На розвиток концепції політичного плюралізму вплинули погляди Клода Гельвеція. Французький мислитель розумів суспільство як «зібрання окремих осіб», де кожна особа керується своїм особистим інтересом, визначеним особистими потребами. Таким чином, у суспільстві панує суспільний інтерес. Проте, з ускладненням структури суспільства особистий інтерес не виступає єдиним чинником. Також мають місце й суспільні інтереси, котрим не повинен суперечити індивідуальний інтерес. Такі роздуми дозволяють прослідкувати паростки плюралізму, в основі якого виступає інтерес окремих громадян, потім - суспільних асоціацій, груп та рухів.

У працях Гельвеція міститься опис плюралістичного суспільства: «…можна буде вільно розмірковувати про будь-які речі так, щоб кожен мав можливість висловити все, про що він думає, висловлювати протилежну думку і, в свою чергу, мав можливість вислухати заперечення. Образливі висловлювання караються відповідно до тяжкості образи…».

Далі Гельвецій підкреслює: у ситуації, коли верховна влада розподіляється між усіма верствами громадян, то володарем є вся нація. Громадяни підкоряються законодавству, яке вони самі для себе встановили; вищими вони вважають лише справедливість і закон; живуть мирно тому, що в духовній сфері, як і в фізичній, панує спокій - продукт рівноваги сил.

Також Гельвецій захищає ще одну ідею плюралізму - ідею необхідності свободи друку. Фізичні науки зобов'язані своїм вдосконаленням наявності протилежних думок і наявності свободи друку. Якщо забрати цю свободу, чимало хибних поглядів сприйматимуться як аксіоми. «…Якщо ми бажаємо в політичній сфері переконатися в істинності своїх суджень, необхідно мати можливість їх висловлювати. Їх треба випробувати на камені спотикання. Тому друк має бути вільним. Влада, котра обмежує свободу друку, протистоїть вдосконаленню моральності й політики; вона придушує ідеї, породжувані такою свободою. Можна передбачити те, що вільний народ, мислячий народ завжди домінуватиме над народами, які не думають. Таким чином, можновладець повинен говорити народу істину тому, що вона є корисною, і надавати йому свободу друку тому, що це є засобом відкрити істину».

Цікавими є погляди Поля Анрі Гольбаха з приводу природи суспільства.

«Той факт, що люди дотримуються різних, іноді протилежних стосовно одних і тих само речей поглядів, не свідчить про недоліки інтелекту», - зазначає Гольбах. Наведена цитата засвідчує: Гольбах розвиває думку Гельвеція з приводу того, що суперечки в поглядах людей спричинені не слабкістю їхнього інтелекту, а їхніми протилежними інтересами.

Поруч з французькою філософсько-політичною думкою проблеми плюралізму досліджують і в інших країнах.

Так, американський учений Джеймс Медісон стверджував, що перешкоджати різноманіттю груп, думок, тобто плюралізму, означає обмежувати або знищувати свободу. Пізніше представник американського прагматизму Уільям Джемс видав працю «Всесвіт з плюралістичної точки зору», де обгрунтовується світоглядний плюралізм.

Досліджуючи діалектику взаємовідносин між загальним, тотальним, тобто монізмом і окремим, множинним, тобто плюралізмом, філософ віддає перевагу останньому й заперечує моністичну основу світу: «…Доки філософія абсолютного приймає те, що субстанція досягає своєї цілковитої божественності лише в формі тотальності, …плюралістичний погляд, якому я надаю перевагу, визнає, …що субстанція дійсності ніколи не може бути зрозуміла як одна цілковита єдність… і що одна дистрибутивна форма дійсності - одинична форма - також є логічно припустимою й емпірично сприйнятою…».

У Великобританії поняття плюралізму пов'язане з ім'ям Горальда Ласкі. У працях «Учення про проблеми суверенітету», «Граматика політики» він сформулював такі поняття, як плюралістична теорія держави й політичний плюралізм. Згідно з вченням Ласкі, сучасний тип держави зародився в епоху Реформації, коли світські правителі, здобувши перемогу над церквою, зосередили в своїх руках усю повноту влади. У подальшому, з утвердженням капіталізму, державна влада бюрократизувалася й перетворилася на централізовану ієрархічну систему управління, котра обслуговує інтереси приватних власників. Ласкі називає таку державу моністичною. Представницькі установи (парламенти й органи місцевого самоуправління) принципово ситуацію не змінюють, оскільки вони включаються в єдину систему інститутів, що захищають власників. У країнах парламентської демократії виборчі права робітників мають декларативний характер, бо «громадяни безсилі перед обличчям ефективно діючої централізованої влади». Звідси висновок: капіталізм і свобода несумісні. Утвердження свободи англійський теоретик пов'язував з новим типом суспільного устрою - промисловою демократією.

