матеріалізм можна аналізувати лише за допомогою декількох окремих теорій, кожна з яких спирається на свою раціональність і одночасно доповнює іншу.

2.2. Поняття суспільства. Суспільні відносини, їх види і структура.

Суспільство як система суспільних відносин.

Стародавній світ ще не знав (принаймні не використовував) абстракції такого високого рівня, як суспільство: вона з'явилася лише у XVIII ст., і виникненню її передувала велика робота над узагальненням та систематизацією історичного досвіду багатьох поколінь і народів. Проте елементи змісту цього поняття присутні вже в Аристотеля та його наступників. Спостерігаючи такі форми людського співжиття, як сім'я, рід, плем'я, громада, поліс, вони природно ототожнювали між собою дві останні, розглядаючи їх як продовження і розвиток трьох перших, тобто кровної спорідненості. Суспільність людей, суспільність їхнього існування вважалися самоочевидним фактом і пояснювались як природні (притаманні від народження) властивості.

Вищою формою суспільного життя, за Аристотелем (384-322 до н.е.) є поліс, оскільки в ньому права і обов'язки громадян юридично внормовані й підпорядковані спільному інтересу. Аристотель разом з ним приділяє пильну увагу різним формам спілкування неофіційного характеру (людинного, товариського тощо). В кожній з них він вбачав особливий прояв єдиної суттєвої властивості - „дружності” як першооснови будь-якої форми суспільних взаємовідносин.

Гуманістичний потенціал античної культури, успадкований та освоєний мислителями епохи Відродження, набув свого подальш8ого розвитку в працях філософів XVII-XVIII ст. Показовим щодо теорій суспільства та суспільних відносин були концепції походження суспільства англійських філософів XVII ст. Дж. Локка ти Т. Гоббса.

Соціальне буття людини, проблема людського суспільства і держави - одна із центральних у філософії Т. Гоббса (1588-1679), одного із найвідоміших і найцікавіших матеріалістів Нового часу. Гоббс не відрізняє громадянського суспільства від держави, що виникає через відчуження людських прав і передання їх провідникові держави. Виникнення держави Т. Гоббс змальовує як цілком свідому, розумну акцію.

Проблеми суспільного життя посідають щільне місце в системі філософських поглядів англійського філософа Дж. Локка (1632-1704). Вихідним у нього було індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди, які утворюють державу і суспільство, є своєрідними атомами, що керуються у своїй діяльності лише власними інтересами і прагнуть до задоволення своїх суто природних потреб. Якщо Т. Гоббс фактично ототожнював державу і суспільство, Дж. Локк розрізняє їх. Суспільство у нього виникає раніше від держави. Відрізняється і його характеристика природного стану. Локк розглядає природний стан як такий, у якому панує взаємна доброзичливість, „стан миру, доброї волі, взаємної допомоги і безпеки”.

Спроби розглянути суспільство як систему, особливості його еволюції спостерігаємо у А. Сміта (1723-1790), англійського філософа, І. Гегеля (1770-1831), німецького філософа, А. Сен-Симона, французького мислителя, соціаліста утопіста, а також К. Маркса і Ф. Енгельса. Останні розглядали суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність.

В дослідженнях сучасних вчених - філософів суспільство розглядається здебільшого як утворення, яке має ту саму природу, що і людина, і досліджується з допомогою тих самих категорій, за допомогою яких досліджується й людина.

Існує велика кількість сучасних філософських концепцій (як, наприклад, прихильники феноменології) за якими суспільство й соціальні група є самостійними сутностями, які пов'язані у своєму житті не з кожним індивідом зокрема, а з усіма своїми членами.

Субстанціалістські концепції, спираючись на визначення характеристик суспільства за методом аналогії з людськими характеристиками, приходять до підпорядкування людини суспільним силам. Якщо спочатку точкою опори, субстанцією, постає людина, то на завершення вона виявляється окремим випадком, складовою вищою над нею субстанції - суспільства.

Згідно з позиції функціоналістів, не існує ні індивідів, ні соціальних груп, ні суспільства як самостійних утворень, вони вважають більш вдалим термін „усуспільнення”, ніж „суспільство”.

Курс лекцій „Філософія” (авт. І. Бичко та ін.) визначає суспільство як саму людину в її суспільних відносинах. Воно, на думку українських філософів - авторів посібника, не складається з індивідів, а відображає суму тих зв'язків і відносин, у яких ці індивіди знаходяться один до одного. Таким чином, поняття суспільство вживається для визначення дійсності як системи взаємозв'язків і взаємовідносин між людьми. У цій системі людина є носієм усієї сукупності зв'язків і відношень, у які вона вступає з іншими людьми. суспільство постає тут як безпосередній світ людини, дійсність людських суттєвостей. Суспільство постає продуктом взаємовідносин людей, які здійснюється на основі конкретних умов.