Характеризуючи майбутню державу, Ласкі зазначав, що приватну власність буде збережено, але функції управління виробництвом передадуть колективам трудящих. На зміну централізованій організації влади прийде «плюралістична держава», в якій систему установ, побудованих за територіальним принципом, доповнять органи представництва професійних інтересів - виробничі асоціації, профспілки, об'єднання діячів культури й освіти, незалежні церкви. Тим самим відбудеться дисперсія державного суверенітету: політична влада розпорошиться між численими об'єднаннями, котрі репрезентують різні соціальні інтереси. Збільшення кількості центрів влади віддзеркалюватиме федеративну природу суспільства, його диференційовану соціальну структуру.

Сучасні науковці до найбільш ранніх класичних теорій політичного плюралізму відносять праці Алексиса де Токвіля, французького соціолога-кампаритивіста.

Демократичне правління, за А. Токвілем, можливе за умови свободи асоціацій, а «…об'єднання виникають тоді, коли декілька індивідуумів публічно заявляють про свою підтримку тієї чи іншої доктрини, визнаючи її як основну й беруть на себе обов'язок відстоювати її. Право на об'єднання, таким чином, майже зливається зі свободою друкованого слова, проте об'єднання має більшу силу, ніж преса…».

Використовуючи право на об'єднання, громадяни збираються разом, проводять збори, де їхні здібності до активної діяльності об'єднуються, вони голосно й палко висловлюють і доводять свою думку. Далі, використовуючи права політичної асоціації, члени даного об'єднання, за необхідності, можуть стати групою виборців і обирати до центральної політичної організації своїх представників. Таким чином, спочатку людей, громадян об'єднують спільні погляди, спільний світогляд, між ними виникають духовні зв'язки.

Характеризуючи плюралізм демократичного режиму, Токвіль пише, що «суверенність» народу і «свобода друку в повному обсязі співвідносяться одне з одним»: «…Демократія і свобода друку народились водночас, після тисячоліття абсолютної політичної влади. Не існує плюралізму без вільної інформації, не буває вільної інформації без плюралістичної демократії. Демократія робить ставку на те, що народ є досить освіченим для того, щоб обирати своїх керівників. Він може реалізувати своє право вибору в умовах плюралізму думок і розповсюдження інформації…».

У ХІХ столітті, продовжуючи досліджувати феномен плюралізму, мислителі почали звертати увагу на проблему суспільного консенсусу. Розвиваючи ідеї Жана Бодена, французький соціолог Еміль Дюркгейм зазначає, що лише консенсус індивідів може забезпечити суспільне співіснування: «…Рівність у зовнішніх умовах боротьби необхідна не лише для того, щоб прив'язати кожного індивіда до його функції, а й іще для того, щоб зв'язувати функції між собою».

Проте поступово, особливо в ХХ столітті, у філософській, соціологічній літературі і загалом в суспільно-політичній сфері термін «плюралізм» набуває широкого вжитку. «Плюралізмом» називають наявність великого розмаїття конкуруючих між собою теорій, концепцій, ідейних течій, наявність у суспільстві різних класів, верств, груп і організацій, які мають свої власні й суперечливі інтереси.

У сучасній зарубіжній політичній філософії та соціології йдеться про такі види плюралізму:

- онтологічний: визнає існування множинності незалежних одне від одного першоначал і прагне «замаскувати» суперечки між матеріалізмом та ідеалізмом;

- гносеологічний: утверджує рівноправ'я багатьох істин відносно одного й того само явища та заперечує існування об'єктивної істини;

- методологічний: відкидає єдину, і передусім, діалектико-матеріалістичну методологію, що забезпечує пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства й орієнтується на будь-які рівноцінні методи пізнання;

- соціологічний: відкидає існування єдиного критерію домінуючої рушійної сили суспільного розвитку;

- аксиологічний (ціннісний): відкидає наявність єдиного критерію оцінки людських цінностей і визнає рівноправне існування різноманітних цінностей у суспільстві;

- логічний: утверджує визнання вибірковості в процесі вибору тієї або іншої системи логіки;

- етичний: передбачає визнання цінності вільної творчої діяльності.

Концепція плюралізму в минулому столітті мала великий вплив на цілу низку філософсько-світоглядних напрямів: прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм та інші ірраціональні течії. Водночас, слід підкреслити, зазначені напрями мали також і зворотній вплив на плюралізм, що в результаті перетворило його на впливову доктрину.

3. Філософські концепції природи релігії

Релігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшого до філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дійсності з позицій їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завжди глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можна ототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайного раціонального процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністю лише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство не слід приймати за інстанцію, що має стосовно релігії абсолютні знання. Воно лише орієнтується на всебічне розуміння феномена релігії, його глибинне осягнення.

Оскільки кожна філософська школа, кожна течія протягом історії щиро прагнули пізнати релігію в реальному житті, то нині існує багато різних підходів щодо оцінки сутності та природи цього феномена.

Біологічна (натуралістична) концепція. Серед сучасних концепцій релігії особливе місце посідає біологічна {натуралістична). її прибічники шукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. З їхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релігія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, чимось на зразок сексуальності тощо.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5