Носієм усіх суспільних відносин постає людина, діяльність якої містить у собі суперечність - здатність визначатися наявним буттям і ламати дану структуру, творити нову.

Першим кроком виходу людини з тваринного світу було виробництво знарядь праці, виготовлення при їх допомозі засобів задоволення своїх потреб. Це можливо лише шляхом використання людьми свого досвіду, здібностей, співробітництва багатьох індивідів, їх співпраці, спілкування. Це викликає виникнення різних елементів структури суспільства, різноманітних людських спільностей.

Вирішальну роль у формуванні суспільства відіграє економічний фактор. Взагалі ж у структурі суспільства різноманітні елементи не існують ізольовано один від одного. Суспільство виступає соціально цілим, яке розвивається за об'єктивними законами з відповідності з його потребами на основі матеріального виробництва.

Продуктивні сили, головним елементом яких є людина, будучи змістом способу виробництва, виступають початковим моментом становлення людського суспільства. Разом з виробничими відносинами вони становлять дві сторони способу виробництва. Головна, визначальна сторона змісту суспільства належить процесу виробництва, який зумовлює форму спілкування - виробничі відносини. Виробничі відносини не тільки впливають на продуктивні сили, але і на специфіку всього життя суспільства. Певне виробництво, виступаючи основою суспільства, визначає місце і функції кожного його елемента, властиві йому особливості.

Таким чином, спосіб виробництва виступає не тільки основою, але і фактором, що детермінує усі багатозначні суспільні відносини і зв'язки, які складаються в ході творчої матеріальної діяльності. Змінюючи природу, люди створюють специфічне соціальне середовище, в рамках якого реалізується їх виробнича та духовна діяльність. Духовна діяльність, суспільна свідомість, які є відображенням суспільного буття, виступають регулюючим фактором усіх суспільних відносин.

Система економічних, виробничих відносин виступає основою формування всіх або майже всіх невиробничих відносин, а також сфери виробничої життя суспільства. Виробничі відносини, які створюють економічний лад суспільства, називаються базисом. Ідеологічні, політичні, правові відносини, ідеї, а також організації й установи, через які ці відносини здійснюються, належать до надбудови. Аналіз взаємозв'язку базису і надбудови не дає підстав зводити хід соціально - історичного розвитку до суто економічних факторів. Соціокультурні, соціально - психологічні, політичні, соціальні, етичні та інші чинники постійно впливають на розвиток економічного базису суспільства.

У рамках суспільно - економічної формації кожна із сфер суспільних відносин забезпечує певну сторону життєдіяльності людей. На функціонування і розвиток суспільства суттєво впливають і політичні, релігійні, ідеологічні відносини. А також звичаї і традиції народу, що значною мірою і визначає різноманітність форм суспільства на всіх степенях його розвитку, неповторність цього суспільства створює можливості для варіантності історичного процесу.

2.3. Соціальні закони, їх специфіка та роль в суспільному розвитку.

Соціальні закони відбивають наявність у громадському житті та суспільному розвитку стійких відносин, які відтворюються в ході історії. Соціологія і раніше фіксувала стосунки і зв'язки між людьми, але трактувала їх як значною мірою природні. Аксіомою є розуміння громадського життя як специфічних соціальних зв'язків, як матеріальних, так і духовно - практичних. Такий підхід дає змогу спрямувати проблему соціальної закономірності і соціальної свободи в русло наукового аналізу , якщо визнається, що у громадському житті нерозривно поєднані об'єктивне і суб'єктивне, практичне і духовне. Коли про це забувають, то це призводить або до заперечення ролі суб'єктивного чинника в історії, свободно - вольової діяльності (метафізичний матеріалізм), або до заперечення будь - якої закономірності в суспільстві (суб'єктивний ідеалізм). Так, представники баденської школи неокантіанства В. Вілденбанд та Т. Ріккарт, а і згодом М. Вебер на ґрунті абсолютизації неповторності історичних подій заперечували наявність у суспільстві будь - якої закономірності. Проте якщо в суспільстві немає об'єктивної тенденції, а отже, рушійних сил як причинного фактора, то виявляється неможливим прогнозувати події; але іноді втручається сенс соціального буття.

Рівною мірою крайністю є і прагнення до заперечення стихійного, спонтанного процесу в громадському житті. Безумовно, в суспільстві має місце об'єктивна необхідність, причинна зумовленість, повторюваність, але на відміну від природної соціальна закономірність має цілий ряд специфічних ознак.

По - перше, суспільні відносини набувають форми суспільних інтересів, цілей, почуттів і настроїв, а це означає, що соціальні закони - закони не лише матеріальної, а й духовної діяльності людей. Спільним у законів природи і соціальних законів є те, що вони об'єктивні, але знов - таки на відміну від природи об'єктивними в суспільному житті є не лише предметно - матеріальні феномени, а й духовно - практичні. Певна річ, що жодних законів духовної діяльності природа не знає, якщо не стояти на позиціях ідеалізму.

По - друге, оскільки суспільство водночас є і суб'єктом, і об'єктом, соціальні закони - це закони людської діяльності.

Слід розуміти, що поза людською діяльністю, яка є генетично первинною, немає і бути не може соціальної закономірності. Соціальний об'єкт складніший за природний, бо поєднує в собі матерію і дух. У суспільстві усвідомлюється не лише зовнішній об'єкт, а й власна діяльність людей. Соціальне пізнання нерозривно пов'язане з індивідуальними або груповими цілями і пристрастями, а це передбачає ціннісний підхід.

По - третє, соціальні закони за характером свого виявлення є статистичними, тобто є законами - тенденціями. Вони функціонують лише там, де мають місце масові випадкові явища (стохастичні процеси). Вони не дають одноз0начного і вірогідного, в дусі динамічних законів, передбачення навіть на рівні дослідження природи (квантова механіка, генетика), тим більше це неможливо в суспільному житті. Саме тому соціальні прогнози містять певну частку вірогідності, і розвиток суспільства передбачає не одну, а кілька можливостей, тобто соціальний розвиток - багатоваріантний.

По - четверте, специфічною ознакою соціальних законів є історичність. В наслідок того, що соціальна еволюція протікає більш активно, ніж еволюція природи, суспільні відносини і форми культури рухоміші, тому не завжди м0ожна бути впевненим у „вічність” закону. Соціальний організм надзвичайно динамічний і тендітний, його закони дають змогу схопити лише загальну лінію розвитку, що робить маловірогідним одержання точних строків певної дії.

Одні соціальні закони відмирають і перестають діяти, а інші виникають. При цьому досить значним є спектр соціальних законів, які функціонують у певних сферах суспільства і вивчаються конкретними науками (політекономія, демографія, політологія, правознавство, мовознавство та ін.). та у будь - якому випадку, незалежно від масштабу дії, соціальний закон відбиває наявність соціальної необхідності. Найбільш яскраво об'єктивність історичного процесу виявляється в залежності суспільства від природи, від астрофізичних чинників (на думку філософії комізму). Якими б широкими не були соціальний простір і соціальний час, людство повинно рахуватися із законами живої і неживої природи, корегувати лінію власної поведінки.

Другим критерієм об'єктивності соціальних законів є історична спадкоємність, оскільки кожне покоління починає з дії реальної основи, яку він дістав у спадщину.

Таким чином, соціальні закони є самодостатніми визначеннями, коригувати які можуть лише вимоги узгодження їх взаємодії з іншими частинами соціальної реальності у її багатоманітності.

ІІІ. Висновки.

Суспільство - один із найважливіших об'єктів філософського аналізу, найскладніша з усіх відомих науці систем, об'єднана величезною кількістю елементів систем і підсистем, що перебувають в надзвичайно складних умовах між собою.

Суспільство не є простою сукупністю елементів і підсистем, а є динамічною системою, різні компоненти й елементи якої оновлюються і перебувають у взаємодії. Суспільство - це все сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем/, способом існування яких є виробництво засобів для життя.

У роботі проаналізовані компоненти суспільства як системи за притаманними її властивостями - соціальними законами, розглянуті філософські концепції суспільства (натуралізм, ідеалізм, матеріалізм). Суспільство постає перед нами як організована, суперечлива система в розвитку з новим узгодженням її елементів.

Список використаних джерел.

1. Філософія: підручник для вищої школи // за загальною ред. В.Г. Кременя та М.І. Горлача. - 3-тє вид., перероб. та доп. - Харків: „Прапор”, 2004. - 734 с.

2. Філософія: Курс лекцій: навч. посібник. - К.: Либідь, 1991. - 456 с.

3. Філософія. Підручник для вузів. - К.:1995. - 454 с.

4. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. Підручник. - К.:2005. - 528 с.

5. Філософський словник соціальних термінів / Під заг. Ред. В.П. Андрущенка. - К.:2005. - 669 с.

Страницы: 1, 2